На своїй першій післяноворічній пресконференції прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький, відповідаючи на запитання щодо відзначення в Україні річниці з дня народження керівника ОУН, заявив: "Ми вкрай критично, дуже й дуже негативно ставимося до будь-якого прославлення ба навіть згадування Бандери". Моравецький підкреслив, що скаже про це у своїй розмові з прем’єр-міністром України Шмигалем.
Польська історіографія та польська громадська думка дуже негативно налаштована стосовно діяльності та ролі Організації українських націоналістів та особи Бандери. Терористичні методи ОУН та участь загонів Української повстанської армії в етнічних чистках воєнного часу, коли було фізично знищено десятки тисяч поляків на Волині та Галичині, дотепер відгукуються у серцях поляків.
Природно, що Степана Бандеру – керівника ОУН, вони схильні розглядати як головного винуватця цих кривавих подій, які ледве не стали останньою крапкою у й без того непростих польсько-українських відносини. Чисельні спроби польських та українських інтелектуалів і представників громадськості примирити два братні народи весь час наштовхувалися на небажання слухати від прибічників позиції безперервного роз’ятрювання історичних ран.
Насправді український рахунок до поляків також містить чималий перелік національного утиску та таких самих етнічних чисток. Історія пишеться кров’ю, історія польсько-українських відносин не є виключенням з цього сумного правила. Чим далі один від одного знаходяться народи, тим простіше їм знайти спільну мову. Натомість сусідам завжди є про що згадати і не повсякчас ці спогади є приємними та однозначно потрактованими.
Польсько-українські паралелі. Український національний рух не відрізнявся, власне, від польського
Виникнення ОУН та зайнята нею радикальна позиція були зумовлені низкою об’єктивних чинників, найголовніший з яких – втрата українцями державності, у тому числі і завдяки діям поляків. Прорахунки українських політиків, невдале лавірування між блоком Центральних держав та Антантою, спроби збереження хоча б частини держави за рахунок інтересів галичан, поразка у війні з більшовиками призвели до того, що Україну було поділено між більшовицькою росією, Польщею та Чехословаччиною. Неспроможність легальних українських політичних партій відстояти інтереси свого електорату та їхня вимушена колаборація з польською владою викликало оджиття руху молодих патріотів, які назвали себе націоналістами.
Їхні акції як проти польської влади, яку вони вважали окупаційною – адже ще не зникла згадка про недовге існування ЗУНР, так і проти українців, які йшли на співробітництво з владою, таке саме несприйняття комуністичного режиму, що утвердився на підрадянській Україні – усе це сприяло популярності молодих безкомпромісних ОУНівців. Після засудження Бандери та його спільників під час Варшавського процесу, за ОУН закріпився імідж героїв та страждальців.
Бандера не був серед своїх соратників найкращим оратором, найдосвідченішим ідеологом, організатором або навіть стрільцем. Він був і залишався уособленням людини, яка твердо дотримується своїх переконань і не відступається від них, навіть під загрозою смерті.
У міжвоєнній Польщі маршалом Пілсудським у травні 1926 року було здійснено військовий переворот та встановлено режим "санації", невід’ємною частиною якого були так звані пацифікації українського населення. Пілсудський не відрізнявся особливим лібералізмом і щодо своїх політичних суперників: прем’єр-міністр поваленого уряду Вінцентій Вітос був ув’язнений після спроб створити опозицію режиму, а справжній герой Варшавської битви та творець "дива на Віслі", генерал Тадеуш Розвадовський, який захищав Варшаву й у дні Травневого перевороту, був спочатку запроторений до в’язниці, а згодом отруєний.
Ще більш радикальну позицію, ніж Пілсудський, займали польські національні демократи – ендеки та їхній ідеолог Роман Дмовський, який виступав за створення мононаціональної держави, депортацію єврейського населення та полонізацію українців і німців. Пам’ятник Роману Дмовському установлено у Варшаві, хоча його ідеологічні переконання цілком відповідають ідеології тогочасної ОУН. І це не викликає обурення українців. Зрештою, це справа поляків – визначати, кому мають стояти пам’ятники у їхній країні.
