Коли лідери НАТО зберуться цього тижня в столиці Литви, настрій буде піднесеним. Альянс більше не є "безмозким" (президент Франції Емануель Макрон, 2019 рік) або "застарілим" (президент Дональд Трамп, 2016 рік); його військові навчання не є "брязканням шаблями" (тодішній міністр закордонних справ Німеччини, а нині президент Франк-Вальтер Штайнмаєр у 2016 році). На саміті у Вільнюсі будуть узгоджені нові оборонні плани. Військові бюджети зростають. Коротше кажучи: НАТО знову в справі. Офіціанте, ще пляшку шампанського, будь ласка!
Але попри ці бадьорі поплескування по спині залишаються незручні істини. Можливо, НАТО справді чудово справляється зі своїми власними завданнями, але цього не скажеш про набагато суворіші стандарти, які насправді мають значення: стандарти зовнішнього світу.
Протягом останніх трьох десятиліть великі західні країни, які керують НАТО, систематично недооцінювали загрозу з боку росії. Вони не змогли стримати кремль в Україні до початку війни в 2014 році або до повномасштабного вторгнення в лютому 2022-го. За останні 500 днів вони не змогли надати Україні зброю в тій кількості і тієї якості, яка необхідна для перемоги. Колосальна людська, фінансова та екологічна ціна цього є ганебною.
Так, Україна не є членом Альянсу. Але чия це вина? Провальна дипломатія навколо Бухарестського саміту 2008 року, за яку ніхто не вибачився публічно, відправила Україну і Грузію в небезпечну зону.
Не те, щоб вступ до ЄС обов'язково зробив би їх безпечнішими. Для східних членів Альянс здебільшого все ще залишається "НАТО-лайт", обмежений старими табу, боязкістю і розбіжностями у сприйнятті загроз. Результат найбільш помітний в Естонії, Латвії і Литві, котрі якраз і є тими країнами, що найбільше потребують захисту. "Посилена передова присутність" НАТО – близько 1000 військовослужбовців в кожній країні – це лише сили розтяжки, які в кращому випадку допомагають місцевим військовим сповільнити російську атаку, а не перемогти її. Їм бракує засобів протиповітряної і протиракетної оборони, а також боєприпасів, необхідних для ведення справжніх бойових дій.
Щоправда, Альянс переходить від позиції "глибокої оборони", коли території, втрачені в результаті російського наступу, (нібито) відвойовуються, до позиції, яка захищатиме кожен сантиметр землі з першої хвилини війни. Це вимагатиме набагато сильніших контингентів в країнах Балтії, з кращою інфраструктурою і більшими полігонами для тренувань. Про все це і багато іншого буде домовлено у Вільнюсі. Але нічого з цього насправді не існує зараз.
Цей провал оборони накладає величезний тягар на стримування. росія повинна вірити, що будь-який напад навіть на найбільш вразливого члена НАТО призведе до приголомшливої військової відповіді. Поки що це працює: країни Балтії зараз у більшій безпеці, ніж будь-коли за всю свою історію. Але це пов'язано з двома великими ставками. Перша полягає в тому, що американці здатні використати свою переважну військову міць для перемоги над росією. Інша – що особи, які приймають рішення у Вашингтоні, приймають ризики, пов'язані з цим.
Наразі обидва варіанти мають хороші шанси. Адміністрація Байдена вважає росію серйозною загрозою. Військова присутність США в Європі зростає. Двопартійний консенсус у Конгресі платить за це.
Але що станеться, якщо США відволічуться на кризу в Китаї або якщо майбутній президент вирішить, що конфронтація з росією, найбільшою ядерною державою світу, занадто ризикована? Ще одна незручна правда: європейські члени НАТО, хоч і більші та багатші за свого американського захисника, не готові зараз взяти на себе цей тягар. І – навіть за найоптимістичніших припущень – не будуть готові зробити це протягом десятиліття. Натомість, за оцінками розвідки, росія зможе відновити свої сили протягом трьох-семи років після закінчення війни в Україні.
Забудьте про шампанське. Каву, будь ласка, нам треба працювати.
Джерело: CEPA
