Цієї зими українські військові явно працюють на межі виснаження. Коли ми востаннє були там у листопаді, снарядний голод був широко розповсюджений вздовж фронту, і ситуація лише погіршилася.
Нинішня ситуація не є стійкою в довгостроковій перспективі. Очевидно, що Україні та Заходу потрібне нове стратегічне бачення. Потрібне планування, що виходить за рамки наступних шести місяців або чергової наступальної операції. Хоча нинішній стан війни описується як патова ситуація, росія має матеріальну, промислову і кадрову перевагу у 2024 році, а також ініціативу.
Однак за умови цілеспрямованої західної підтримки Україна може протистояти російським військам цьогоріч і відновити необхідну перевагу для проведення широкомасштабних наступальних операцій 2025-го. Це створить ще одну можливість завдати росії поразки на полі бою. І навпаки, без серйозних змін чи якщо західна підтримка зменшиться, нинішній шлях має високий ризик для виснаження з часом.
Наразі Україна зосереджена на відновленні та будівництві окопів, щоб захиститися від постійних російських атак. Західні поставки артилерійських боєприпасів значно скоротилися, що призвело до снарядного голоду по всьому фронту. Після кількох місяців наступу Україна не має достатньо артилерійських боєприпасів і боєздатних підрозділів, щоб знову перейти в наступ найближчим часом. російські війська перехопили ініціативу на деяких ділянках фронту, але вони також не можуть досягти прогресу.
Невизначеність щодо військової та економічної допомоги Заходу означає, що цьогоріч Україні потрібно ще більше мобілізувати свої ресурси і прийняти важкі рішення. Проте, незважаючи на цю похмуру реальність, за підтримки Заходу Київ може відновити боєздатність і, можливо, повернути собі перевагу 2025 року. Якщо цей рік буде використаний з розумом, будуть вирішені основні проблеми і зроблені правильні висновки з наступу 2023-го, Україна може зробити ще одну спробу завдати серйозної поразки російським військам.
Однак для цього потрібна нова стратегія, що базуватиметься на трьох центральних елементах: утримувати, розбудовувати і завдавати ударів. Утримання вимагатиме добре підготовленої оборони, консолідації та раціоналізації різноманітного парку техніки ЗСУ. Розбудова повинна зосередитись на відновленні якості збройних сил, підготовці та розширенні оборонно-промислового потенціалу. Нарешті, ударний елемент послабить російські переваги й створить проблеми для російських військ далеко за лінією фронту. В ідеалі Україна може поглинути російські наступальні операції, мінімізуючи при цьому втрати, і позиціонувати себе так, щоб з часом відновити перевагу.
Краще бачення. Стратегія має починатися з утримання позицій
Стратегічний контекст 2024 року кардинально відрізняється від 2023-го. Київ навряд чи матиме артилерійські боєприпаси, живу силу чи техніку для ще одного стратегічного наступу. І навпаки, росія матиме матеріальну перевагу цьогоріч, а російські витрати на національну оборону суттєво зросли порівняно з попередніми роками. Цього може бути недостатньо, щоб забезпечити москві вирішальну перевагу на полі бою, але росія здійснила структурне зрушення в економіці в бік значного збільшення витрат на національну оборону, конвертуючи доходи від експорту енергоносіїв в оборонну промислову мобілізацію. Не менш важливо, що торік росія змогла компенсувати свої втрати і з часом створити додаткову бойову міць. Зокрема, вдалося набрати контрактників до нових формувань (а не лише мобілізованих солдатів). 2024 року російські війська можуть зіткнутися з такими ж труднощами в подоланні української оборони, як і 2023-го, але переваги рф почнуть зростати протягом цього і наступного років.
Саме тому стратегія має починатися з утримання позицій, щоб убезпечити себе від російських наступальних дій цього року і відносної переваги в матеріально-технічному забезпеченні. Це передбачає, по-перше, побудову більш укріпленої глибокої оборони, що полегшить захист майже 1000-кілометрової лінії фронту, дозволить Україні ротувати війська, вивільнити найкращі підрозділи і зменшити кількість боєприпасів, необхідних для оборони. Україна почала окопуватися, але ці зусилля є зародковими у порівнянні з глибоко укріпленими позиціями, створеними російськими військами. росія має спеціальні інженерні бригади, які будують і вдосконалюють укріплення, тоді як в українській армії за оборону відповідає кожна маневрена бригада.
