Попри те, що уряди розпочинають війни з різних причин – завоювання території, зміна режиму, допомога союзнику, але як тільки починається війна, ставки одразу ж підвищуються, пише Лоуренс Фрідман у своїй колонці для Foreign Affairs. Один із парадоксів війни, на його думку, полягає в тому, що навіть коли її початкові цілі стають недосяжними або відкидаються, потреба не виглядати переможеним лише зростає – настільки, що навіть якщо перемога вже неможлива, уряди все одно будуть наполегливо намагатися показати, що вони непереможені.
Лоуренс Фрідман підкреслює, що проблема поразки виходить за рамки недосяжності цілей або навіть необхідності пояснювати втрати та витрати заради незначної вигоди: поразка ставить під сумнів мудрість і компетентність уряду. Поразка на війні може призвести до падіння уряду. Саме тому уряди часто продовжують вести війни, адже визнання поразки може ускладнити утримання влади.
Подібна динаміка простежується у війні росії проти України, зазначає професор. путін поставив собі за мету "денацифікацію" і "демілітаризацію" України. Під першим він, імовірно, мав на увазі зміну режиму, і в цьому випадку війна явно зазнала невдачі. Позиція українського президента Володимира Зеленського сильна як ніколи. Що стосується демілітаризації, то Україна перебуває на шляху до того, щоб стати найбільш мілітаризованою країною в Європі. Багато російськомовних в Україні, від імені яких путін нібито діє, тепер вважають за краще розмовляти українською, тоді як російськомовні райони Донбасу були знищені, деіндустріалізовані і знеселені через цю руйнівну війну.
російським військам не вдалося взяти під повний контроль жодну з чотирьох областей або адміністративних регіонів – Донецьку, Луганську, Херсонську та Запорізьку – про приєднання яких до росії путін заявив у вересні 2022 року. Значна частина територій, захоплених на початку повномасштабного вторгнення, була втрачена, і продовжує втрачатися, хоча й повільно, під час нинішнього українського наступу. До лютого 2022 року москва могла бути впевненою, вважає Лоуренс Фрідман, що Україна не зможе оскаржити незаконну анексію Криму, але зараз утримання півострова росією вже викликає сумнів. Київ все ще сподівається, що його цілі у війні можуть бути досягнуті – звільнення всіх окупованих земель і відновлення кордонів, встановлених у 1991 році. Навіть якщо нинішній український наступ зазнає невдачі, переконаний експерт, росії наразі бракує бойової потужності, щоб скористатися перевагою і захопити більшу територію.
Професор наголошує, що путін далекий від досягнення своїх військових цілей, тоді як ціна його гамбіту стає для нього і його країни дедалі вищою. путін може ще тішити себе думкою про те, що він досягне деяких з його початкових цілей, або радіти думкам тих аналітиків на Заході, які переконані, що найкраще на що може сподіватися Україна – це військовий глухий кут. Але російський лідер ніколи не показував, що його влаштовує патова ситуація. Він прагне такого рішення, яке забезпечить йому статус переможця. Як доказ Лоуренс Фрідман наводить його заклики до України визнати анексію чотирьох областей в якості передумови для переговорів. Звісно, цього не станеться.
На думку експерта, якби путін погодився на припинення вогню на основі нинішніх позицій, це зменшило б загрозу для Криму і дозволило б росії окупувати значну частину української території. Водночас це підтвердило б, що жодна з цілей путіна не була досягнута. Це стало б ще більш очевидним, якби дискусії навколо припинення вогню призвели до тиску на російські війська з метою змусити їх залишити частину захоплених ними територій. Залишитися з клаптиками української території з вороже налаштованим населенням, величезними рахунками за реконструкцію і довгими лініями фронту з непереможеною Україною не виглядало б великою перемогою – особливо на тлі численних втрат, понесених російськими військами, деградації російської армії, занепаду російської економіки і підриву позицій росії як великої і впливової держави. Як тільки бойові дії припиняться і війська почнуть повертатися додому, відбудеться національна розплата, і це не дуже добре відобразиться на путіні.
