Велика стратегія Путіна щодо України
Майкл Кофмен, керівник програм та науковий співробітник Центру стратегічних досліджень в Інституті національних стратегічних досліджень Національного університету оборони США, у своїй статті у часописі The National Interest передвіщає похмуре майбутнє для України, включно з вторгненням регулярних російських військових сил.
На думку Кофмена, Росія винайшла вигідну для себе тактику під час анексії Криму, яку вона перетворила на стратегію для реалізації своїх інтересів у решті України. Йдеться про постійну дезінформацію, мобілізацію населення на підтримку російських цілей і водночас збереження можливостей для відступу у разі невдачі.
Іншими словами, Москва стала набагато розумнішою та спроможнішою, ніж спочатку вважав Захід. Військова реформа у Росії, безперечно, зробила її більш упевненою та дала їй можливості, яких вона точно не мала під час конфлікту у Грузії. Зараз Збройні Сили РФ можуть легко перекинути близько 20 тис. військовослужбовців до гарячої точки на російському кордоні. Якщо їм дати кілька тижнів на підготовку, вони можуть зібрати та перекинути удвічі більшу групу військ. Цього Росії достатньо, щоб рішуче діяти на своїй периферії та отримати перемогу над будь-якою із колишніх республік СРСР.
Фото: expressen.se
Втім, зовсім не краще підготовлена, краще споряджена та краще профінансована армія дала у цьому конфлікті Росії перевагу. Лідери країн Заходу досі вважають, що Москва застосує тверду силу, щоб змінити середовище відповідно до своїх цілей, але вона воліє робити це інакше. Росія використовує агентів спецслужб та свій замаскований спецназ, натомість, зосередження регулярних сил на кордоні має на меті запобігти будь-якій серйозній реакції з боку Заходу чи Києва. Уникаючи застосування своїх регулярних сил, Росія створює собі можливість для відступу та дає собі змогу поширювати дезінформацію про конфлікт, щоб викликати дезорієнтацію у своїх ворогів. Тим часом, правдоподібна загроза повномасштабного вторгнення в Україну зробила Захід безпорадним.
Розташування російських військових на кордоні з Україною не означає, що вони готуються до нападу, хоча і про небезпеку цього теж не можна забувати, особливо якщо нинішній план Москви зазнає невдачі. Вони там, щоб послабити реакцію Києва на втрату ним суверенітету над східними регіонами країни та підтримати в лідерів країн Заходу страх перед подальшою ескалацією кризи.
Захід не готовий воювати з Росією, принаймні точно не готовий воювати через Україну. Москва забрала собі Крим не за один день, а протягом тижня, постійно розширюючи свій контроль над півостровом. Протягом тижнів Росія гралася із Заходом, натякаючи, що можлива деескалація кризи, хоча й це було неправдою. Зараз вона намагається повторити схожий сценарій у Східній Україні. Якби російські танки перейшли кордон з Україною, Володиимру Путіну довелося б багато втратити. Були б жертви серед цивільних, руйнування та мобілізація населення України. Збройні Сили України не мають шансів у зіткненні з Росією, і багато хто у південних та східних регіонах симпатизує Росії, але військова окупація дуже швидко може знищити ці симпатії. Навряд чи Путін захоче повторювати помилку СРСР, коли той ввів війська в Афганістан.
Більша частина східних та південних регіонів України – це не Україна, а радше колишній СРСР. Кордон між Росією та Україною є просто лінією на карті. Є дуже мало історичних, культурних, лінгвістичних або географічних бар’єрів, які виправдовують його існування у нинішньому вигляді. Люди, що живуть там, необов’язково хочуть жити у Росії, але українське громадянство ніколи не мало для них великої ваги. Для Росії, яка ніколи не сприймала Україну як суверенну державу, вони є просто росіянами, що живуть по інший бік безглуздого кордону.
Фото: AP
Ті люди, що симпатизують Росії, активно підривають діяльність українських військових, і навіть деякі елементи в українських збройних силах доволі легко здають зброю. Кофмену видається, що в Україні мало хто зацікавлений у тому, щоб ризикувати життям за проведений за радянських часів кордон або за тимчасовий уряд у Києві.
Остання антитерористична операція є, ймовірно, останньою можливістю для Києва продемонструвати, що він може захищати власну територію і його варто підтримувати у боротьбі з Росією. Якщо вона зазнає невдачі, то зростає ймовірність того, що проросійські сили у цих регіонах мобілізуються, і, водночас, знижується ймовірність того, що Києву вдасться отримати перемогу у майбутньому. Це повторення того, що відбулося у Криму, лише у сповільненому русі. Тоді сподівання, що населення мобілізується на підтримку Києва виявилися хибними, і тепер вони знову виявляються хибними у Східній Україні.