Терор, експропріації, збройний примус вважалися революціонерами, які прийшли до влади у багатьох країнах, утворених на руїнах чотирьох імперій, цілком прийнятними методами боротьби. Той самий Пілсудський, коли боровся за незалежність Польщі, був одним із організаторів та керівників Бойової організації Польської соціалістичної партії, яка у певні періоди налічувала до 6500 осіб та влаштовувала полювання на царських офіцерів, жандармів і здійснювала експропріації. Революціонери не цуралися й контактів з ворожими країнами для імперій, у яких мешкали. Скажімо, і Дмовський, і Пілсудський контактували з представниками японського Генерального штабу, згодом Пілсудський використовував можливості австрійської розвідки для створення польських легіонів.
Приблизно так само діяли і представники інших політичних партій та рухів, тому й діяльність Української військової організації, а згодом – ОУН, не була чимось видатним чи таким, що вирізняється від чисельних національно-визвольних рухів першої половини минулого століття. Екси, теракти, звернення за допомогою до будь-кого, хто зацікавлений у діяльності таких організацій – усе в українському націоналістичному русі на території Польщі відбувалося так само і за тими самими лекалами, що й становлення такого самого польського руху двома-трьома десятиліттями раніше.
Колаж: Укрінформ
Загальна ідеологія також не особливо вирізнялася. Для такого руху вона могла бути або ліво-, або праворадикальною. ОУН прийнято відносити до правих рухів, на межі з тогочасним фашизмом, проте потрібно зауважити, що ідеологія та практика Організації українських націоналістів видозмінювалася так само, як змінювалися зовнішні обставини та з’являлися нові фігури на тогочасній політичній шахівниці.
Лех Качинський: Ми не можемо змінити минуле, але можемо зробити так, аби воно не визначало майбутнього
Трагедія на Волині – знищення польського населення загонами Клима Савура, одного з керівників ОУН, дійсно не має виправдання і повинна бути засуджена усіма притомними людьми. Можна навести десятки аргументів і пояснень, чому це стало можливим та що цьому передувало, але за фактом це був злочин і страшна трагедія. Водночас обставини того, що відбулося, дійсно мають значення, адже взаємне протистояння польських загонів Армії Крайової та українських загонів УПА та СБ ОУН мало свій початок від моменту окупації цієї, тоді польської, території німецькими військами.
Знищення польської держави та боротьба німців проти підпільного польського руху було сприйнято українцями-націоналістами як можливість відродити українську державність, саме тому частина націоналістів увійшла до складу допоміжної поліції. Польські сили, природно, підтримувалися польським населенням, українські – українським. Кожна з цих сил, які мали реальну "нічну владу", намагалися здобути перевагу. Результат – сумний і кривавий – відомий усім.
Польські й антикомуністичні, й проурядові загони також не вирізнялися політичним і військовим вегетаріанством. Протягом 1-3 березня 1945 року відділом Армії Крайової, яким командував поручник Юзеф Бісс, було винищено українське населення села Павлокома, що розташоване у 40 км від Перемишля. Тоді, за даними різними джерелами, було вбито від 80 до 500 осіб, включаючи жінок та дітей. Чимало українців загинуло під час насильницького "обміну населенням", сумнозвісної операції "Вісла".
Коли у 1944-45 роках, з наступом Червоної Армії, українці та поляки оговталися від взаємної різанини, вони усвідомили, що тоталітарний монстр зі Сходу розчавить їх разом, не зважаючи на відмінності у мові та політичних прагненнях. Відомі випадки не тільки координації, але й спільних дій АК і УПА проти більшовиків. Так, 27-28 травня 1946 року, вже після закінчення Другої світової війни, було проведено спільну операцію УПА та загону ВІН (Рух "Свобода і Незалежність"; організацію було утворено на базі розпущених загонів Армії Крайової) у місті Грубешів проти частин НКВС та Міністерства громадської безпеки комуністичного уряду Польщі.
У 2006 році тодішній польський президент Лех Качинський, виступаючи на відкритті пам’ятника жертвам розправи у селі Павлокома, сказав: "За жодних обставин для жодного злочину немає виправдання. Пам'ятаючи і поганий, і добрий досвід, ми повинні підняти тягар польсько-української історії… Ми повинні говорити про болісне й важке минуле відкрито, крок за кроком опрацьовуючи оцінку всіх тодішніх воєнних трагедій. Ці трагічні події – у Павлокомі, на Холмщині, на Волині, у східній Галичині, ті, які супроводжували акцію "Вісла", повинні знайти ретельне вивчення у діалозі політиків, істориків і звичайних людей. Ми не можемо змінити минуле, але можемо зробити так, аби воно не визначало майбутнього".
