"Найголовнішого очима не побачиш". Це цитата з дорослої казки "Маленький принц" Антуана де Сент-Екзюпері. Проте вона має стосунок як до України, так і до фільму "Поводир". Гасло цієї стрічки – "Заплющ очі, дивись серцем". Режисер заявляє про те, що його кіно – співпереживання, стрічка, якою, наче голкою, буде пронизаний кожен глядач, адже йдеться про рідне та близьке: про нашу історію, про насильне знищення наших предків, про викорінення та перелицювання нашої культури.
Олесь Санін знімав свій другий художній фільм (перша робота – "Мамай") більше семи років. Прем'єру кінострічки на широких екранах планували ще минулої осені, проте переносили через ситуацію в Україні. Український оскарівський комітет висунув "Поводиря" боротися за "Оскара" у номінації "найкращий фільм на іноземній мові". Список номінантів на премію оголосять 15 січня.
Це історична стрічка: в основу кінокартини покладена реальна подія – всерадянський з’їзд кобзарів 1934 року в Харкові. У фільмі яскраво окреслений час допитів НКВД, голодомору та колективізації. Звісно, тему Голодомору режисер згадав бігцем і кілька кадрів голодних дітей не йдуть у порівняння з екранізацією книги Василя Барки "Жовтий князь" – вражаючою роботою Олеся Янчука "Голод 33" про життя східного українського села без їжі.
Розпочинається кінострічка кадром руху потяга - алюзія до одного з перших фільмів в історії кіно ("Прибуття поїзда" братів Луї та Огюста Люм'єрів): коли потяг починає їхати у глядацький зал, ти маєш змогу пережити страх і переляк перших людей, хто побачив "рухомі кадри". Також потяг – символ смерті. Почасти й тому, що в XX сторіччі він став ним буквально: скільки людей потягами перевозили в трудові табори. Ми розуміємо, що цей чорний потяг – смерть, і всі, хто в ньому – загинуть.
ЧИТАЙТЕ: "Сімейка монстрів": не варто боятись коробок
Фільм про американського хлопчика Пітера Шемрока (Антон Святослав Грін, який живе в США), батька якого вбили працівники НКВД та почали розшукувати і його самого. Він намагається втекти і зустрічає кобзаря Івана. Разом вони долають труднощі, проте не досягають мети – потрапити до Москви та передати секретний лист іноземному журналістові. Розвінчувальне послання сховане у книгу- символ боротьби України – "Кобзар".
Батько Пітера – Майкл Шемрок (Джеф Барел) потрапив до СРСР, щоб допомогти розвивати "машинобудівництво". Кадри трактора в селі нагадують "Землю" Довженка, де український режисер показав враження селян від першого трактора.
Подорож кобзаря Івана Кочерги (Станіслав Боклан) та Пітера (який змінив ім'я на Андрій та прикидається німим через свій американський акцент, щоб вберегтись від переслідування НКВД), відбувається на тлі різноманітної української природи та краси, вбивства, смерті, колективізації і контролю життя людей владою. Україна у стрічці показана, як маленьке село, де кобзар із поводирем не мають можливості втекти від радянської машини смерті – всюди їх переслідує ворог.
ЧИТАЙТЕ: "Гамер" Олега Сенцова: хтось хоче, а хтось отримує
Фільм – втілення України і того, що їй притаманне: кордоцентризм, віра, архетип матері, пісня. Усе це нищить режим Сталіна. Релігійність у стрічці демонструється антиподами: кобзар Іван, який вчить посеред поля Пітера молитися, та весілля двох закоханих з святкуванням і танцями, проте без вінчання (церкву закрили). Кордоцентризм – риса, яка характеризує українців, вміння бачити не логосом чи розумом, а насамперед душею та серцем. Герої стрічки серцем розрізняють добро і зло та діють всупереч здоровому глузду. Архетип матері виявляється у зображенні дому Івана Кочерги, де його чекає жінка: там тепло і затишно, але залишатись там кочівники не можуть. Пісня кобзаря – те, що російська влада хотіла знищити найбільше, адже у ній криється душа народу.
"Поводир" – приклад якісного українського кіно, яке з початку було розраховане саме на масового глядача: тут тобі й екшн, і горе, і смерті, - все для того, щоб аудиторії не було раптом нудно. Також кінокартина завершується "по-голівудськи", яким-не-яким після такої кількості смертей, але все ж happy end. Пригоди та екшен у цьому фільмі таки переважають драму, історичний контекст та націльнально-ідентичне навантаження.
ЧИТАЙТЕ: Два дні та одна ніч у пошуках людяності
Герої – це не живі люди, а типажі. У них немає еволюції характерів, проте є поділ на майже казкових добрих і злих персонажів: енкаведист Володимир (Олександр Кобзар) – який є негідником до кінця стрічки та Іван Кочерга – втілення добра і справедливості, який проте має свою драму життя. Еволюція характеру є лише в Ольги (Джамала): яка з мрійниці та легковірної дівчини поступається своїми переконаннями та перетворюється в дружину працівника НКВД.
Фільм характеризується майстерною зйомкою та композицією кадрів – робота Сергія Михальчука. Також усі сцени стрічки - правдоподібні: режисер нас переносить в минулу епоху, де старі телефони, будиночки зі стріхами, пічки та вишиванки. Серед акторів найбільше правдиво вражає виконавець ролі Івана Кочерги Станіслав Боклан, який відтворює внутрішню драму сліпого чоловіка.
Додамо, що фільм в майбутньому матиме чотирисерійну телеверсію. І впродовж стрічки тричі гасне екран – що мабуть і є тим розмежуванням між подальшими телесеріями.
Ідея фільму "Поводир" варта уваги, насамперед як заслуга перед Україною, як втілення здобутку нації. Навіть попри те, що стрічка створювалася одразу ж для масового глядача, вона варта перегляду, хоча б для того, щоб мати змогу переконатись, що українське кіно не гірше за голлівудське, але ж набагато ближче до серця.
"А знаєш чому квіти завжди повертаються до сонця – бо квіти мають очі", - це слова завершення кінокартини. Саме з таким враженням нас покидає стрічка. Із теплим сонцем, яке гріє Україну. "Поводир" – це нагадування про нашу історію, нашу сутність і надбання. Щоб більше ніколи так не було, як в далекому, але ж таки й дуже близькому 1934.