Москва не бажає застосовувати свою армію, принаймні якщо її нинішній план не зазнає раптової поразки від українських сил. Проте, навіть якщо Росії введе свої війська в Україну, це буде короткостроковий удар, що матиме на меті завдати поразки українським військовим та піти, як це було у Грузії. В Росії є для цього більш ніж достатньо сил, але в неї недостатньо сил для окупації України. Стратегія Путіна передбачає фрагментацію України, що позбавить Київ суверенітету над східними регіонами та будь-якого шансу на їхнє представництво у владі через легітимні загальнонаціональні вибори.
Новий тип війни від Путіна
Американсько-польський історик та публіцист Енн Еплбом у своїй статті в онлайн-часописі Slate розповідає, що російське вторгнення в Україну нагадує підривну діяльність радянських спецслужб у країнах Центрально-Східної Європи у 1940-х роках, спрямовану на встановлення у них комуністичних диктатур.
Еплбом пише, що у війні, яку веде Росія у Східній Україні, беруть участь не солдати, а місцеві бандити та добровольці, деякі з яких пов’язані з колишнім президентом Віктором Януковичем, а також та частина населення, яка хибно вважає, що вона бореться за добру справу місцевої автономії. Керують ними люди з російської військової розвідки та спецназу, вдягнуті у камуфляжну військову форму без знаків розрізнення.
Росіяни, що організували вторгнення в Україну, мають гнучкі цілі. Вони готові змінювати свою стратегію, залежно від того, з яким опором вони зіткнуться. У довгостроковій перспективі Росія, очевидно, сподівається анексувати південні та східні регіони України.
Тим часом, Кремль розраховує зірвати президентські вибори в Україні, призначені на 25 травня, або дестабілізувати хиткий тимчасовий український уряд, викликавши крах української економіки. Можливо, росіяни сподіваються також спровокувати громадянську війну або щось, що виглядатиме, як громадянська війна, і потребувало б втручання російської "миротворчої місії".
Фото: napaki.livejournal.com
Усі ці методи вже відомі, хоча й їх не застосовували вже багато років. У 1945 році радянські спецслужби, коли їм дали завдання перетворити країни Центральної та Східної Європи на комуністичних сателітів СРСР, також почали організовувати місцевих бандитів та добровольців – злочинців, постраждалих під час війни соціопатів, а також людей, що помилково вірили у те, що вони борються за якийсь корисний та нешкідливий соціалізм – у воєнізовані угрупування та підрозділи спецслужб, саме такі, як ті, що ведуть бойові дії зараз у Східній Україні. Як і зараз, про їхнє керівництво було мало відомо. Як і зараз, вони змінювали свою стратегію залежно від того, з яким опором їм доводилося зіткнутися та яку підтримку їм вдалося отримати. Лише у ХХІ столітті ніщо не може залишитися непоміченим. В інтернеті є достатньо фото з "проросійськими активістами", що носять гранатомети, вироблені у Росії, та записів з розмовами росіян, що віддають накази. Проте, внаслідок цих викриттів росіяни стали брехати ще нахабніше та агресивніше. Міністр Лавров наполягає, що Москва незацікавлена у дестабілізації України, а Володимир Путін закликав ООН засудити слабкі та непослідовні спроби України захистити себе. Російське телебачення продовжує засуджувати насильство, якого немає, і у якому начебто винен "фашистський Київ". На думку Еплбом, ці ігри зі словами та кампанія з дезінформації є тепер навіть ще більш витонченими, ніж будь-що, до чого вдавався раніше СРСР.
Це поєднання старих методів "совєтизації" та спритних сучасних медіа є справді новим явищем, і буде цілком справедливо сказати зараз, що зараз триває війна нового типу, і вторгнення нового типу.
Європі, США та передусім українцям слід навчитися протидіяти маскувальним методам ведення війни – російській "маскіровці" - що мають на мені заплутати не лише ворога, але й його потенційних союзників. Слід буде з’ясувати, як боротися з такими вторгненнями, якщо вони відбудуться у Молдові, або, у свій час, у балтійських державах, якщо це вторгнення досягне успіху.
Чого хоче Путін в Україні: нейтралізація недорого
Джон Гербст, посол США в Україні у 2003-2006 рр., а нині директор Центру комплексних операцій у Національному університеті оборони США, у статті в часописі The National Interest вважає, що українська влада може і повинна викрити блеф Путіна – застосувати силу, щоб повернути собі контроль над східними областями.
