- Вахтангу, цього року виповнилося сто років із початку Першої та сімдесят п’ять – із початку Другої світової війни. Як ви ставитесь до поширених аналогій між діями Росії та гітлерівської Німеччини?
- Ця теза стала популярною, бо теперішня російська політика відсилає нас до уявлень попередніх поколінь про те, що фашисти – це ті, хто нападає на твою мирну країну. На жаль, нам справді довелося стикнутися з тим, що ще недавно здавалось далеким минулим. Я б сказав, що непокаране великодержавне зло повертається, й це, напевно, остання імперська війна Росії.
- Польський прем’єр Дональд Туск попереджав українців: Путін зупиниться там, де ви його зупините. Якщо російські танки рушать на схід, як далеко вони можуть зайти?
- Ми не можемо передбачити дії Путіна. За умовною "пацанською логікою" він вв’язується в бійку, а далі діє за обставинами. Будемо чинити спротив – може, й не піде далі. Не будемо – мабуть, піде. Коли загарбали Крим, багато хто думав, що Росія взяла те, що погано лежало, й навряд чи могло бути інакше. Зараз очевидно, що Україна не має шансу вистояти у прямому зіткненні з повною військовою потугою Росії. У відкритій війні ми зазнаємо поразки. Проте дещо й виграємо: в Україні формується мобілізована нація, яка вже не буде настільки розрізненою ментально. Адже виклик, перед яким ми постали, вже зробив українців більш гомогенними в плані цінностей.
ЧИТАЙТЕ: Адам Міхнік: Росія може постукати у двері й до пані Меркель
Ми не маємо ресурсів, щоб витримати лобове зіткнення з Росією, але маємо людей. Росія змогла дестабілізувати ситуацію лише в тих регіонах, де ще не завершився націогенез. Мешканці Донбасу не можуть остаточно визначитись, ким вони є – українцями чи росіянами. А ось на півдні України, окрім Криму, український компонент переважає. Тому, якщо російські війська дійдуть до Одеси, Херсона й Миколаєва, місцеве населення буде підтримувати їх значно менше, ніж на Донеччині та Луганщині.
Але я думаю, що метою Путіна радше є дестабілізація, аніж приєднання наших територій до Росії. Анексія потягне за собою додаткові проблеми – треба буде відповідати за нові території: платити зарплати, пенсії, кредити тощо, а російська економіка зараз не в тому стані, щоб усе це собі дозволити. Росія просто хоче, щоб ми вбивали один одного.
- Навесні багато хто казав, що Крим – це ціна, яку Україна платить за євроінтеграцію. Якщо умовою припинення російської агресії та підтримки терористів на Донбасі буде визнання Криму частиною РФ, нам варто погоджуватись?
- Жоден український політик ніколи не скаже, що Крим російський. Але втрата Криму та фактична втрата Донбасу, - якщо ми його втратимо, - може означати швидший рух до Європи. Нам буде легше йти, якщо ми залишимо валізу без ручки. У теперішніх територіальних межах Україна не зможе стати успішною державою, бо в силу російського етнічного й політичного характеру Криму та дуже розвиненого місцевого патріотизму Донбасу ми не зможемо рухатись далі. Тому в цьому сенсі Путін зробив нам своєрідну послугу.
Вахтанг Кіпіані. Фото: Роман Губа
- Ще навесні половина мешканців Маріуполя висловлювалась за приєднання до Росії. Зараз городяни риють траншеї й готуються давати відсіч російським військам. Ви вірите у щирість цих змін?
- Я не думаю, що настрої змінюються так швидко. Половина мешканців – це оцінка, яка мало стосується реальності. Маріупольський активіст, із яким я розмовляв, запевнив мене, що траншеями та обороною займається триста-п’ятсот осіб. І це на 450-тисячне місто! Але й сепаратистів там не більше – ті самі триста-п’ятсот активних. Україна дуже різна ментально: українці в Луцьку дуже відрізняються від українців навіть у Львові. Тому ми маємо об’єднатись навколо спільних європейських цінностей – охорони здоров’я, захисту довкілля, безпеки.
- Багато людей звинувачує у військових невдачах Київ. У відповідь влада називає їх провокаторами, що грають на руку Росії. Чи варто зараз, на вашу думку, протестувати проти дій керівництва держави?
