США у сенсі поваги до права взагалі та прав людини зокрема – та сама Велика Британія, тільки без герцогів. Це стосується не лише прав людини, за які американці ведуть невпинну боротьбу від початку своєї державності, але і виборчих прав. Цифри, відсотки, співвідношення поміркованих та екзальтованих, більш правих та суттєво лівіших демократів та республіканців, які потрапили до палати представників та сенат США, жваво обговорюються та аналізуються політологами та представниками мас-медіа. Загальний висновок більшості коментаторів полягає у тому, що red wave – червона хвиля (назва за партійним кольором республіканців) виявилася не такою потужною, як це передбачалося до початку проміжних виборів.
Попіл розчарування та сморід згарища трампових амбіцій. Поза цим різниця між республіканцями та демократами не така вже й велика
Демократична партія, лідер якої Джозеф Байден очолює виконавчу владу США, зберегла більшість у Сенаті і, можливо, але ще не остаточно, втратить її у конгресі, проте не з розгромним рахунком, як це передбачалося. Цьому сприяло й те, що суттєва кількість виборців, які голосують за республіканців, втомилася від занадто радикального та непримиримого лідера партії Трампа. Його ставленики програли вибори у декількох важливих округах, водночас поміркована альтернатива трампістам – губернатор Флориди Рональд Десантіс переконливо переміг та може скласти відчутну конкуренцію Дональду Трампу як можливий кандидат від республіканської партії на майбутніх президентських виборах.
У багатьох спостерігачів поза межами США може скластися враження, що протистояння між республіканцями та демократами носить мало не екзистенційний характер, що вони є вороже налаштованими одні до одних і не йдуть на жодні компроміси. Це враження підкріплено ще й не такими вже й далекими від нас подіями, коли прихильники попереднього президента Трампа 6 січня 2021 року взяли штурмом будову Капітолію, мотивуючи це буцімто махінаціями з підрахунком голосів на виборах. Складалося враження, що уся республіканська Америка піднялася проти Америки демократичної. Насправді інцидент з вторгненням ультраактивістів до святої святих американської демократії був локальним спалахом незначної кількості занадто імпульсивних людей, який невдовзі згас, залишивши по собі лише попіл розчарування та сморід згарища трампових амбіцій.
Насправді і демократична, і республіканська партія не так вже сильно відрізняються у своїх політичних налаштуваннях. Обидві партії виступають за сильну Америку, за підвищення рівня життя американців, за розвиток промисловості, освіти, соціальних гарантій. Різниця між ними – у шляхах досягнення та у джерелах фінансування. У цьому полягає й інша схожість США зі своєю колишньою метрополією – постійні інтереси у внутрішній та зовнішній політиці мають переважати над ситуативними симпатіями та антипатіями щодо можливих союзників або методів розв’язання проблем.
Не варто забувати й про те, що США – порівняно молода країна і молода ж демократія, у сучасному розуміння цього терміну. Ще 50-60 років тому чорношкіре населення США було змушено відстоювати свої громадянські права та рівність. Акт про громадянські права - федеральний Закон США, який забороняє дискримінацію за ознакою раси, кольору шкіри, релігійних переконань, статі чи етнічного походження, було ухвалено лише у 1964 році. Він поклав край дискримінації під час реєстрації виборців, сегрегації в школі, на робочих місцях та в громадських місцях. Дотепер тривають суперечки між прихильниками та противниками права жінки розпоряджатися своїм тілом – йдеться про право на аборт.
Відсутність розбіжностей у ставленні до росії. Америка єдина у підтримці свободи
Палкі дискусії між демократами та республіканцями щодо внутрішніх проблем країни, їх бурхлива риторика, спрямована на політичних опонентів, нерідко вводить в оману сторонніх спостерігачів та аналітиків, які вважають, що це протистояння має місце і у зовнішній політиці. Насправді, це не так, США досить послідовні у своїй боротьбі за демократію у світі, а відмінності у підходах до вирішення зовнішньополітичних питань є лише у темпах реалізації постійних планів та у риториці спікерів.
