Письменники та кінематографісти вже давно розробили альтернативні історії великих конфліктів, які мають слугувати застереженням для самовпевнених американців. Ми не здатні уявити собі поразку? – запитує Ніл Ферґюсон у своїй колонці для Bloomberg.
Можна було б подумати, що, нещодавно програвши маленьку війну, американці без особливих труднощів уявляють собі наслідки програшу у великій. Але принизливе залишення Афганістану 2021 року було з дивовижною швидкістю відправлено в прірву колективної пам'яті.
Імовірно, подібний процес відбувся б, якби колись у майбутньому українську армію, якій бракувало б боєприпасів, захопили б російські супротивники. Рік тому президент США Джо Байден відвідав Київ і сказав українському лідеру Володимиру Зеленському: "Ви нагадуєте нам, що свобода безцінна; за неї варто боротися стільки, скільки буде потрібно. І саме так довго ми будемо з вами, пане президенте: стільки, скільки буде потрібно". Насправді це означало: "Стільки, скільки знадобиться республіканцям у Палаті представників, щоб скинути спікера Кевіна Маккарті і припинити допомогу Україні". (Маккарті пішов у відставку на початку жовтня).
Чи покажуть телеканали київську промову Байдена в ніч, коли росіяни увійдуть в українську столицю? Або ж хтось із них покаже наступне інтерв'ю Такера Карлсона з путіним?
І як ми відреагуємо, якщо, скажімо, пізніше цього року нам повідомлять, що Іран успішно створив ядерну зброю і розв'язав руки своїй маріонетці в Лівані, "Хезболлі", щоб обстріляти Ізраїль ракетами? Чи погрожуватимемо ми застосувати нашу власну ядерну зброю проти Ірану, щоб врятувати Ізраїль від знищення, як ми погрожували Радянському Союзу в 1973 році, коли він розглядав можливість втрутитися на боці арабів у війну Судного дня? Чи Вашингтон знову застереже Ізраїль від "ескалації" боротьби за власне виживання?
Або якщо ми почуємо новини про те, що Тайвань заблокований Народно-визвольною армією Китаю і що президент вирішив, після ретельного аналізу значного ризику початку Третьої світової війни, не відправляти військово-морські експедиційні сили для забезпечення свободи судноплавства і постачання тайванському народові зброї та товарів першої необхідності?
Скільки уваги ми будемо приділяти знищенню демократії на Тайвані й нав'язуванню його народу правління Комуністичної партії Китаю? Більше, ніж ми приділяємо наступній церемонії нагородження Греммі або Суперкубку?
Я щиро сподіваюся, що жоден із цих похмурих сценаріїв не здійсниться. Однак, особливо коли я згадую падіння Кабула в 2021 році, мені важко відкинути думку про те, що ми можемо бездумно погодитися в усіх трьох випадках. І єдине пояснення, яке я можу знайти цьому, полягає в тому, що американці в глибині душі не вважають, що ця поразка стосується їх.
І я розумію, чому. Витрати за поразку у В'єтнамі 1975 року несли не американці, а громадяни Південного В'єтнаму, так само, як витрати за поразку в Афганістані здебільшого поніс афганський народ. Чоловіки і жінки, які служили в останніх американських війнах, становили мізерну частку населення. Ті, хто загинув, давно поховані; ті, хто отримав важкі фізичні або психічні травми, перебувають поза увагою і поза думками.
За цих обставин дуже важко навести такий вагомий аргумент: якщо США дозволять Україні, Ізраїлю та/або Тайваню бути захопленими їхніми супротивниками, це матиме жахливі наслідки і для американців. І під "жахливими наслідками" я маю на увазі щось значно гірше, ніж ще одне 9/11.
Перечитування роману Лена Дейтона "SS-GB" нагадало мені, що не так давно британці могли легко уявити собі наслідки поразки. Опублікований у 1978 році, "SS-GB" яскраво змальовує життя у Великій Британії після успішного німецького вторгнення в Англію 1940-го. Події розгортаються менш ніж через рік після британської капітуляції. Король – ув'язнений у лондонському Тауері. Вінстон Черчилль мертвий, його судили і стратили в Берліні. Існує маріонетковий уряд, як у Франції, але влада насправді перебуває в руках німецького "військового командувача Великої Британії".
Народившись у Лондоні 1929 року, Дейтон був досить близьким до катастрофи під час Битви за Британію та Бліцу, щоб зробити своє зображення окупованого нацистами Лондона цілком правдоподібним. Більше того, він писав у той час, коли життя в Британії було більш ніж просякнуте духом поразки. Зацькована стагфляцією, британська економіка у 1970-х роках була хворою; Західна Німеччина, навпаки, все ще була країною економічного дива.
Головний герой Дейтона – не герой Опору, а колабораціоніст. Проте детектив-суперінтендант Дуглас Арчер зображений настільки симпатично, що читач не засуджує його, а радше ототожнює себе з ним. Дружина Арчера загинула, а його будинок був зруйнований під час останньої оборони Лондона. Він живе з маленьким сином у тісному і холодному помешканні. Заради маленького Даґґі життя має тривати, а вбивства повинні бути розслідувані, навіть якщо це означає звітувати перед групенфюрером СС: "Арчер не був солдатом. Поки німці дозволяли йому займатися ловом убивць, він виконував свою роботу так, як робив це завжди".
