Роботи щось на результат – це найголовніше в житті
У 1994 році під Новий рік я демобілізувався. Служив строкову службу в Криму. Здається, що війна мала початися ще тоді. По людям вже було помітно. Я тоді не розумів, що відбувається, але зараз, аналізуючи, згадую, які там були розмови і про що. Мене здивувало, що там не відчувалось присутності України взагалі. Це був період розпаду Радянського союзу. Я служив вже в українській армії, але ще з росіянами. Добре, що війна тоді не почалася. Одна справа опинитися на ній у 40 років, інша – у 18.
Після армії повернувся додому і займався будь-чим, аби щось робити. Часи були складні. Працював і вантажником, і на будівництві…Потім у мене народилась дитина, а це, зовсім інша річ – ти сам собі вже не належиш.
Знайома запропонувала роботу в меблевій фірмі, яка тільки починала розвиватися. Всі комплектуючі і меблі завозилися з Канади, Польщі, а в нас різалося і складалося. Був період, коли роботи було дуже багато. Я пройшов випробувальний термін – три місяці. Вчився у різних майстрів. В одного навчився, як все зробити правильно. В іншого – отримувати результат в будь-якій ситуації. Взагалі, роботи щось на результат – це найголовніше в житті. Ще в одного навчився спілкуватися з людьми. Зрозумів, що із замовниками важливо залишатися в хороших стосунках. Тоді вони рекомендуватимуть тебе іншим. Але в жодному разі не варто з клієнтами перебувати в панібратських стосунках. Бо тут ви разом відпочиваєте, а тут нове замовлення, де доведеться вирішувати фінансові питання.
Три місяці я був і помічником майстра, і виробляв меблі. Потім мені сказали: "Або ставай майстром і бери на себе відповідальність за весь процес, або звільняйся".
Я ще підтягнув до роботи свого знайомого і почався зовсім інший робочий процес. Кілька років ми вчилися по-новому працювати. Помилялися, платили за це свої гроші… Ближче до 2000-их ми розширилися, запросили працювати з нами знайомих. На сьогоднішній день вже давно не працюємо разом, але кожен залишився в цьому бізнесі.
Важливий урок я виніс щодо роботи з друзями. Поза роботою, звичайно, ви відпочиваєте разом, але на роботі, якщо хтось відповідає та керує всім процесом, він повинен отримувати більший заробіток. А взагалі, бажано, щоб на роботі друзів не було. Дуже важливо, щоб у фінансових питаннях все було прозоро. А якщо твої люди починають на щось ображатися, - про це треба говорити.
У 2010 році, коли люди зрозуміли, що вчитися вже немає чому, варто розходитися і працювати окремо, я зрозумів, що можу працювати сам на себе. До 2015 року працював зовсім один – брав замовлення і сам його обробляв. Є визначені стандарти, які я уточнював з клієнтами, радив щось краще, прислухався до їхніх потреб і вимог до меблів. Пропонував їхати зі мною, щоб вибрати матеріал. Або, спираючись на власний досвід, підбирав матеріали. Після цього клієнт платив аванс і я визначав терміни. Приїжджали, встановлювали, отримував решту оплати і все. До того часу в Києві з'явилась купа фірм, які торгували комплектуючими. Я мав українські, австрійські і ще якісь матеріали. Робив усе, крім м’яких меблів – шафи, кухні, вітальні, дитячі, медичні меблі. Так було до війни.
Помилка України в тому, що ми не могли повірити, що
Росія таке вчинить з нами
Коли почався 2014 рік, спершу я думав, що все буде так, як в 2004 році. Для себе давно вирішив, що існую окремо, а влада окремо. Тільки, щоб вона не переходила межу. В 2014 влада цю межу перейшла. Гайки так закрутилися, що мене перемкнуло. Почався Крим. Я там служив, знав які там люди. На нашому півострові жили переселенці, старі військові, спеціальні люди, які корінням були в Росії. Коли нахабно почали віджимати Крим, я думав: "Там же наші військові, зброя, чому не стріляють". Мабуть, спрацював наш радянський менталітет. Я б теж, напевно, не стріляв. Помилка нашої держави в тому, що ми не могли повірити, що Росія таке зробить. Все життя ми з росіянами нібито брати. А тут незрозуміло, що відбувається. Ті розвіддані, які були, ніхто не сприймав всерйоз, або ж їх приховували. Треба було давати більше повноважень кримським татарам, забирати їх із депортації, прибирати звідти російські школи, впроваджувати українську культуру і розвивати півострів в межах нашої держави. Для цього потрібна була політична воля.
