У лекції – про незалежність по-українськи, причину ще двох революцій, доведення тези, що історія повторює незасвоєні уроки та...
"Тюрма на Лонцького" у Львові – в'язниця, яка використовувалася НКВС, а потім гестапо, стала одним із символів тоталітарного минулого. Останнього в’язня цієї тюрми замордовано у 1996 році. Під час допитів співробітники СБУ вбили 26-річного Юрія Мозолу, який не хотів брати на себе вину за злочини, які не робив. Після виявлення факту, що невинну людину закатували, знявся політичний скандал, який закінчився нарешті закриттям слідчого ізолятору. Тепер у цьому приміщенні музей. Але для мене це вбивство, скоєне уже співробітниками СБУ незалежної України є символом того, що тоталітарне минуле, на жаль, досі не стало музейним експонатом. Воно спокійно перетнуло межу 1991 року.
Після того, як вщухла ейфорія від відновлення незалежності України, стало зрозуміло, що перед українцями є дуже багато проблем. Як і в інших постколоніальних державах, відчувався брак відповідальних політичних еліт, політичної культури взагалі серед населення. Але також стояла проблема, яка і досі є в демократичних державах – спадщина тоталітарного режиму.
"Тоталітаризм в Україні розпочався на 20 років швидше, ніж у решти посткомуністичних країнах"
Загалом Україна пройшла дуже схожий до інших посткомуністичних країн історичний шлях, за єдиною дуже важливою різницею – тоталітаризм прийшов на кілька десятиліть раніше – не після Другої світової війни, а 20 років перед тим. Проблема не тільки в тому, що комуністи мали більше часу на реалізацію своєї політики. Ці перші десятиліття – це час найбільш кривавих експериментів комуністичної влади, які забрали життя мільйонів людей. Відповідно сьогодні ми можемо сказати, що Україна стала випробувальним полігоном, на якому комуністи відпрацьовували сценарії захоплення влади та встановлення тоталітарних режимів, які були імплементовані після 1939 року в Західній Україні, Західній Білорусії та країнах Балтії, а після 1945 року – у державах Центр та Східної Європи.
Всесвітньо відомий юрист, автор терміну геноцид Рафаель Лемкін політику комуністів в Україні назвав класичним прикладом геноциду в світовій історії. Лемкін вбачав у діях комуністів чіткий і послідовний план, спрямований на знищення української нації. Він не був схожий на розв’язання єврейського питання нацистами, тому що не передбачав знищення всіх українців. Проте, на думку Лемкіна, втілення цього плану передбачало, що "Україна загине так само, наче б було вбито всіх без винятку українців. Бо вона втратить ту частину народу, що зберігала культуру, вірування, її об’єднавчі ідеї".
Україна стала випробувальним полігоном, на якому комуністи відпрацьовували сценарії захоплення влади та встановлення тоталітарних режимів
У роки Другої світової війни Україна стала полем зіткнення двох тоталітарних режимів: радянсько-комуністичного та німецько-нацистського. Американський історик сучасності Тімоті Снайдер окреслив такі країни як "криваві землі". Результат – жертви серед населення України – від 7 до 7,5 млн осіб.
Закінчилася війна, але це не означало, що на українські землі прийшов мир.
До смерті творця радянського тоталітарного режиму Йосипа Сталіна жертвами комуністичних репресій стало близько 10 млн українців. Але й після 1956 року прокотилися хвилі арештів дисидентів. Звичайно, ці репресії, які зачепили сотні людей не співмірні з 20-30-ми роками, коли жертвами були мільйони людей. Але навіть вони мали величезне значення для утримання атмосфери страху в суспільстві. По-перше, тому що досі залишалася живою пам'ять про сталінські репресії. По-друге, серед заарештованих було найбільше відомих осіб.
Останні політичні репресії були вкінці 1988 року.
Дослідники досі сперечаються, чи можна весь період радянської влади назвати тоталітарним режимом, чи тоталітаризмом можна окреслити лише 30-50-ті роки, коли були найбільш масові репресії. За Збігнєвом Бжезінським ознаками тоталітаризму є: наявність єдиної масової партії на чолі з лідером-диктатором, офіційно пануюча в суспільстві ідеологія, монополія на мас-медіа, збройні сили з боку поліційних структур, централізована система контролю і керування економікою. Якщо керуватися цими ознаками, то можна твердити, що в Україні тоталітаризм тривав до кінця 1980-х років. Адже після смерті Сталіна зменшилися лише масштаби репресій. Після 1956 року жодної політики, спрямованої на подолання тоталітарного минулого, очевидно, не проводили. Навпаки – пам'ять про страшні випадки терору продовжила жити в радянському суспільстві. Вона була зручним інструментом контролю над ним. Відповідно для втихомирення вже не треба було проводити масштабних репресій, достатньо було лише про них нагадувати.
