Взяв кілька вихідних днів, щоб зіткнутися з численними проханнями прокоментувати та підбити підсумки "першого року російського вторгнення в Україну". Або "перші десять місяців"...
Відразу скажу, що "запустити" мозок після кількох днів "нічогонероблення" не так вже і легко, та й масу вражень важко звести до кількох слів, чи то пак речень. Але, головне, дуже часто я просто не можу стримати в собі сарказм.
Наприклад, не можу не почати зі спостереження, що наші славні політики і ЗМІ все ще вперто лінуються, а тому поводяться так, ніби винайшли гарячу воду – як колись, принаймні, у 1970-1980-х роках. Лише один приклад, який спав мені на думку, коли я вчора ввечері читав рецензію на одну з моїх книг: у 1980-х роках ірано-іракську війну називали "війною у Перській затоці". Лише через кілька років, коли Ірак вторгся до Кувейту, війна за Кувейт стала "війною у Перській затоці". Можу показати десятки титульних сторінок різних сучасних газет з усього світу, якщо є якісь сумніви. Однак, якщо я, як військовий історик, сьогодні говорю про Першу і Другу війну в Перській затоці, то ніхто не може зрозуміти, про що йдеться.
Здається, якщо у когось там пам'ять як у рибки, тож і суспільство "повинно" мати таку ж якість пам'яті, а отже "путін вторгся в Україну десять місяців тому", еге ж..?
Все ж, нагадаю, що путін вторгся в Україну ще в лютому 2014 року. Тому фактично йдеться про восьмий рік його вторгнення. Вісім повних років. А не про "перші десять місяців".
З цієї точки зору, я думаю, що зараз, путін б'ється чолом об сусідню стіну щоразу, коли замислюється над "тим" питанням: чому він не доїхав до Києва вже тоді? Принаймні, займається дзюдо, розбиваючи головою цеглу... Бо, поклавши руку на серце: Захід знизав би плечима на його вторгнення і продовжував би вести з ним бізнес так, ніби нічого не сталося. Саме так, як він робив це протягом більшої частини останніх восьми років. А ви, дорогі 40 мільйонів людей з тієї дивної країни там, на Сході: ну, ви росіяни, або начебто росіяни, так що яка різниця...
Але я відволікся...
Гаразд. "Події" останніх десяти місяців. Отже, демонструючи саму суть і справжню природу свого "демократичного" режиму, система путіна, яка набагато краще організована, ніж будь-яка "організована злочинність", прорахувалася та кинула свої супернекомпетентні збройні сили на чолі зі своїми глибоко корумпованими і некомпетентними улюбленими генералами в Україну. В країну, яка передусім "відома" як "ендемічно корумпована". Принаймні на Заході, значна частина якого настільки корумпована, що і путін, і українці можуть тільки вчитися у них...
...І це з наміром не тільки завоювати всю Україну, але й знищити її як націю. Бо, знаєте, немає ніякої України і ніяких українців: просто якісь дезінформовані й заплутані росіяни, підвладні контрольованому НАТО нацистському режиму..., а якщо ні, то ті, хто називає себе українцями, не мають права на існування.
До речі, майте це на увазі, коли думаєте про цей конфлікт. Як вже чітко показала захоплена російська військова документація, те, що путін планував зробити в Україні, дуже нагадувало те, що зробила там нацистська Німеччина трохи більше 70 років тому.
І майте на увазі, що... зітхання... так: цей сарказм в мені знову з'являється... майте на увазі: очікування Заходу щодо того, що росія легко захопить Україну, суттєво вплинули на рішення путіна про вторгнення...
Але я знову відволікаюся... Суть в тому, що не лише на подив путіна, чи на подив багатьох у Києві, Харкові, Одесі, а особливо на подив колективного Заходу, українці підняли чергове "народне повстання", взяли до рук зброю і дали відсіч. Українці – "прості люди". Не їхні політики (ну, за невеликим винятком), і не їхні генерали: комбінація російських кібератак і радіоелектронної боротьби відрізала останніх від зв'язку з військами на передовій на перші чотири дні війни. Залишені напризволяще не лише військовослужбовці ЗСУ, а й десятки тисяч українських цивільних осіб самоорганізувалися і воювали самотужки.
Зверніть увагу: сьогодні про цей факт майже ніхто не згадує.
І це мало вирішальне значення, бо саме він – український народ – зупинив, а потім розгромив збройні сили російської федерації (зсрф) і в Києві, і в Чернігові, і в Сумах, і в Харкові, і в Миколаєві: страшною ціною завдав їм непоправних втрат, і, врешті-решт, змусив відступити.
Це був не хтось інший, і це сталося не завдяки якимось там "Джавелінам", ПЗРК, НАТО, ЦРУ чи МІ-6 – це були українці.