У порівнянні з більш амбітним фільмом Роберта Гарріса "Батьківщина", який вийшов у 1992 році, дія якого розгортається задовго до перемоги Німеччини, "SS-GB" просякнута грубим реалізмом. Ви майже можете відчути запах кіптяви і смогу розбомбленого, зруйнованого Лондона. Дейтон, який був неабияким істориком, переконливо змальовує міжвідомчу ворожнечу, що точилася в Третьому Рейху Гітлера. Він правдоподібно припускає, що після перемоги над Британією Гітлеру не потрібно розривати нацистсько-радянський пакт і вторгатися в Радянський Союз, а США можуть зберігати нейтралітет. І Дейтон тримає британський Опір у такій тіні, що його бомбардування церемонії "Тижня німецько-радянської дружби" на Хайгейтському кладовищі (натхненна сцена) вражає читача радше як терористичне безчинство, аніж як акт героїзму борців за свободу. Коли Арчера неохоче втягують до Опору, його участь у спробі визволення короля зазнає жалюгідного фіаско.
Минуло чверть століття відтоді, як я переконав Ендрю Робертса написати розділ книги "Віртуальна історія", присвячений історичній правдоподібності сценарію Дейтона. Я добре пам'ятаю холодний піт, який викликала його перша чернетка з детальними цитатами з документів, в яких німці ретельно виклали свої плани вторгнення, розгрому й окупації Англії. Навіть нам, дітям 1960-х, все це здавалося жахливо невідворотним, особливо список імен людей, які мали бути заарештовані.
За певних обставин уява про поразку може підірвати ваш моральний дух. Але це також може зосередити розум на пекучому імперативі не програти. Українцям не важко уявити, що означає поразка сьогодні. Вони бачили тіла, розкидані на вулицях Бучі після російських розстрілів у березні 2022 року. Вони знають, на які жахи здатна путінська колоніальна армія. Так само більшість ізраїльтян дуже добре розуміють, що перемога Хамасу та його прибічників стала б прелюдією до другого Голокосту. Вони ніколи не забудуть жахливі звірства, вчинені 7 жовтня торік.
Але мало хто з американців так думає. Минає рівно 40 років з часу виходу на екрани фільму "Червоний світанок", однієї з небагатьох комерційно успішних спроб уявити радянське вторгнення в США. Патрік Суейзі грає Джеда Еккерта, одного з групи героїв-старшокласників, які вирушають на пагорби Колорадо, щоб боротися із загарбниками в низці битв у стилі Рембо. Важко уявити, що такий фільм знімають сьогодні. Найближча до цього стрічка – "Залиш світ позаду", який яскраво змальовує хаос, у який занурилася б країна, якби всі наші технології – від айфонів до "Тесли" – одночасно перестали працювати. Розумно чи, можливо, ухильно фільм не уточнює, хто або що стоїть за цим катастрофічним відключенням.
Проте американське ставлення до фільмів-катастроф завжди здавалося мені дещо відмінним від британського. Шанувальники "Доктора Хто", найдовшого британського науково-фантастичного серіалу, регулярно спостерігають за тим, як катастрофа спіткає Лондон. Якими б химерними не були інопланетні загарбники, завжди є якась алюзія на Бліц, щоб нагадати глядачам, що терор дійсно може спуститися з небес над столицею країни. Але коли американці дивилися фільм "Зараза" (2011), мало хто з них уявляв собі справжню пандемію, що охопила Землю. Коли я приїхав у перші місяці 2020 року, все ще пам'ятаю глибоко вкорінене небажання навіть добре освічених людей вірити в те, що COVID-19 – це щось набагато серйозніше, ніж сезонний грип.
Коли американці вмикають свої пласкі телевізори, вони всерйоз хочуть залишити світ позаду. Замість того, щоб споглядати похмуре майбутнє, вони воліють зануритися в культ Тейлор Свіфт – форму масового ескапізму, що нагадує манію на екранних богинь в ізоляціоністських 1930-х роках.
Отже, перед нами фільм, який ніхто не збирається знімати. Десь цього року китайці заблокують Тайвань чи, може, Філіппіни. А може, Північна Корея запустить ракету проти Південної Кореї. Але давайте зупинимося на Тайвані.
Перше, що з'явиться в ситуаційній кімнаті Білого дому, – це прохання уряду Тайваню про введення військово-морських сил США для зняття блокади і відновлення свободи судноплавства. Ці сили мали б складатися щонайменше з двох авіаносних ударних груп і значної кількості ударних підводних човнів.
Зараз це було б можливо, навіть якби це сталося завтра. Сьогодні у Червоному морі перебуває лише один авіаносець – "Ейзенхауер". "Карл Вінсон" і "Теодор Рузвельт" – біля Філіппін. "Рональд Рейган" – в японських водах.
