"У Європейській Раді лібералізм і популізм зійдуться у двобої. Яка б сторона не взяла гору, вона може визначити курс на роки вперед", – пише професор Тімоті Ґартон Еш у The Guardian.
Він зазначає, що цьогоріч відвідав понад 20 європейських країн і побачив дві Європи. "На більшій частині континенту ви все ще перебуваєте в Європі, де швидкісні потяги переносять вас через кордони, які ви майже не помічаєте, оскільки безперешкодно подорожуєте між високоінтегрованими ліберальними демократіями, які вирішили розв'язати всі конфлікти, що залишилися, мирним шляхом. Але варто лише кілька годин проїхати старим повільним потягом на схід, і ви проведете час у бомбосховищах, розмовляючи з тяжкопораненими солдатами, які розповідають вам історії з окопів, що нагадують про Першу світову війну. У мене на телефоні активний додаток Air Alarm Ukraine, тож його попередження про повітряні нальоти на українські міста щодня нагадують мені про ту іншу Європу", – зауважує пан Еш.
Професор зазначає, що в європейській політиці існує також пов'язаний із цим дуалізм. У багатьох країнах Європи досі існують уряди, що перебувають на межі між лівоцентристськими та правоцентристськими силами, часто зі складними коаліціями, але всі вони так чи інакше прагнуть забезпечити функціонування ліберальної демократії та Європейського Союзу. У Польщі цього тижня ми можемо святкувати повернення такого уряду під керівництвом Дональда Туска, який вигнав популістську націоналістичну партію, що небезпечно загрожувала демократії в країні.
З іншого боку, наголошує автор, популістські націоналістичні партії правого спрямування досягли помітних успіхів: від приходу Джорджії Мелоні на посаду прем'єр-міністра Італії торік до тривожної перемоги на регіональних виборах німецької "Альтернативи для Німеччини" і нещодавньої перемоги Герта Вілдерса на виборах у Нідерландах. Угорський лідер Віктор Орбан агресивніший ніж будь-коли, оскільки він працює проти інтересів і цінностей ЄС, використовуючи при цьому всі переваги членства в ньому. Брекзитерам принаймні вистачило чесності покинути клуб, який вони ненавидять.
Тімоті Ґартон Еш констатує, що ці дві Європи будуть вести політичну боротьбу одна з одною на важливому саміті ЄС, який розпочинається в Брюсселі в 14 грудня. Їхні рішення суттєво вплинуть на більш широке питання про те, чи рухаємося ми до Європи війни чи миру, диктатури чи демократії, дезінтеграції чи інтеграції. Повномасштабне вторгнення путіна в Україну 24 лютого 2022 року завершило постстіновий період – той, що розпочався з падінням Берлінського муру 9 листопада 1989 року – і зараз ми перебуваємо на етапі становлення нового періоду, назви і характеру якого ще не знаємо. У політиці, як і у відносинах, початок має значення. Перші кілька років після 1945 року встановили основні параметри європейського порядку, який проіснував десятиліття після цього, так само як і роки, що настали одразу після 1989-го.
Інтелектуально європейські лідери це знають. Це тема тисячі промов політиків і вебінарів аналітичних центрів. Війна росії проти України суттєво змінила ставлення до безпеки в таких країнах, як Німеччина і Данія, не кажучи вже про Фінляндію і Швецію, які катапультувалися від довготривалого нейтралітету до членства в НАТО. Але в емоційному плані і в суспільстві в цілому все набагато менш зрозуміло. Експерт зазначає, що на початку цього року студент Геттінгенського університету запитав його, чи він вважає, що з'явиться нове європейське покоління "22-х" – їхнє прагнення побудувати кращу Європу сформувалося б під впливом найбільшої війни в Європі з 1945 року. "Відтоді я ставлю це питання по всьому континенту, але відповіді не є обнадійливими. Навіть у Чехії та Словаччині люди хитають головами і кажуть "не дуже". У країнах, розташованих далі на захід, таких як Італія, Іспанія, Португалія чи Ірландія, негативна відповідь є ще більш рішучою", – пише британський професор.