На війні найскладніше – невідомість. Є таке поняття як страх, але його пояснити складно. От, ти боїшся щурів, це зрозуміло, а є страх невідомості
Коли це все почалося, я пішов до військкомату. Моя спеціальність – радіотелеграфіст на кораблі. Там записали мої дані. На душі стало трохи легше. Вдома почав вирішувати свої справи. Думав про те, що піду на війну і залишу дружину, яка не працює, і 4-річного малого. Згодом дружина влаштувалася на хорошу роботу і я зрозумів, що вони зможуть прожити. Минуло літо, грудень 2014 року, січень 2015 – всі гарячі події. У військкоматі попросив дати повістку, щоб було що показати вдома. Дружині сказав, якщо не піду в армію, мене посадять. Але вона, насправді, бачила мій стан, їй нічого не треба було пояснювати. Повістка прийшла на третю хвилю. Написали, що 19 лютого мав прибути з речами, потім подзвонили і перенесли на 12 лютого. А в дружини 11 лютого День народження – такий от "подарунок" вийшов.
Фото: з особистого архіву Олега Сластьонова
Закрив всі робочі моменти, хлопцям сказав, що прийшла повістка, клієнтам пояснив, що мене не буде, і поїхав.
А далі була "учєбка" і полігон в Рівному. На "учєбці" було холодно, мокро, сиро. В мене рюкзак поцвів, поки ми звідти виїхали. Але, добре, що це все г**но було спочатку, потім легше було. Хлопці з третьої хвилі казали, що в Рівному у них було ще жорсткіше. Їх перед Іловайськом туди зібрали…
Ввечері я сидів під дощем зі зброєю на БТРі, а зранку був на вокзалі в Києві
На початку березня ми опинилися біля Щастя в Луганській області. Військова класика – тебе кудись везуть вночі в кунзі, потім вивантажуєшся, "ліхтарики не вмикати, телефони не вмикати, автомати з собою навіть в туалет", всі нервові, спати – на підлозі... Нашими вчителями були звичайні хлопці з третьої хвилі, які пройшли Іловайськ. Вони нам розповідали де що, як з ким говорити, що з собою завжди треба носити гранату…
До літа мене перевели в комендантський взвод. А потім ми переїхали в Авдіївку. Дуже запам'яталося, як одного разу зранку сидів на БТРі, під дощем і сонцем, їхали до Сєвєродонецька…А ввечері я стояв на вокзалі Лисичанська і їхав додому. Наступного ранку вийшов з потяга в Києві. Уявляєш емоційний перепад – зранку ти в чому довелося, мокрий на БТРі, обвішаний зброєю і БК, а через добу вже в Києві, – зайчик такий, вдома.
Фото: з особистого архіву Олега Сластьонова
З комендантського взводу я перейшов у розвідку. Це інша робота, цікавіша. З липня до грудня 2015 року ми були в Авдіївці. "Весело" було в Новгородському. У нас в один день було одинадцять 300-их. У Верхньоторецькому весь час було таке враження, що на тебе хтось дивиться. Це село, то наше, то не наше. Там зупинка, за нею окопи і вже не наша територія. Але з вересня в Авдіївці стало так сумно, не знали чим зайнятися.
Згодом почалося найскладніше – полігон. Війна – це фігня, а от полігон… В лютому минув рік, як мене призвали. І була невідомість – чи поїдемо знову на війну, чи ні, як буде далі. На навчаннях була повна ж*па. Самі навчання були грандіозні – танки, щось стріляє, ми супроводжуємо на БТРі колони. А це Миколаївська область, чорнозем, пройшов дощик і все – ми нікуди не їдемо, всі буксують, БТР не світить, темно. Механік нічого не бачить, я підказував, але в кількох метрах не помітив танк. Потім у нас закінчилась солярка. Я роздратувався і до самого від’їзду не ходив на навчання. І тоді відчув, що там можна справді з’їхати з глузду. Я не п’ю і не курю нічого, додому поїхати не можу, бо не звільнений, на війну поїхати не можу, бо ніхто не їде… Але таки поїхали. Довго гадали – куди. Виявилося – в Зайцеве.
Фото: з особистого архіву Олега Сластьонова
Ми поїхали на позиції вдень, щоб все дізнатися. А нам кажуть: "Пацани, сядьте якось кучкою, бо навпроти будинки прострілюються". Там так було: будинок, вулиця, переходиш через вулицю, будинок, позиція – через город сєпари. Нікуди ходить не треба. Я виходив на вулицю, залазив на погріб і бачив все, що робиться. У нас було завдання – допомогти піхоті і повністю знищити вулицю з сєпарськими позиціями, або захопити їх. Але ми зрозуміли, що навіть якщо ми їх виб’ємо звідти, що не було б просто, це вийде наскоком – всіх повбивав, або вас повбивали, а сенсу жодного.