Утримання – це не лише позиційна оборона, а й консолідація. Цей рік можна використати для консолідації та раціоналізації сил. За підтримки Заходу й передачі промислових потужностей, таких як машини для 3D-друку, Україна може все більше обслуговувати та виробляти нові компоненти для західного озброєння. Україна має комбінацію військових і волонтерських ремонтних і модернізаційних підприємств, які допомагають підтримувати сили в належному стані.
Однак Україна отримала від західних країн різноманітний арсенал обладнання, наприклад, 14 різних типів артилерії. Це призводить до логістичного та технічного кошмару, що зменшує кількість техніки, яка може бути придатною до експлуатації в будь-який момент часу. Враховуючи важливу роль, яку відіграють благодійні організації, більш тісна співпраця між ними та західними урядами й оборонними компаніями допомогла б підтримувати західну техніку в працездатному стані.
По-друге, Україні доведеться переглянути свою політику щодо мобілізації та рекрутингу, щоб вирішити застарілі проблеми в структурі та якості своїх збройних сил. Наразі це питання перебуває на стадії обговорення, але час має вирішальне значення, і він спливає. Найважливіше, що система повинна зберігати досвідчене ядро солдатів і молодших командирів у кожному підрозділі як основу для нових формувань і тренувань.
По-третє, завдяки співпраці із західними країнами, Україна може розширити і реформувати існуючі навчальні програми для відновлення боєздатності своїх збройних сил. Це означає розширення власної підготовки, перегляд західних програм, комбінування навчальних матеріалів і пошук шляхів вирішення зростаючого дефіциту професійної військової освіти для офіцерів і молодших командирів. Ці програми повинні включати не лише тактичні вимоги бойових дій України, але й здатність діяти підрозділами, а також підготовку кадрів для бригад. Командири рот, батальйонів і бригад та їхні штаби не можуть бути належним чином підготовлені за короткий проміжок часу, що змушує очікувати наступного стратегічного наступу України у 2025 році.
Як і в більшості воєн, основний тягар цієї війни лягає на піхоту. Піхота тримає оборону в окопах незалежно від погоди, і саме вона зазнає найбільших втрат. Хоча боєприпаси і спорядження були стримуючим фактором, літній наступ України досягнув кульмінації через виснаження піхотних сил. Більший резерв підготовлених піхотинців має вирішальне значення для зменшення навантаження на нинішні сили, деякі з яких воюють вже майже два роки з мінімальним відривом від фронту.
По-четверте, Україна може працювати із західними партнерами над значним збільшенням виробництва безпілотників, а також систем РЕБ, що дозволить їй частково компенсувати дефіцит артилерійських боєприпасів і зменшити вразливість до майбутніх перебоїв у постачанні допомоги. Україна може виробляти ударні FPV-дрони у великій кількості, але вони потребують фінансування та боєприпасів для них, і цю проблему набагато легше вирішити за допомогою Заходу. Європейські країни могли б фінансувати виробництво дронів в Україні або в сусідніх державах. Це могло б частково компенсувати нестачу артилерійських боєприпасів. Більша кількість мін, зокрема артилерійських касетних мін, також могла б посилити українську оборону.
Захід повинен зосередитися на наданні перевірених засобів, необхідних у більшій кількості, які зменшують втрати, таких як захищена мобільність, протиповітряна оборона або обладнання для розмінування. Україна все ще відчуває дефіцит базової бронетехніки, особливо гусеничних бронетранспортерів, для належного оснащення багатьох своїх підрозділів, що призводить до невиправданих втрат. Це особливо актуально для бригад Національної гвардії та територіальної оборони, які часто використовуються як звичайні українські механізовані бригади через необхідність, але не мають належного оснащення для виконання такої ролі. Бронемашини також потрібні для виконання функцій швидкої допомоги. У деяких випадках евакуація поранених солдатів займає кілька годин, оскільки артилерійський вогонь занадто інтенсивний, а бронемашин не вистачає. Передача більшої кількості M113 або броньованих "Хаммерів", які легко обслуговувати, мала б значний ефект.
Нарешті, західні оборонні компанії є більш інноваційними, ніж російська оборонна промисловість, але вони потребують належних сигналів попиту з боку західних урядів. Іноземні оборонні компанії випробовують зброю в Україні, але часто у відносно невеликій кількості і без відчуття нагальності. Щоб виправити це, західним урядам, можливо, доведеться підписати контракти на виробництво систем для України, які, в ідеалі, можуть знадобитися і західним військовим. Наприклад, це можуть бути захищені від перешкод модулі і програмне забезпечення для наведення безпілотників, системи радіоелектронної боротьби, а також дистанційно керовані засоби виявлення і знищення мін. Такі зусилля узгоджуються із закликом українського головнокомандувача генерала Валерія Залужного до технологічних інновацій як однієї зі складових для виходу з відносно статичного поля бою в динаміку.