Ще одна річ, де мій сарказм не стримується: єдиною ділянкою, де зсрф просунулися за планом, був Південь України. Там росіяни взяли Херсон, і зіткнулися з серйозним опором лише при підході до Миколаєва, а потім наступали на Вознесенськ, щоб вийти до Одеси. Найгірше: вони взяли Мелітополь, а потім швидко оточили Маріуполь, просунувшись аж до підступів до Запоріжжя і Вугледара.
Цілком можливо, що я пропустив відповідні публікації, але свербіж у мізинці підказує, що ні. Тому мене дивує, наскільки мовчазним, аж до сьогодні, залишається Київ щодо причин всього цього. Гей, дві російські армії за 5-6 днів зайняли щось близько 10% української території, але ні, цього "не було, типу", або це "відкладено на після війни" – і тому, що настільки до біса очевидно, що це була велика катастрофа?
Хтось у вищому командуванні ЗСУ як мінімум облажався, якщо не навмисно залишив росіянам просування вперед за власним бажанням.
А тепер зауважте: той самий хтось є співвідповідальним не лише за звірячі катування і смерть десятків тисяч українських мирних громадян, за викрадення та депортацію тисяч українських дітей, за масове мародерство лише у цій частині країни, а й за знищення міста Маріуполя, та й усієї Херсонської області. Персонаж, про якого йде мова, несе відповідальність за нездатність захистити цю частину країни (чого я не можу зрозуміти до цього дня), а також за масові втрати численних підрозділів ЗСУ, які або потрапили в полон цілими, або були змушені тікати назад до Дніпра або в бік Запоріжжя у перші дні війни...
Поклавши руку на серце: хотілося б хоча б почути ім'я того персонажа, або тієї групи персонажів (бо не можу уявити, що це був один чоловік/жінка), не кажучи вже про те, щоб почути, де вони зараз і чим займаються.
Далі, і в пік цього періоду колективний Захід очікував, що Україна знову розвалиться, причому в будь-який момент, і скоріше раніше, ніж пізніше, але українці відбивалися попри все – під Ізюмом, під Сєвєродонецьком, на південно-східних підступах до Лисичанська (як і під Попасною). Вони зазнали жахливих втрат при цьому – часто всупереч наказам згори, і, звичайно, всупереч порадам Заходу, і без сумніву: вони втратили всі три міста. Але зауважте: за весь цей час ЗСУ не склали руки і не втекли. Більше того, вони не відходили зі своїх фронтів на Донбасі, а трималися там. Вони досі тримають Нову Зорю, Авдіївку, вони втратили Піски, але міцно тримають Первомайське, вони досі тримаються в Красногорівці, і, принаймні, в західній частині Мар'їнки...
А головне, втримавшись на південному сході Харкова та заході Луганщини, зупинивши російські спроби оточити їхню оборону на Донбасі, українці добили зсрф до того, що вони перестали існувати як сучасна збройна сила з серйозним наступальним потенціалом. Путіну та його посіпакам не залишилося нічого іншого, як перетворити зсрф на солянку з приватних воєнізованих формувань, а боєприпаси закуповувати в Ірану та Північної Кореї, аби продовжувати вести війну, щоб утриматись у владі.
Нарешті, не можу не згадати українські контрнаступи серпня-вересня. Без сумніву, багато в чому ця операція стала можливою завдяки потоку західних озброєнь і поставок. І, без сумніву, та, що в Херсоні, спрацювала не так, як планувалося, і частина втрат ЗСУ там зазнала таки... Мені байдуже, вірите ви мені чи ні: маса з них ще жодним словом не була згадана в публічному просторі. Навіть росіянами. Але, в цілому, це спрацювало: змусило путіна і його некомпетентних генералів перекинути в цю область те, що залишилося від їхніх "елітних" військ, що, в свою чергу, відкрило шлях для контрнаступу на південному сході Харківщини. І коли українці звільнили цю частину своєї країни, тоді видатний стратег путін був змушений кинути свої війська назад – лише для того, щоб, врешті-решт, бути змушеним зробити висновок, що він не може утримати Херсон. Місце, яке було оголошено "росією назавжди", офіційно, ніким іншим, як путіним, і з усією мислимою помпою і пишністю... А потім оголосити "мобілізацію", що, як він неодноразово підкреслював, не було необхідним, тому що це все лише якась "спеціальна військова операція", але не війна...
Особливо кумедною в цих та подальших подіях є реакція путіна: в усьому винні генерали і війська зсрф, а не 22 з гаком роки його правління, які перетворили росію на бананову республіку третього сорту, не його мікроменеджмент цієї війни, і навіть не його рішення про початок агресії.
Через це я нетерпляче не можу дочекатися, щоб мєдвєдєв продовжив свої конспірологічні теорії п'яниці, або щоб путін оголосив всю росію і росіян не вартими більше існування, тому що всім їм не вдалося.
Отже... Ось що мені спадає на думку – або що я не можу забути – з приводу "перших десяти місяців" цієї війни.
Далі буде…