Але ще до того, як ці кораблі вирушили б до Тайванської протоки, Уолл-стріт охопила б паніка. Акції впали б на 20%. Акції Apple впали б на 50% (тому що багато її обладнання все ще виробляється в Китаї); Nvidia також (адже чимало її чіпів виробляється в Тайвані). Долар піде в піке на міжнародних ринках, як і слід було очікувати під час будь-якої кризи, але цілком можливо, що вдома буде загальна банківська навала, а люди вишикуються в черги до банкоматів.
Як і під час фінансової кризи та пандемії COVID, така гонитва за ліквідністю може спровокувати заклики до чергового раунду кількісного пом'якшення та зниження ставок, хоча голова Федеральної резервної системи Джером Пауелл може бути стурбований інфляційними ризиками для своєї заповітної мети – інфляції на рівні 2%.
Ситуація не стане легшою, якщо Китай зможе атакувати американські авіаносні групи або ракетами, або роями безпілотників. Президенту також доведеться швидко прийняти рішення про те, чи схвалювати японські атаки на китайські ракетні та авіаційні бази (якщо припустити, що японці будуть у грі). Голова Об'єднаного комітету начальників штабів нагадав би йому, що в разі вогневої війни у США протягом тижня закінчаться деякі ключові види озброєнь, зокрема протикорабельні ракети великої дальності.
І все це відбувалося б, якби сталося цьогоріч, у розпал виборів, коли кандидат від республіканців Дональд Трамп, найімовірніше, лаяв би Байдена за те, що той або розпочав чергову "вічну війну", або проявив слабкість, зробивши протилежне, а китайський TikTok був би зайнятий переконанням молодих американців у моральній необхідності "возз'єднання" Тайваню з материком.
Будь-яке успішне руйнування Китаєм телекомунікаційної інфраструктури країни, як це уявляється в "Залиш світ позаду", з великою ймовірністю призведе до хаосу у великих містах.
Тепер все, що вам потрібно уявити після відновлення зв'язку – це віцепрезидентка Камала Гарріс, яка оголошує нову політику "азіатизації" (за аналогією з в'єтнамізацією 1969 року), що означатиме повернення всіх американських військ на батьківщину. За цим слідує пряма трансляція прибуття президента Сі Цзіньпіна до Тайбею. Нарешті, через тиждень міністри закордонних справ Китаю, росії, Ірану та Північної Кореї зустрінуться в Пекіні, щоб оголосити про створення Великої Євразійської Сфери спільного процвітання.
Все це може здатися вам химерним або фантастичним. Але це не набагато дивніше, ніж надзвичайні глобальні потрясіння, що почалися в Перл-Гарборі 7 грудня 1941 року. І ми повинні пам'ятати, що для сучасників було далеко не ясно, аж до успіху висадки в День Д два з половиною роки потому, що союзники в кінцевому підсумку виграють війну.
Найцікавіше – уявити собі повсякденне життя в КПК-США. На перший погляд, цілком нормальне, якщо не брати до уваги безліч спалених центральних міст і наплив нещодавно демобілізованих солдатів і матросів. Тейлор Свіфт, ймовірно, продовжувала б співати, а "Канзас-Сіті Чіфс" – грати. Лише поступово наші друзі з Пекіна почали б давати про себе знати.
Лише через кілька місяців ви почнете серйозно перейматися тим, що могли сказати в телефонних розмовах, електронних листах і старих колонках. І тоді ви почнете видаляти речі. А потім ви почнете хвилюватися, що видалення насправді не позбавляє вас від образливих слів, бо вони все одно зберігаються на високотехнологічних серверах.
Дехто співпрацюватиме. Дехто чинитиме опір. Більшість змириться. Ось як Лен Дейтон описує ситуацію в "SS-GB":
Дехто казав, що з часу припинення вогню не було жодного ясного сонячного тижня. У це було легко повірити. Сьогодні повітря було вологим, а безбарвне сонце ледь проглядало крізь сірі хмари, наче порожня тарілка на брудній скатертині. І все ж навіть такий корінний лондонець, як Дуглас Арчер, міг би йти Керзон-стріт і з напівзаплющеними очима не помітити майже ніяких змін порівняно з минулим роком. Вивіска "Солдатенкіно" біля кінотеатру "Керзон" була маленькою і непомітною, і тільки якщо ви намагалися увійти до ресторану "Мірабель", то швейцар у капелюсі прошепотів, що тепер ним користуються виключно штабні офіцери зі штабу 8-го повітряного флоту, який знаходиться через дорогу в старих офісах Міністерства освіти. І якщо ваші очі залишалися напівзаплющеними, то не помічали вивіски з написом "Єврейське підприємство", яка фактично не пускала всередину всіх, окрім найсміливіших клієнтів. І у вересні 1941 року Дуглас Арчер, як і більшість його співвітчизників, тримав очі напівзаплющеними.
Говорячи про себе, я б не хотів ходити по Нью-Йорку чи Сан-Франциско з напівзаплющеними очима, щоб не помічати явних ознак стеження з боку КПК.
Але якщо ви не відкриєте очі – не відкриєте їх широко – на ймовірний сценарій поразки прямо зараз, то ризикуєте потрапити у саме цій сценарій.
Джерело: Bloomberg