Лише оборонна стратегія буде недостатньою, але Україні доведеться зробити ретельний вибір. Стратегія часто найкраще проявляється в тому, чого ви вирішили не робити. Хоча існує загальний консенсус щодо того, що Україна повинна проводити "активну оборону", необхідно визначити, що це означає на практиці. Це не має перетворитися на операції, метою яких є просто боротьба за ініціативу або здійснення тиску ціною людських ресурсів і боєприпасів, які Україна не може собі дозволити витрачати. Проведення локальних наступальних операцій може здаватися привабливим, але лише за правильних умов для досягнення кращої позиції за низьку ціну.
Боротьба за ініціативу не має сенсу, якщо немає ресурсів для її реалізації. Теоретично, локальні наступальні дії підтримують тиск на російські війська, обмежуючи їхню свободу дій, але на практиці вони можуть перешкоджати відновленню боєздатності української армії. З точки зору людських ресурсів, техніки та боєприпасів, наступальні операції вимагають значно більше ресурсів, яких Україні бракуватиме, порівняно з підтриманням оборони. Вони також можуть бути контрпродуктивними з точки зору морального духу і рекрутингу, оскільки солдати інтуїтивно розуміють, що взяття наступної лінії лісу не слугує інтересам ширшої операції або стратегії.
Цьогоріч найкращим захистом буде, швидше за все, не ефективний напад, а той, що максимізує ефективність і створює правильні можливості для подальшого розвитку подій. Україна може використати свої переваги під час оборони, застосовуючи вдосконалені можливості нанесення ударів на великі відстані для ураження російських баз і критично важливих об'єктів інфраструктури далеко в тилу ворога. По суті, активний компонент стратегії складається з розширеної ударної кампанії, яка допоможе створити умови у 2025 році. Україна може поступово зменшувати перевагу росії в повітряному просторі, завдаючи ударів по базах у Криму та поблизу своїх кордонів. Київ зараз володіє ініціативою в північній частині Чорного моря і може розвинути успіх ударної кампанії проти Чорноморського флоту росії. З цією метою Захід повинен допомогти Україні наростити виробництво власних ударних безпілотників дальнього радіусу дії і переглянути політику, яка обмежує можливості країни використовувати ракети, що постачаються Заходом, що де-факто перетворює територію росії на безпечний притулок.
Однак кампанія дальніх ударів – це спосіб тиску і створення проблем для російських військових, а не заміна великого наземного наступу. Україні все одно доведеться подолати російську оборону на півдні і досягти прориву, щоб поставити російські війська в Криму в скрутне становище. Навіть у разі успіху, знищення мосту через Керченську протоку або інших наземних комунікацій навряд чи призведе до краху російських позицій на півдні без додаткового тиску з боку тривалої наземної кампанії. Тим не менш, у найближчі місяці Україна повинна уникати втягування у невигідні для себе бої на виснаження, які підірвуть будь-які перспективи успіху в довгостроковій перспективі. росія має більше ресурсів, а підтримка Заходу стає дедалі більш невизначеною, тому Україна не може дозволити собі воювати 2024 року так, як вона це робила 2023-го.
Брак боєприпасів. Уроки втрачених можливостей 2023 року
Було три чинники, які виявилися найбільш значущими у визначенні результату. По-перше, Україна не мала вирішальної переваги у вогневій підтримці над російськими військовими, а російські сили не були достатньо ослаблені через виснаження перед початком штурму, що означало відсутність явної переваги, яку можна було б використати. По-друге, Україна не могла ефективно масштабувати свої сили, діючи на рівні двох-трьох посилених рот на бригаду. Це означало, що вона не могла використовувати проломи або генерувати імпульс. Інтеграція загальновійськових сил також була відсутня, хоча це виявилося дотичним до питань першого порядку. По-третє, Україні бракувало засобів, необхідних для прориву добре підготовленої оборони або для протидії ключовим російським силам і засобам, таким як ударні гелікоптери. Заглядаючи у 2025 рік, Захід повинен продумати, як допомогти Україні вирішити всі три категорії проблем.