На думку Гербста, Володимир Путін керує бунтами у Східній Україні, щоб центральний уряд не зміг встановити там свою владу. Водночас, він намагається уникнути викриття причетності Росії до бунтів, щоб не наразитися на чергову порцію санкцій Заходу, які вже починають дошкуляти.
Ескалація кризи досягла такої високої точки, оскільки м’яка сила Росії зазнала невдачі. Від початку осені минулого року Кремль розраховував, що Східна Україна є культурно (якщо не етнічно) російською, і як еліти, так і більшість населення природним чином більше схиляються до Москви, ніж до Заходу – політично, економічно та культурно. Розпад Партії регіонів та діалог олігархів Сходу з тимчасовим урядом у Києві продемонстрували, що еліти не є аж настільки надійними союзниками Кремля. Декілька останніх опитувань громадської думки засвідчили також, що населення Східної України підтримує єдність країни.
Це все означає, що Кремль не зміг здобути у Східній Україні серйозну підтримку серед місцевого населення для дій проти уряду у Києві. Щоб створити нестабільність на Сході, Москва була змушена відправити туди своїх агентів спецслужб та підрозділи спецназу, озброєні для маломасштабних операцій, зокрема захоплення будинків та військових об’єктів. Москва досягла певного успіху, оскільки її агенти керували захопленням Слов’янська та об’єктів у приблизно десятьох містах Східної України. Успіх Кремля став можливий не лише завдяки його добре підготовленим та озброєним агентам, а через відсутність мотивації та підготовки в української міліції та військових.
Фото: AFP
Путін намагається уникнути викриття російського втручання на Сході України, тому що хоче знизити ймовірність накладення Заходом третього раунду санкцій проти його прибічників та російських інституцій. Саме тому міністр Лавров і поставив свій підпис під угодою у Женеві 17 квітня. Він хотів створити враження, що Росія зацікавлена у мирі, навіть якщо в Кремля не було наміру давати своїм агентам на Сході України вказівки виконувати угоду: віддати будинки, які вони захопили, та скласти зброю.
Але на Заході зрозуміли гру Путіну. Саме тому президент Обама відкрито скептично оцінив наміри Путіна, а Вашингтон швидко вказав, що Кремль порушує букву та дух угоди.
Путін хоче, щоб президентські вибори неможливо було провести на Сході 25 травня. Він розуміє, що хто б не виграв вибори, той матиме визнану міжнародним співтовариством легітимність, і, ймовірно, проводитиме політику, яку він вважає небезпечною. Тож якщо він контролюватиме вогнища бунту на Сході України, то зможе стверджувати, що результат голосування не представляє думки усієї країни.
Києву слід відновити свій контроль над Сходом. Поки що результати його зусиль були неоднозначними. Можливо, що українські військові та міліція без належних ресурсів та фінансування не зможуть впоратися із завданням. Але якщо вони підготуються належним чином та матимуть мотивацію, то зможуть його виконати. Кремль теж це розуміє, і тому робить дедалі більш загрозливі попередження Києву. Саме тому він проводить військові навчання на кордоні з Україною. Путін сподівається, що загроза російського вторгнення зв'яже Києву руки.
Якщо погрози спрацюють, то Кремль переможе, оскільки його агенти збережуть достатній контроль над Східною Україною, щоб поставити під сумнів суверенітет Києва над нею та легітимність результатів виборів.
Оскільки бездіяльність означає поразку для тимчасового уряду, в Києва немає іншого вибору, окрім як викрити блеф Москви. Він повинен дати наказ своїм силам. Якщо він це зробить, і його сили досягнуть значного успіху у боротьбі з бойовиками, то для Путіна настає момент істини. Він вже зробив усе можливе, щоб виправдати перед власним населенням вторгнення у Східну Україну. Його медіа змалювали похмуру та переважно вигадану картину переслідування етнічних росіян у Східній Україні. Парламент дав згоду на застосування збройних сил.
Проте, Заходу слід у будь-якому разі продемонструвати, що він готовий перейти до більш суворих санкцій щодо російських фінансових установ та енергетичного сектора – і навіть виконати свої попередні обіцянки, щоб надати ваги своїм попередженням. Вторгнення російських військ в Україну має означати катастрофічні санкції проти Кремля та російської економіки. Поки що аж ніяк не ясно, що Путін готовий піти на такий ризик.
