Знову ширяться чутки про те, що деякі західні союзники, переважно США, прагнуть укласти мирну угоду з росією.
Як завжди, до непрямих заяв, таких як витоки інформації в ЗМІ, слід ставитися з обережністю. Занадто часто ворог може намагатися підірвати моральний дух протилежної сторони.
Але певні тенденції підтверджують дипломати, з якими автор статті конфіденційно поспілкувався. Президент Зеленський відкрито згадав про це у своєму виступі на Генеральній Асамблеї ООН 19 вересня, коли сказав "Мені відомо про ... спроби укласти якісь тіньові угоди за лаштунками. Злу не можна довіряти. Запитайте Прігожина, чи можна довіряти обіцянкам путіна".
Гнітючі реалії все одно очевидні: військова підтримка Києва залишається набагато нижчою за можливу та необхідну; катастрофічне комюніке останнього саміту G20, схвалене шерпами західних глав держав і урядів, не змогло засудити росію. Тим часом шириться критика на адресу ЗСУ за нібито повільний контрнаступ, хоча його швидкість залежить насамперед від рівня підтримки Заходу.
Іноді ці розмови про мир супроводжуються обережністю з боку щирих союзників України. Деякі урядовці заявляють, що час для переговорів ще не настав і що у будь-якому разі кремль їх не хоче. Проте опосередковано такі висловлювання визнають, що теоретична можливість розглядається.
Україна виклала свою позицію, і вона грізна. Мирний план президента Зеленського з 10 пунктів є ідеальним, оскільки може бути реалізований лише за умови повної поразки росії. Український план не є планом переговорів, адже лідери України справедливо дали зрозуміти, що вони не можуть вести переговори з російським режимом, доки путін перебуває при владі.
Західні лідери також повинні прийняти цю позицію. З росією не може бути миру, так само, як не могло бути миру з нацистською Німеччиною та імператорською Японією в 1945 році. Захід також повинен заявити про це, якщо не хоче сприяти підступній роботі кремля з фальшивого дискурсу миру.
Передусім не може бути ніякого pax russica. Це те, що стане результатом капітуляції перед самоназваним мирним лобі – розпорошеним угрупованням, яке ніколи не уточнює, скільки поступок з боку України були б можливими та прийнятними.
Будь-який крок у цьому напрямку суперечитиме як міжнародному праву, так і зобов'язанням союзників від моменту початку тотальної війни 24 лютого 2022 року. Будь-яка територіальна поступка, якою б обмеженою вона не була, все одно буде напівперемогою для російського режиму і схвалюватиме порушення міжнародного права за допомогою сили. Це стало б насмішкою над одностайними деклараціями Заходу щодо принципу територіальної цілісності України.
Крім того, союзники не можуть вести переговори про амністію російських лідерів за їхні прояви агресії, геноциду, злочинів проти людяності, як і збройної агресії загалом, бо саме в цих чотирьох діяннях вони винні. Міжнародне право не має бути посередником. Ми не повинні вести перемовини про повернення депортованих українських дітей, що є злочином геноциду згідно з Конвенцією 1948 року. Ми також не бачимо, щоб західні лідери пояснювали своїй громадськості, що вони не хочуть змушувати росію платити за масові руйнування, які та спричинила, і замість цього звертаються до власних платників податків.
По-друге, будь-яка територіальна поступка схвалюватиме жорстоку та криваву окупаційну політику росії, яка полягає в тортурах, стратах без суду і слідства та викраденні дітей. Це було детально задокументовано на близько 17% території України, які вони утримують, включаючи землі, захоплені з 2014 року.
Зрештою, будь-яка форма переговорів про мир стала б передвісником майбутніх воєн. москва може відновити свої сили і, навіть із менш очікуваними завоюваннями або поверненням до ситуації до 24 лютого 2022 року, здатна "продати" своєму народу успіх. Варто повторити: будь-що, окрім радикальної поразки путіна, все одно було б значним виграшем для росії.
Наслідки такої угоди за межами Європи очевидні. Вона не лише надішле найгірший із можливих сигналів Китаю, але й посіє неспокій серед наших азійських союзників. Що стосується непевних країн або тих, які перебувають на переломному етапі, таких як багато країн, що розвиваються, це не дасть їм жодного стимулу відвернутися від кремля. Вони могли б сказати собі, що, хоча росія помітно слабша, вона все ще здатна вигравати ідеологічні битви, тоді як Захід вирізняється своєю доктринальною непостійністю.
Для таких держав єдина ідеологія – це сила. І коли вони розглядають майбутню силу націй, то аж ніяк не факт, що роблять ставку на США та їхніх союзників.
Нарешті, будь-яка форма угоди неминуче вимагатиме (на словах чи на ділі) покласти край рішучості притягнути до суду російських убивць, ґвалтівників і катів. Ці злочини не мали аналогів у Європі з часів Другої світової війни, перевершуючи навіть жахи югославських війн за правонаступництво у 1990-х роках. Це створило б прецедент, що злочини проти цивільного населення, які спрямовані на національне винищення, є лише одним пунктом для переговорів між двома сторонами. Це ознаменувало б величезну перемогу путіна та інших потенційних воєнних злочинців. Це стерло б Нюрнберг.
Західні лідери вже два роки не можуть зрозуміти, що відбувається і що поставлено на карту, тому що вони відвернулися від злочину. Таке прийняття починає путінізацію умів.
Вони відвертаються, тому що після усвідомлення масштабу путінських злочинів випливає висновок, що путінська росія повинна зникнути. Іншими словами, вона не може бути частиною жодного безпекового механізму чи архітектури. Вона повинна бути вигнана з усіх територій, де вона досі має владу, в тому числі за межами України.
Поки деякі демократичні лідери все ще мислять категоріями стабільності, посилаючись на москву, і з цієї причини побоюються чорної діри в центрі Європи, ми повинні ще раз пояснити, що путін – це не "найменш погане" рішення, а найгірше. Навіть якби рф розпалася – до речі, малоймовірна гіпотеза – це забезпечило б більшу безпеку, ніж нинішня росія, яка "пустилася берега".
У цьому і полягає проблема: ті, хто говорить про угоду з путіним, вважає, що росія "занадто велика, щоб впасти", боїться передусім "конфронтації між НАТО та росією" і вірить, що все закінчується переговорами (історична брехня, до речі), перебувають під чарами російського наративу, як би добре він не був вивчений.
Настав час навчитися думати власним розумом, а не ворожим.
Ніколя Тензер – позаштатний старший науковий співробітник Центру аналізу європейської політики (CEPA) й голова Центру вивчення та дослідження політичних рішень (CERAP). Нині він є запрошеним професором Паризької школи міжнародних відносин (PSIA, Sciences-Po) і блогером Tenzer Strategics з питань міжнародної безпеки та зовнішньої політики. Колишній директор інтернет-журналу Desk Russie.