Незважаючи на різну ефективність, нові бригади, підготовлені за стандартами НАТО, не мали достатньо часу для розвитку згуртованості підрозділів і тренувань як єдиного цілого. Однак недостатня підготовка для проведення масштабних операцій була не єдиною проблемою. Без необхідної вогневої переваги або допоміжних засобів сама по собі підготовка не змінила б результат. Зрештою, Україна не змогла достатньою мірою послабити або придушити російські протитанкові засоби, що унеможливило ефективне масове застосування бронетехніки, а невеликі піхотні атаки не призведуть до прориву проти потужної оборони. Існував також вибір у загальній стратегії, який посилював ризик. Проведення тристороннього наступу, коли одні з найкращих сил були спрямовані на Бахмут, розділило українську артилерію і найдосвідченіші війська. Після того, як початкова операція з прориву зазнала невдачі, а українські війська суттєво скоригували тактику, стратегія залишалася незмінною протягом наступних чотирьох місяців.
Бахмутський напрямок був надмірно забезпечений ресурсами порівняно з основною віссю наступу. Зрештою, замість того, щоб зафіксувати російські сили таким чином, щоб забезпечити успіх України, бахмутська наступальна операція поглибила проблему. Навіть із силами, зосередженими в Бахмуті, росія все ще зберігала достатньо резервів, включно з, можливо, найбільш елітним підрозділом – 76-ю десантно-штурмовою дивізією, щоб запобігти тактичному прориву України в Роботиному в серпні, який не мав оперативного чи стратегічного ефекту. Враховуючи міцність російської оборони і перевагу в повітряних силах, досягнення узбережжя, ймовірно, було надто складним завданням, але мінімальна мета – Токмак – могла бути досягнута. Крім того, перекидання касетних боєприпасів і армійських тактичних ракетних комплексів, які були використані для знищення або пошкодження кількох гвинтокрилів у жовтні, до початку наступу могло дати українським сухопутним військам тимчасову відстрочку від російських ударних гелікоптерів під час потенційно вирішальної першої спроби прориву.
Плануючи наступну велику операцію, яка, ймовірно, відбудеться не раніше 2025 року, Захід і Україна повинні уникати планування по типу останнього наступу. Технології і тактика у цій війні розвиваються кожні кілька місяців. Якщо на початку наступу проблемою були мінні поля та окопи за підтримки бронетехніки, артилерії та бойової авіації, то до кінця наступу однією з головних проблем стали FPV-дрони. Тим часом основна контрбатарейна загроза для української артилерії походить від дронів-камікадзе "Ланцет".
Однією з ключових проблем для перспектив майбутніх українських наступальних операцій є наявність артилерійських боєприпасів. Минулого літа Україна змогла досягти швидкості стрільби приблизно 225 тисяч артилерійських снарядів на місяць, що більш ніж удвічі перевищує приблизно 90 тисяч снарядів на місяць минулої зими; однак це стало можливим лише завдяки ймовірній одноразовій передачі артилерійських снарядів з Південної Кореї до США для поповнення запасів, що постачалися Києву. Навіть маючи ці боєприпаси, адміністрація Байдена була змушена надати касетні боєприпаси, щоб продовжити український наступ на осінь (можливо, вони мали б найбільше значення напередодні наступу). Західних артилерійських виробничих потужностей недостатньо, щоб задовольнити потреби України навіть в оборонних цілях, що зумовлює необхідність продовження поставок касетних боєприпасів зі складів для того, щоб закрити цю прогалину цього року.
Після того, як росія пристосувалася до вогневих ударів HIMARS по логістичних вузлах, Заходу, можливо, доведеться знайти інші способи послабити російську вогневу міць або знизити її ефективність. Удосконалення російських засобів радіоелектронної боротьби зменшило ефективність наданих НАТО боєприпасів з GPS, таких як HIMARS чи артилерійські снаряди "Екскалібур", що також має бути враховано в майбутньому при постачанні високоточних боєприпасів. Планування має не лише розвиватись на основі досвіду 2023 року, але й враховувати адаптації і технологічні інновації на полі бою, які можуть підвищити або нівелювати ці вимоги.
Війна далека від завершення. Заходу бракує політичної волі
Хоча побіжний погляд на матеріальні ресурси свідчить про те, що цьогоріч війна складається на користь росії, це не означає, що росія 2024-го досягне значних успіхів або що їй вже намічена перемога у війні. Мінімальні військові цілі москви вимагають від неї захоплення більшої території, ніж вона займає зараз, захоплення Донбасу і претензій на безліч інших територій, які вона анексувала, але не контролює. російські війська не можуть просто сидіти і оборонятися, щоб досягти цих цілей, і, як показують нещодавні наступальні дії, вони також намагаються вийти з нинішнього глухого кута.