"Неподоланий тоталітаризм – питання національної безпеки"
Крім русифікації, зміни етнічного складу населення, за роки радянської влади по суті цілковито зник самодостатній середній клас, суттєво – прошарок національної еліти. Прояви деформації, які зазнали в минулому столітті, бачимо й досі. Й нині спостерігаємо, які відносини між громадянами та владою, стикаємося з браком ініціативи у подоланні проблем, з завищеним очікуванням від влади. У суспільстві досі панує уявлення про правоохоронні органи, як ті, які мають карати, а не бути підконтрольними громаді. З схожими проблемами зіткнулися, очевидно, й інші країни, які пройшли через етап комунізму. Але головна проблема в посткомуністичних країнах була меншою, ніж в Україні – в першу чергу через коротший період тривання тоталітарного режиму. Це відіграло дуже важливо роль у відродженні в кін. 80-х - поч. 90-х років. Тоді в посткомуністичних країнах почав наростати національно-визвольний рух. На той час в Україні залишилося дуже мало людей, які народилися до комунізму. Натомість в країнах Балтії, Східної Європи їх було значно більше, і частина з них стала активними політиками, керівниками держави. І там процес подолання тоталітарного минулого почався одразу. Одним із ключових моментів було відкриття архівів таємних спецслужб. Проводилася люстрація, тобто очищення державного апарату від людей, які раніше співпрацювали з органами безпеки комуністичного режиму. У більшості країн для такої роботи створювалися органи влади, які називалися чи спеціальними комісіями чи інститутами національної пам'яті. У результаті їхньої широкої роботи абсолютна більшість громадян у країнах Центрально-Східної Європи сьогодні не прийняла б жодних спроб реабілітації комуністичних режимів, вже не кажу – про можливості використання методів цих режимів у сучасності.
Незалежність стала закономірним розвитком українського визвольного руху протягом всього XX ст., але день її проголошення не був наслідком революційних дій
Треба розуміти, що в багатьох із колишніх комуністичних держав процеси подолання тоталітарного минулого так і залишилися незавершеними, в деяких –навіть не починалися. При цьому спостерігається дуже цікава закономірність: чим активніші були революційні події 1889-1991 років, пов’язані з падінням комунізму, тим дальше ця країна просунулася в подоланні тоталітарного минулого. Відповідно найбільшими успіхами можуть похвалитися ті країни, де відбулися так звані Оксамитові революції. Мова йде про Польщу, Угорщину, Чехію, Німеччину. Дещо відстають від цих держав в політиці подолання тоталітарного минулого країни Балтії. Ще далі в цьому ланцюгу стоїть Україна, в якій, попри наявність власного національно-демократичного руху в кін. 80-х років, по суті не відбулося завершення революції. Замикає цей ряд низка держав, де не було революцій, де відбулася лише заміна урядів, які досі залишилися абсолютно радянськими.
До середини 1991 року в більшості країн Східної Європи комуністів усунули від влади. В Україні була потужна національно-демократична опозиція, але більшість у владі, за винятком Західної України, складали комуністи.
Владна монополія комуністів була зумовлена не стільки процесами в самій Україні, як подіями, що відбувалися в Москві. Після невдалого перевороту в серпні 1991 року місцеві комуністи у страху відповідальності за участь в антиконституційних діях, також під тиском національно-демократичної опозиції, народу, який зібрався тоді тисячами під Верховною Радою, змушені були та проголосували за незалежну Україну. Незалежність стала закономірним розвитком українського визвольного руху протягом всього XX ст., але день її проголошення не був наслідком революційних дій. Через це більшість номенклатури радянського періоду стала владою вже відновленої незалежної держави. Це одна з проблем, які призвели до того, що в Україні змушені були відбутися дві додаткові революції.
В Україні після 1991 року на державному рівні не було жодної ініціативи, спрямованої на подолання тоталітарного минулого. Відкривала невідомі та спотворені сторінки української історії лише невелика кількість людей, які, здебільшого, самі постраждали від комуністичного ладу. Хоча їхнього ресурсу бракувало. Саме тому, коли їздиш по Західній Україні, бачиш роками надписи, що на цьому місці буде встановлено пам’ятник, а його все немає.
За правління Кравчука, Кучми зазвичай не говорили про боротьбу українців 40-50-х років, бо це важко поєднувалося з концепцією Великої Вітчизняної війни. Така модель абсолютно відповідала запитам тогочасної політичної еліти, яка з одного боку ніби представляла незалежну державу, з другого боку – абсолютна більшість із них залишалася вихованцями радянської епохи.