Це стосується й ставлення до найбільшого економічного та політичного суперника США – Китаю, й до розв’язання заплутаних близькосхідних вузлів ізраїльсько-арабського та арабо-арабського протистояння, до іранської проблеми, до взаємодії з урядами Латинської Америки, Африки тощо. Немає великих розбіжностей між республіканцями та демократами й у ставленні до росії та до російсько-української війни.
Тривалий час американці розглядали пострадянську росію та її уряд як притомного партнера, у якого є свої погляди на міжнародну політику, але з яким цілком можна порозумітися та знайти прийнятні для обох сторін компроміси. Навіть зазіхання на чужі території, спроби впливати на уряди пострадянських країн шляхом економічного тиску та військового контролю над частиною їх суверенних територій – такі дії Росії хоча й не схвалювалися, але розглядалися з точки зору збереження певного геостратегічного балансу та утримання у кордонах неконфронтаційної політики між умовним глобальним Заходом та Сходом, який намагалася уособлювати Росія.
З підсиленням Китаю та Індії, перетворенні їх на розвинуті індустріальні держави, з чималою кількістю населення, впливом на міжнародну політику та економіку змінювалося й ставлення до Росії як до країни, яка може претендувати на більш впливову роль у світі, ніж це належить їй, відповідно до її економічного потенціалу та військової могутності. Саме це, а не розбіжності в ідеологіях республіканців та демократів, й визначало політику США у ставленні до росії та країн пострадянського простору. І республіканська, і Демократична партія США передусім відстоюють інтереси США на зовнішньополітичній арені, звичайно, інтерпретуючи їх для внутрішнього американського споживача, у відповідності до прийнятої у цих партіях способів донесення інформації до своїх виборців.
Отже після певної зміни внутрішньої конфігурації сенату та палати представників, ставлення держави США до російсько-української війни суттєво не зміниться. Певні зміни можливі лише як спосіб дошкулити своїм політичним опонентам, але й не більше того. Крім позиції США як держави є й суттєвий фактор формування американської політики –настрої виборців. Американський народ, за усіх його внутрішніх протирічь, майновій різниці, ідеологічних розбіжностях - єдиний у своїй підтримці свободи. За цю свободу прості американці билися під час Війни за незалежність, брали участь у двох світових війнах, виходили на демонстрації та мітинги, своїми власними доларами наповнювали виборчі фонди підтримуваних ними партій.
Боротьба України проти російської агресії багатьма американцями розглядається як певна калька зі своєї власної історії, коли вони зі зброєю в руках боролися за свою незалежність. В США існує культ національного прапора, тому американцям дуже близьке українське ставлення до нашого прапора. Так само близьким і зрозумілим є протистояння агресору не тільки з боку армії, але й усього народу - американські фермери, як і українські селяни, брали безпосередню участь у боротьбі за незалежність. Ще одним, дуже важливим об’єднуючим фактором є спосіб, у який і прості американці, і прості українці проявляють свої емоції, зустрічаючи військових, які повертаються з війни. Ми взагалі є дуже схожими і за відданістю своїй землі, і за пам’яттю про наші корені (переважно сільські), яких не соромимося, і за готовністю взяти вила або сокиру до рук, коли хтось перейде межу. Як Америка є країною без герцогів та баронів, так і Україна є країною без князів та бояр.
Зміна діючих осіб у актуальній американській політиці звичайно ж, матиме вплив на процеси ухвалення рішень, однак Україні не варто занадто переживати з цього приводу – США стали на наш бік ще до початку збройної агресії росії, стоять на нашому боці зараз і не збираються змінювати своїх позицій. Україна може розраховувати на двопартійну підтримку конгресу і американського політичного істеблішменту у цілому. Демократії взагалі характерні тим, що досить довго приймають рішення, вагаються, зважують їх. Але вже якщо рішення ухвалено – його виконують.
Низка законодавчих актів, що їх ухвалено попереднім складом конгресу, зокрема безпрецедентний у післявоєнній історії закон про ленд-ліз, переконливо свідчать на користь того, що ми можемо розраховувати на американців. Привабливість демократії ще й у тому, що народні депутати Америка – сенатори та конгресмени – перш за все орієнтуються на своїх виборців, прихильність яких на боці України.