Була така ситуація – сиділи на позиціях, почався обстріл, і раптом по рації команда припинити вогонь, бо з того боку йшла жінка з велосипедом і дитиною. Припинили вогонь і ми, і сєпари. Вона перейшла з тієї території на нашу. Одразу команда: "Вогонь!"…
В мене почався новий виток життя, з новими поглядами, усвідомленням як повинен рости син, держава
Вже в кінці березня, коли чекав на потяг в Костянтинівці на дємбєль, мені подзвонили двоє моїх замовників, сказали, що прорахували, мовляв, я вже мав повернутися. Було приємно.
Перший тиждень вдома в мене був "туман". Щойно я був у Зайцево, над головою все свистіло, а ранком – в Києві. Повернувся з новими звичками, наприклад, казав: говори тихіше, не гримай дверима. Малий мене соромився, боявся. Дружина зізнавалась, що звикала до мене. А потім ми з нею почали розуміти, що зі мною щось не те. Людина після війни у будь-якому випадку, змінюється. Я так дружині і сказав: "Той Олег, який був до – це одна людина. Ззовні я той самий, а всередині інакший, і тобі доведеться з цим звикнутися". Я це сам для себе почав розуміти і їй так говорив.
По поверненню перебрав весь свій цивільний одяг і все викинув. Відсотків п'ять залишив, і купив все нове. Коли вдягав старий одяг, таке враження було, ніби одягав стару шкіру. Ніби, як сидів в 2015 році на кухні, так і в 2016 сиджу, ніби не було війни. Ніби ніхто не загинув, ніхто не поранений, ти нічого не бачив. Так не мало бути. В мене почався новий виток життя, з новими поглядами, цінуванням інших речей, з новим усвідомленням як повинен розвиватися син, держава, для чого це потрібно.
Я розумів, що Москва, Росія – це вороги назавжди. Радянського треба позбуватися. Спілкуватися почав українською мовою. А потім сам собі подумав: "Мені не 30 і не 35 – 44 роки, що ти зробив, що в тебе є?" В мене є донька від першого шлюбу і восьмирічний син. На доньку я особливо ніяк не вплину, а малий – пластилін. Дивлячись як все в нашій країні робиться, я не здивуюся, що він піде на цю саму війну в ці ж окопи. І мені потрібно ставити за мету не змінити світ, а зробити так, щоб малий розумів, чому розмовляє в Україні українською мовою, щоб знав який вибір робити правильно. Я "ліплю" сина і сам намагаюся цьому відповідати.
Я говорю з людьми доступною мовою і обговорюємо замовлення доки воно не стане найвідповіднішим бажанню клієнта
Повернувся до роботи, але вирішив змінити підхід. Хлопцям сказав, що тепер я знаходитиму замовлення, рахуватиму, оброблятиму повністю, а вони робитимуть і з того матимуть відсоток. Вони погодилися.
Я вже не можу самотужки все провертати. Мені не вистачає терпіння. Мені цікаво обрати, намалювати, порахувати, запустити в роботу, контролювати все. Але працювати на квартирі замовника, збирати, встановлювати я вже не можу, мені набридло, терпіння не вистачає.
Фото: з особистого архіву Олега Сластьонова
Всі роботи, які ми робимо – індивідуальні. Всі речі виготовляються виключно під замовлення людини. Наші меблі робляться з ДСП, МДФ і натурального дерева. Це різні ціни, різні кольори. Варіантів є понад п’ять тисяч. Частіше за все, замовлення формується з різних матеріалів, різної цінової політики. Кухня в середньому коштує від 20 тисяч гривень. Рахується вартість матеріалів, додається транспорт, фурнітура, множиться на коефіцієнт роботи.
Фото: з особистого архіву Олега Сластьонова
Конкурентів в мене багато, але бували випадки, коли клієнти вираховували ціни і навіть якщо в мене було дорожче, ніж в інших фірм, замовляли в мене. Я говорю з людьми доступною мовою і обговорюємо замовлення доки воно не стане найвідповіднішим бажанню клієнта. Але, уявляєш, яка це відповідальність? Якщо я проколюсь, від перевіреного клієнта не буде замовлень, не буде рекомендацій.
Фото: з особистого архіву Олега Сластьонова
В лютому 2017 року я офіційно оформив ФОП, сплачую податки. Ця свідомість прийшла не одразу. До 2016 року ми працювали "в темну". У нас є таке розуміння "тобі винні". За те, що ти пішов на війну. Це потрібно вчасно задушити і вчасно зрозуміти, що тобі може й винні, але зараз не можуть віддати, бо немає, або є люди, яким потрібніше. А потім мене попустило. Я розумію, що без оформлення я ніхто за професією. Говорять же – хочеш змінити державу, почни з себе.
