Протягом майже 18 місяців ми спостерігаємо за європейською війною, яка за своїми масштабами, жорстокістю і руйнівністю є небаченою зі середини минулого століття, пише в колонці для Washington Post професор Еліот Коен.
У той час як Сполучені Штати та їхні союзники вирішили озброїти Україну технікою на мільярди доларів, уряди не поспішали надавати певні види озброєнь або через страх спровокувати росію, або через сумніви щодо того, що ця зброя буде ефективною.
Професор констатує, що останніми місяцями надання США касетних боєприпасів – артилерійських снарядів і бомб, викликало особливе занепокоєння в західних столицях. Учасники Конвенції про касетні боєприпаси 2008 року пообіцяли "ніколи і ні за яких обставин не застосовувати касетні боєприпаси" і "не розробляти, не виробляти, не набувати в інший спосіб, не накопичувати, не зберігати і не передавати будь-кому, прямо чи опосередковано" цю зброю. Канада та Німеччина виступили із заявами, що засуджують цей крок. Навіть у США, які не приєдналися до конвенції, відбулися протести.
Причина в тому, що касетні боєприпаси неминуче містять нерозірвані снаряди – від 2 відсотків для американських варіантів сучасного покоління до 30-40 відсотків для снарядів попередніх поколінь, які використовують російські війська. Нерозірвані боєприпаси можуть вибухнути і становити особливу небезпеку для цивільного населення після припинення обстрілів.
Вагання щодо надання американських касетних боєприпасів Україні, а також заламування рук у деяких колах, на думку автора, свідчать радше про те, що безпечні та процвітаючі ліберальні демократії неправильно розуміють війну, аніж жахливі якості будь-якої зброї за своєю суттю. Вільні країни, які стикаються зі смертельною загрозою, не приєдналися до конвенції – Фінляндія, Ізраїль і Південна Корея виділяються серед них. І на те є вагомі причини: їхні вороги без вагань накопичують і застосовують таку зброю. Так само держави, яким загрожує серйозна небезпека, не підписали конвенцію 1997 року про протипіхотні міни. Адже міни також ефективні.
Зброя призначена для вбивства, і зброя часто наражає на небезпеку невинних людей. Це стосується снарядів чи гранат, споряджених маленькими дротиками чи металевими кульками. І коли одна країна протистоїть іншій, яка не має жодних докорів сумління щодо використання такої жахливої зброї, рано чи пізно обидві сторони використовуватимуть її.
Цей неприємний факт був правдою протягом усієї історії. Ще в 1899 році європейські держави домовилися не використовувати "задушливі або шкідливі гази" одна проти одної. Але, нагадує Еліот Коен, коли 1914-го почалася війна, незабаром обидві сторони вдалися до їхнього застосування.
У Лондонському військово-морському договорі 1930 року підписанти встановили чіткі правила щодо всіх дій підводників перед тим, як топити торгові судна – насамперед, попередження та надання допомоги екіпажам у порятунку. Починаючи 19390-го, європейські воюючі сторони здійснювали підводні атаки одна проти одної, знехтувавши цими правилами. Коли Сполучені Штати вступили у війну після Перл-Харбору, одним із перших наказів військово-морського командування було розпочати необмежену підводну війну проти японського торгового судноплавства. Після війни американські адмірали давали свідчення на підтримку німецького адмірала Карла Деніца, якого судили за військові злочини, скоєні підводними човнами в порушення цього договору.
Так само і з повітряними бомбардуваннями. Різні Гаазькі конвенції кінця ХІХ і початку ХХ століття забороняли "напад або бомбардування будь-якими засобами міст, сіл, жител або будівель, які не мають захисту". Так, на спустошення Варшави, Роттердама і Ковентрі військами Осі на початку війни британці й американці відповіли згодом знищенням Гамбурга, Дрездена і Токіо.
Застереження щодо надання Україні касетних боєприпасів Еліот Коен вважає особливо недоречними. російські військові широко застосовували касетні боєприпаси в цій війні, причому відсоток нерозривів значно вищий, ніж у боєприпасів, наданих Сполученими Штатами. Касетні боєприпаси особливо корисні для військ, які не мають переваги в повітрі над полем бою. Найважливіше те, що ці снаряди падають саме на українську територію. Якщо демократично обраний уряд готовий взяти на себе беззаперечні ризики для цивільного населення, пов'язані з нерозірваними боєприпасами, він, безумовно, має право зробити такий вибір.
Однак ширша проблема тут полягає в розумінні світу, в якому ми живемо. Війна в Україні – це переломний момент. Автор наголошує, що вперше зі середини минулого століття велика держава намагається стерти з лиця планети іншу країну, використовуючи всі доступні засоби – вчиняючи такі звірства, як зґвалтування, кастрація, тортури, викрадення і страти без суду і слідства, як звичайну справу, а не як кримінальний виняток. Україна бореться за виживання.
За останні 80 років Сполучені Штати та їхні союзники вели багато війн, але не екзистенційних. "Ми робили це в межах безпеки, яку забезпечувала ядерна зброя, відстань і технологічна перевага. Однак, коли ми вели війни такого роду в минулому, докори сумління щодо зброї, навіть підкріплені конвенціями, відходили на другий план. Безумовно, основні гуманітарні норми утримання від катувань, вбивств і безглуздого знищення людей можуть і повинні діяти навіть у таких тотальних конфліктах. Але обмеження на те, яку зброю ми застосовуємо, можуть – і будуть – зникати", – пише професор.
Еліот Коен пропонує ширше рішення для тих, чия нудота від касетних боєприпасів перевищує співчуття до покалічених або загиблих українських солдатів і цивільних осіб. І це – швидке озброєння України, причому такою якісною й кількісною зброєю, яка здатна якнайшвидше покласти край цій війні. Ракети великої дальності ATACMS (армійська тактична ракетна система), літаки F-16 і всі інші інструменти війни, які можуть бути вироблені оборонною промисловістю, яка ще не була належним чином мобілізована, здатні принести перемогу Україні. Досі не вистачало відчуття нагальності, масштабу зусиль і швидкості. Як наслідок, акцентує експерт, страждання побитого, але відважного народу продовжуються.
Джерело: Washington Post