Історія вже написана, але… Польське ставлення до Бандери нагадує ставлення росіян до Мазепи
Поляки цілком мають право говорити про їхнє неприйняття і несприйняття постаті Бандери, який для них асоціюється з Волинської трагедією. Хоча особисто Бандера не мав до неї жодного відношення – з 1934 по 1939 рік він перебував у польській в’язниці. З початку липня 1941-го, після відмови скасувати Акт про відновлення української держави, Степана Бандеру було заарештовано гестапо та відправлено спочатку до берлінської в’язниці, а згодом – до концтабору Заксенхаузен, де він перебував до осені 1944 року та був звільнений під нагляд політичної поліції. Навіть за бажання він не мав можливості відправляти свої директиви до України.
Чи несе він політичну відповідальність за дії своїх соратників? Без сумніву, оскільки формально залишався главою Проводу ОУН-Революційної. Чи повинні українці зважати на ставлення до нього поляків і припинити відзначати дату його народження та вважати його одним із символів боротьби за українську державність? Напевно, ні. Потрібно розмовляти, зустрічатися історикам та фахівця з вивчення ідеологій, і продовжувати вести стриманий і шанобливий діалог про погляд на цю особистість та багато інших суперечливих осіб спільної історії.
Потрібно розуміти, що спільна історія та спільні інтереси сьогодні зовсім не передбачають і не вимагають від українців і поляків створення спільного пантеону героїв, де б усі були однаково милі для наших народів. Історія вже написана, у ній є Богдан Хмельницький і його наказ про страту полонених під Батогом. У ній же є й Стефан Чарнецький, який вирізав українські села і міста, одначе вважається рятівником польської державності, як і Хмельницький – фундатором державності української.
Ставлення до постаті Степана Бандери з боку польських послідовників ендеків сьогодні є прямою калькою російського ставлення до постаті не менш контраверсійної фігури української історії – Івана Мазепи. Історія сусіднього народу вплітається у полотно власного національного міфу, і ця історія та її діючі особи набувають якогось зловісного забарвлення, якого вони насправді не мали. Якби Бандері та його соратникам вдалося створити незалежну державу, якби Мазепа став суверенним володарем Гетьманщини – хто знає, якими б фарбами змальовувалися вони у сучасник підручниках історії.
Слова політиків завжди мають контекст, має свій контекст і відповідь польського прем’єр-міністра на запитання журналіста щодо Бандери. Невдовзі у Польщі відбудуться парламентські вибори. Серед тих голосів, на які розраховує пан Моравецький – і голоси так званих кресов’яків, нащадків переселених з території України, і голоси тих, чиї родичі загинули у давньому протистоянні українців та поляків. Пан Моравецький повинен зважати на почуття та думки своїх майбутніх виборців. Українці – із розумінням ставитися до позиції поляків, зважати на неї та робити своє.
Фото: Інтерфакс-Україна
Ми щиро та безмежно вдячні полякам і Польщі, що 24 лютого й у подальші дні вони змогли переступити через давні образи і кривди, та простягнути нам руку допомоги. Як друзі, як брати, як кровні родичі. Історія наших відносин щодня заповнюється новими рядками. Там, на сторінках нової історії, написано про польських добровольців на українсько-російському фронті, про польські гармати, польські танки, польських волонтерів на залізничних та автовокзалах, про старе, але актуальне гасло "За вашу і нашу свободу", про мільйони українських жінок і дітей – прийнятих, нагодованих, обігрітих та влаштованих у Польщі.
Поляки вітають українців гаслом "Слава Україні!" і зовсім нормально сприймають, чуючи у відповідь "Героям слава!", цілком бандерівське вітання, яке втратило негативний підтекст. Українців з поляками, попри усі історичні перипетії, пов’язує набагато більше, ніж роз’єднує. Та й те, що роз’єднує сьогодні, завтра може стати спільною цеглинкою у загальному європейському домі, який мурується з нашого боку.