Втім, автор вважає, що путін може зіткнутися з ще більш тривожною можливістю: розплата може настати ще до остаточного завершення бойових дій. Всі тенденції – військові, економічні, дипломатичні – вказують на несприятливий напрямок, і путін не має переконливого рішення, щоб врятувати ситуацію. російський президент опинився у пастці. Він, можливо, вже усвідомлює, що розплата розпочалася.
Необхідні вигадки. Але Заходу важливо не програти так само, як і росії
Лоуренс Фрідман констатує, що російські еліти добре знають, що війна була жахливою помилкою і що справи йдуть погано. Вони не схильні щось робити із цим, бо бояться путіна і хаосу без нього. Вони продовжують вірити, що, незважаючи на все, систему можна якось змусити працювати, і що країна вистоїть. Саме на фронті масштаби помилки стали неминучими, і саме там є найбільше доказів інакомислення. Заколот "Вагнера" багато в чому був пов'язаний з бажанням його лідера Євгєнія Прігожина захистити свою бізнес-модель від Міноборони. Але він також скористався ширшим невдоволенням вищим російським командуванням, його безглуздою стратегією, марнотратною тактикою і корупційною практикою.
Прігожин програв безпосередню боротьбу за владу, втратив зброю і бізнес, але ще не втратив життя і свободу. У відносинах з раніше довіреним ватажком "вагнерівців" путін продемонстрував більше вразливості, аніж слабкості. В результаті було набагато складніше замінити на посаді міністра оборони Сєргєя Шойгу або головнокомандувача Валєрія Гєрасімова, незважаючи на їхню продемонстровану некомпетентність і втрату підтримки серед офіцерського корпусу. Але, підкреслює Фрідман, лояльність стоїть на першому місці. Тому саме військові, тісно пов'язані з Прігожиним, опинилися на узбіччі.
Автор нагадує, що тим часом Герасімов звільнив командувача 58-ї загальновійськової армії генерала Івана Попова, після того, як той поскаржився на умови, нав'язані його військам, які, за його словами, були "ножем у спину". Скарги, які озвучив Попов, широко поширені і не зникнуть, особливо якщо Україна продовжуватиме порушувати російську логістику, і незрозуміло, що командування рф може зробити для їх вирішення. російська відповідь на просування українських військ полягала в тому, щоб кинути всі сили в контратаки. Це призвело до деяких інтенсивних боїв і випадкових успіхів, але українська армія адаптувалася після перших невдач і продовжує утримувати ініціативу.
Всі ці події підривають моральний дух фронтових сил, а також підривають довіру еліти і навіть позицію путіна. Минулі російські невдачі, або, принаймні, ті, які не можна було приховати, спричинили серйозні зміни в російській стратегії. Після невдачі на початку битви за Київ, увагу знову було зосереджено на Донбасі. Після прориву українських військ під Харковом у вересні 2022 року москва вирішила підняти ставки, поставивши більш амбітні військові цілі, здійснивши масову мобілізацію та розпочавши кампанію бомбардувань об'єктів критичної інфраструктури України. Досі найбільш суттєвою відповіддю були каральні заходи: розірвання угоди, яка дозволяла Україні експортувати зерно, а потім удар по українському порту в Одесі.
На думку Фрідмана, якщо Україна здобуде ще одну велику перемогу (хоча тут нічого не гарантовано), у москви фактично будуть відсутні варіанти для більш ефективної стратегії. Вибір буде неприємним для путіна: він повинен буде або підтвердити, що росія програє непотрібну війну, або продовжувати вести війну, яку не можна виграти.