Незважаючи на збільшення призову, москва все ще не має достатньої кількості особового складу для ротації, а це означає, що вона все ще стикається з дилемою, як підтримувати військову присутність в Україні. 2023 року російські військові надали пріоритет заміщенню втрат і створенню нових бойових формувань, а не підтримці стійкості розгортання і своєї військової присутності в Україні. Отже, ці питання залишаються проблемами, які їм доведеться вирішувати 2024-го. Такі наступальні операції, як в Авдіївці, завдають значної шкоди техніці, коштуючи сотні одиниць бронетехніки. Незважаючи на високі витрати на оборонне виробництво, російські військові все ще замінюють значну частину втраченої техніки, спираючись на обмежений парк радянського обладнання. Ситуація з боєприпасами в росії покращується, особливо завдяки поставкам з Північної Кореї та Ірану, але вона все ще далека від тієї переваги, яку російські війська мали 2022 року.
Захід має перевагу з точки зору технологічних інновацій та фінансових ресурсів, але багато що залежить від політичної волі. Наприклад, хоча цього року Європа не досягла своєї мети в 1 мільйон снарядів, вона вклала 2,2 мільярда доларів у виробництво і цілком може досягти її до 2025 року. Млявість Заходу – це не те саме, що бездіяльність, і деякі зусилля набирають обертів. Проте, попри здатність перевершити росію в інноваціях і виробництві, саме москва випередила в нарощуванні виробництва безпілотників і мобілізації свого ОПК. російське керівництво зараз явно самовпевнене. Вони вважають, що нинішня тенденція у цій війні є сприятливою для них. Отже, наступний рік стане важливим для демонстрації того, що навіть на піку своїх оборонних витрат і оборонно-промислового виробництва росія все ще не здатна досягти своїх цілей у цій війні. Тим часом витрати зростатимуть, і, в ідеалі, саме москва зіткнеться зі зростаючою невизначеністю у 2025 році.
Україна може почати програвати війну вже цьогоріч, оскільки у 2025 і 2026 роках російські переваги примножаться. 2024 року Захід постане перед критичним вибором. В іншому випадку, як нещодавно стверджував наш колега Джек Вотлінг, Захід поступиться безповоротно перевагою росії у цій війні. Поразка означатиме, що москва нав'яже свою волю Україні і вийде з війни, вважаючи, що вона фактично виснажила і перемогла Захід. Незважаючи на стратегічну ціну для рф, Україна втратить територію і понесе більший тягар війни у вигляді людських та економічних втрат. Хоча росія становитиме тривалу військову загрозу європейській безпеці за будь-якого сценарію, росія, яка зазнає важкої поразки, явно краща за підбадьорену, яка зможе відновитися, не турбуючись про збройні сили України.
Це протверезлива реальність, але такий результат не є неминучим. Однак для того, щоб змінити цю ситуацію, потрібні важкі політичні рішення як в Україні, так і на Заході. Ключові рішення мають бути прийняті цього року, і чим раніше, тим краще, щоб вивести війну на більш позитивну траєкторію. Щоб досягти успіху, Україна і Захід повинні узгодити очікування і сформулювати чітке бачення на наступні 18 місяців: до чого ми прагнемо, як і в якому напрямку рухається теорія успіху.
Без довгострокової стратегії буде важко досягти єдності зусиль та управляти обмеженими ресурсами. Якщо 2024 року Україна зможе виснажити російські війська на піку російських оборонних витрат, а потім перехопити ініціативу і завдати низки поразок російським військовим 2025-го, вона може створити необхідні важелі впливу на москву у цій війні.
Метою є припинення війни на вигідних для України умовах і в спосіб, який забезпечить тривалий мир або здатність України забезпечити його в майбутньому. У разі поразки Україна безповоротно втратить територію, а росія зможе нав'язати мир на своїх умовах у спосіб, який обмежить суверенітет України. Досягнення необхідної для цього переваги можливе до 2025 року. Багато що залежить від постійної підтримки Заходу та вибору, зробленого зараз.
Про авторів: Майкл Кофман – старший науковий співробітник Програми росії та Євразії Фонду Карнегі за міжнародний мир. Раніше він працював директором Програми вивчення росії в Центрі військово-морського аналізу, де проводив дослідження потенціалу, стратегії та військової думки російських збройних сил.
Роб Лі – старший науковий співробітник Євразійської програми Інституту зовнішньополітичних досліджень, колишній офіцер морської піхоти.
Дара Массіко – старша наукова співробітниця Програми росії та Євразії Фонду Карнегі за міжнародний мир. Раніше обіймала посаду старшої аналітикині з питань російського військового потенціалу в Міністерстві оборони США.
Джерело: War on the Rocks