- Хоч я й критикую центральну владу, але не підтримую ідеї "йти на Київ", бо це послабить позиції України. Навіть відставка міністра оборони чи голови генштабу паралізує військо, зробить його некерованим на тиждень-два. Я не кажу, що це командування мене влаштовує, але на кого його зараз замінити?
ЧИТАЙТЕ: Монгольская заморозка
Хтось кричить "Семенченко!". А хто знає цього Семенченка? Я не певний, що він взагалі адекватний. Я не готовий дати карт-бланш такій людині. Це не означає, що він поганий, але я просто не маю достатньо інформації, щоб передбачити його можливі дії. За неперевіреною інформацією, до війни Семенченко був бізнесменом із неоднозначною репутацією. Можливо, це правда, може, й ні. Він достатньо вправний організатор партизанського загону. Він знайшов ресурси, вміло використав волонтерську працю, і його загін має найбільшу присутність у медійному полі. Це створює враження, що Семенченко вміє організувати процес. Але це кількасот людей, що воюють коштом Коломойського. Чи може він керувати міністерством?
- Але його присутність у списку може додати голосів якійсь політичній силі.
- Батальйон "Донбас" - це фейсбук-історія. Це дасть двадцять тисяч голосів, не більше. Пересічний виборець десь на Вінниччині нічого не знає про Семенченка. Попри всю цю фейсбук-істерію навколо супер-патріота, Коломойський – людина раціональна, й не фінансуватиме проект, що змагатиметься за 0,6% голосів. Надія на нові постаті не обов’язково має спиратись на невідомих людей.
- Ще один проект, у який інвестував Ігор Коломойський – англомовний телеканал Ukraine Today, що має пропагувати українську позицію у світі. Чи допоможе це перемогти Росію в інформаційній війні?
- Думаю, ні. Наявність російського каналу в будь-якому готелі англомовного світу пояснюється тим, що Росія – велика ядерна держава. Нідерландського чи польського англомовного каналу ви там не побачите, хоча ці держави багатші й успішніші за Україну. Організаційно поширити мовлення українського телеканалу на весь світ буде дуже важко. Та й не потрібно нам копіювати російський тип інформаційної війни. Ми маємо зробити українські медіа сильнішими, вільнішими, щоб вони змогли професійно і якісно надавати аудиторії різні точки зору. Це буде кращою зброєю, ніж створення такого самого брехливого пропагандистського рупора, яким є Russia Today і канал "Россия 24".
- Колишня влада спекулювала чинником російської мови для завоювання електоральних симпатій на Сході та Півдні. Ці спекуляції можна припинити, якщо надати російській статусу офіційної?
- Чинник мови має радше символічний характер. У Миколаєві, Херсоні та Одесі немає проблем з українською мовою. Нема їх і в Донецьку, й у Луганську. Ці люди говорять удома російською, на роботі російською, кохаються російською, дітей виховують російською. Закон Колісниченка-Ківалова насправді нічого не змінив: там, де здебільшого користувались російською, й далі говорять російською, де українською – й далі українською. У той же час я противник того, щоб ставити російську в один ряд із ідиш та гагаузькою. Це приниження мови в очах активних росіян уможливило їхнє використання як гарматного м’яса – спершу фігурального, а тепер реального. Та, зрештою, треба розуміти: маючи поряд сильну Росію й надавши російській мові офіційного статусу, ми зробимо неможливою навіть повільну українізацію в нашій країні.
- Якщо ми зможемо колись об’єднатись не проти, а за, то за що? Якою може бути українська національна ідея?
- Частина мешканців України досі живе у просторі радянських ідеологем і уявлень. Тому просто бути українцем для них насправді нічого не означає. Захарченко з Донецької народної республіки каже "я украинец". Він українець і Фаріон – українка. Чи є в них щось спільне? Я вважаю, що нічого.
ЧИТАЙТЕ: Або озброюйте Україну, або капітулюйте
Умовно можна вважати національною ідеєю Європу. Ми маємо жити не гірше за європейські народи, бути частиною їхнього політичного простору. Щоб у нас були єдині закони, не було кордонів і була повага до прав людини. Має бути свобода, яка захищає інтереси тих, кого менше, й представляє інтереси тих, кого більше.
Розмовляли Марія Шелія, Роман Губа