Експерт не виключає як один зі шляхів виходу з такої дилеми для путіна – вигадану пропагандистську історію, яка б пояснювала, чому, незважаючи на видимість поразки, росія насправді виграла. Найпростіша історія, яку він може розповісти, – це те, що росія воює не з Україною, а з НАТО. кремль вже просував її, щоб пояснити російські невдачі і показати, що Україна діє як агент Заходу. Цю історію можна було б перетворити на героїчну оповідь про те, як, попри все, росія вижила всупереч наймогутнішому у світі альянсу. Але вона також, з російської точки зору, неоптимальна, бо якби країна справді перебувала у стані війни з НАТО, у неї не було б жодних шансів на перемогу. москва постійно погрожує відплатою за кожну ініціативу допомоги Украні, особливо це полюбляє повторювати, як заїжджена платівка, Дмітрій Мєдвєдєв. Проте такі заклики досі не стримували союзників Києва.
Минулого року москва висунула більш реалістичний аргумент, який, втім, не спрацював: мовляв поєднання енергетичної кризи в Європі та занепокоєння постійними витратами призведе до того, що Захід згорне свою підтримку України. Можливо, тепер путін сподівається досягти такого ж ефекту за допомогою дефіциту продовольства, навіть якщо це зашкодить країнам, які в інших відношеннях йому симпатизують. Він може бути розчарований: подібні дії ще не підірвали підтримку України з боку Заходу. За останні пів року до Києва було доставлено все більше озброєння. У певних аспектах країни НАТО зазнають такого ж тиску, як і росія: не програти – це також життєво важливий інтерес Заходу.
Розплата неминуча. Але Україні треба відвоювати своє
Лоуренс Фрідман зауважує, що з одного боку це війна, яку виграє або програє Україна, а не НАТО. Проте, після того, як Альянс став настільки відданим українській справі, він не може відступити, особливо після того, як так багато інвестував в оснащення країни, щоб вона могла боротися і перемагати. Пошук ресурсів для підтримки Києва може бути складним завданням, але це справді колективні зусилля, і більшість союзників США роблять значні фінансові та матеріальні внески. Україна є згуртованою і ефективною у своїй боротьбі. Крім того, перемога росії стала б геополітичною катастрофою для НАТО, створюючи набагато більший ризик повномасштабної війни між нею та Альянсом. Краще, щоб росія була відкинута назад Україною, а її армія при цьому деградувала.
Основні питання, що стоять перед НАТО, вважає автор, стосуються перспективи зміни адміністрації США – і того, які зміни в політиці щодо України це може спричинити, а також занепокоєння тим, що Київ не має потенціалу для здійснення значних військових проривів. На перше питання ми не отримаємо відповіді до листопада 2024 року, а на друге – у найближчі тижні та місяці.
Навіть якщо прогрес буде повільнішим, ніж очікувалося, переконує Фрідман, Україна не буде зацікавлена у припиненні вогню допоки росія утримує чимало її територій і знущається над громадянами, які живуть під окупацією. Київ (та притомні політики й аналітики на Заході – iPress) припускає, що москва скористається будь-яким перемир'ям, щоб відновити свої сили для наступного раунду бойових дій. Відновлення та реконструкція у післявоєнній Україні стануть складними викликами і поставлять незручні питання щодо оцінок і рішень, прийнятих до і під час бойових дій. Але на відміну від ретроспективного підходу в росії, в Україні немає жодних сумнівів у тому, що це війна, яку треба було вести і яку можна було програти.
путін може просто спробувати втриматися, але з огляду на зростаючий тиск, йому потрібна стратегія, яка продемонструє, що у росії все ще є шлях до перемоги. Те, що робить путін, має своєю чергою впливати на дії України. Київ може посилити занепокоєння москви, демонструючи, що жодна частина росії не є безпечною, караючи російські війська на фронті та звільняючи території. Це війна на витривалість. Так само, як путін ймовірно сподівається, що Україна і її західні прихильники втомляться раніше, ніж росія, Україна і її прихильники повинні показати, що вони можуть впоратися з вимогами війни так довго, як це буде необхідно.
Джерело: Foreign Affairs