Частково, на його думку, це пов'язано з дуже міцним європейським порядком, побудованим з 1945 року і розширеним і поглибленим з 1989-го. Люди, які живуть в країнах, що належать до НАТО і ЄС, все ще не дуже вірять, що війна може постукати в їхні двері. Маючи купу проблем у себе вдома – від інфляції до проблем соціальної держави, вони зі зрозумілих причин не бажають стикатися з величезними викликами навколо: від війни на сході до міграційного тиску на півдні, від танення льодовикового покриву на півночі до перспективи другого президентства Дональда Трампа на заході. А їхні політики не наважуються сказати їм про це прямо, побоюючись, що їх не переоберуть через це.
"Розриваючись між цими двома Європами, ЄС має вирішити багато з цих питань до Різдва. На засіданні Європейської Ради цього тижня лідери Євросоюзу повинні прийняти життєво важливе рішення про початок переговорів про членство з Україною, надання їй подальшої військової та фінансової підтримки (особливо тому, що підтримка з боку Вашингтона перебуває під загрозою), а також поповнення бюджету ЄС, щоб зробити це можливим. Але Орбан погрожує накласти на все це вето. Вони також мають обговорити війну між Ізраїлем і ХАМАСом, щодо якої Євросоюз розділений і неефективний. А цей конфлікт безпосередньо загрожує міжсуспільним відносинам у європейських країнах. Вони також мають обговорити політику безпеки і оборони, яка стає нагальною, оскільки ми стикаємося з перспективою того, що президент Трамп 2.0 висмикне килимок з-під наших ніг", – тверезо констатує Тімоті Ґартон Еш.
Він додає, що наступного тижня міністри фінансів ЄС мають узгодити франко-німецьку компромісну угоду щодо нових фіскальних правил, настільки складних і неоднозначних, що навіть з холодним вологим рушником, обмотаним навколо голови, в них важко розібратися. Але від того, як вони діятимуть, залежатиме майбутнє економічне зростання Європи, а також робочі місця, які дають життєві шанси молодим європейцям.
Іспанське головування в ЄС також прагне (надія проти надії! – зауважує професор) досягти згоди щодо нового пакету міграційної політики Євросоюзу. Питання міграції розбурхує політику більшості європейських країн. Італія уклала угоду з Албанією про прийом шукачів притулку в цій країні. Коаліційний уряд Німеччини запроваджує нову жорстку міграційну політику. У Франції уряд Еммануеля Макрона щойно зазнав нищівної поразки щодо свого нового імміграційного законопроєкту, оскільки праві вважали його недостатньо жорстким. У цьому відношенні Британія – цілком типова європейська країна, за винятком того, що вона цього не знає і хоче все робити сама.
Як зазначає автор, в основі всіх цих питань, які самі по собі є досить великими, лежить ще більша проблема: чи може демократична, правова політична спільнота 27 дуже різних країн, без єдиного гегемона, насправді триматися разом і досягати успіху? Питання про реформування ЄС, щоб його не могли підірвати такі актори-ізгої, як Орбан, зазвичай ставлять у контексті можливого розширення з метою створення Союзу з більш ніж 35 країн-членів, але дилема вже існує. Як фрагмент європейської партійної політики, це означає боротьбу не лише з 27 різними національними інтересами, але й з додатковими складнощами, пов'язаними з кількома коаліційними урядами. І давайте будемо відвертими: такого типу і масштабу негегемонічного союзу за згодою ніколи раніше не було в європейській історії, і він не має аналогів ніде в сучасному світі.
"Яка з двох Європ переможе? Це питання мені ставили звідусіль цього року, оскільки, очевидно, історики повинні знати майбутнє. Але відповідь лежить не в якомусь неминучому історичному процесі, а в нас самих. Це залежить від нас самих", – завершує статтю професор Тімоті Ґартон Еш.
Джерело: The Guardian