У вересні 1991 року Верховна Рада прийняла рішення про передачу документів КДБ до державних архівів. Але у середині 90-х років чомусь процес зупинився.
Погляди на українське минуле еволюціонували тільки після Помаранчевої революції 2004 року.
Нова влада прийшла як протест проти Кучми, який позиціонував себе, як добрий радянським чиновником, що став Президентом.
Аж у 2006 році було створено Український інститут національної пам'яті. Найбільшим кроком інституту стало увічнення жертв Голодомору. Тоді було створено 18-томну національну книгу пам'яті. Встановлено й меморіал у Києві в 2008 році. Зрештою, завдяки цій роботі тепер тема Голодомору є однією з тих, яка чи не найбільше об’єднує українців у важкій історії XX ст. Понад 60% українців вважає Голодомор геноцидом.
У 2007-2009 роках було демонтовано 481 пам'ятник діячам радянського періоду, перейменовано 2754 назви. Але цей процес так і залишився незавершеним. Він чекав аж до 2013 року, коли відбулися вже не державні ініціативи, а стихійні ленінопади.
Теж незавершеною залишилася робота щодо вирішення долі архівів КДБ. Нею займався я з 2008 року. У січні 2009 року нам вдалося було ухвалено указ Президента про розсекречення архівів. Але вирішального кроку – саме передачі цих документів з відання СБУ так і не вдалося досягнути. Парламент не прийняв спеціальний закон.
Цікаво, що в той же час у Росії відбувалися протилежні процеси: коли ми відкривали архіви, там закривали, у підручниках історії Сталіна показували, як ефективного менеджера. Відповідно, не дивно, що історія стала ще однією ареною протистояння. Ця війна була не меншою, ніж у газовій сфері. У ній Кремль опирався на підтримку в Україні проросійської опозиції, очолюваної Януковичем.
Було дуже кумедно читати заяви від президента Росії Медведєва, прем’єра Путіна, керівника Держдуми, МЗС і т. д. щодо того, якими були ті чи інші аспекти українського минулого. Вони вважали за потрібне нам про це нагадувати.
У 2010 році, коли уже був при владі Янукович, я дізнався, що звільнений з посади директора Галузевого державного архіву СБУ у Києві, з російського сайту, який покликався на відповідний вже номер указу Президента. Коли заходив на сайт Президента, десь так протягом доби цього указу ще не було. Але російські журналісти вже знали про це.
Під час правління Януковича Україна почала дуже швидко повторювати кроки з реабілітації тоталітарного минулого, які здійснювала Росія. Почали закривати доступ до архівів радянських спецслужб. Що більше, намагалися й зробити так, щоб люди не хотіли йти до архівів. А для цього їх треба було залякати. Тому в вересні 2010 року розгорнувся скандал із затриманням директора музею "Тюрма на Лонцького" Руслана Забілого. Його звинуватили у спробі розголошення державної таємниці третім особам. Хто є третіми особами, не зрозуміло. Саме тому десятки, а пізніше сотні людей вийшли на вул. Володимирську з закликами: "Забілий ніс інформацію для мене". Тому що це інформація, яку б мали знати всі українці.
Закриття архівів відбувалося ще й тому, що архівним відомством на той момент керувала Ольга Гінзбург – один з членів КПУ.
У 2010 році указом Президента Януковича фактично ліквідовано Український інститут національної пам'яті. Його звели до рівня науково-дослідної установи при уряді. Насмішка чи іронія, але новим керівником цього інституту став теж комуніст Валерій Солдатенко. Це так, як ізраїльський інститут пам'яті очолив неонацист.
Реабілітація тоталітаризму відбувалася й на зовнішньому рівні. Президент Янукович на своєму першому виступі на міжнародному рівні – у Парламентській асамблеї Ради Європи відмовився від визначення геноцид, назвавши його спільною трагедією всіх народів Радянського Союзу, за що заслужив аплодисменти російської делегації.
За міністра освіти Табачника в підручники знову повернувся термін Велика Вітчизняна війна для позначення Другої світової війни.
Історія – жорстока вчителька. Вона повторить урок, якщо ми його досі не засвоїли. Суть українського уроку в тому, що тоталітаризм не зникає безслідно
У Запоріжжі було встановлено пам’ятник Сталіну.
Соціологічні опитування, які відбулися в 2013 році, показали дуже небезпечні тенденції. 22% ставилися до Сталіна позитивно, ще 15% хотіли б жити при такому керівникові, 34% вважали його мудрим державним мужем, 27% – що народ не зможе обійтися без такого керівника. Загалом вражала зміна ставлення до Сталіна порівняно з 1991 роком. Тоді мудрим керівником держави Сталіна вважали лише 27%. Чому так стало можливо? Тому що ці люди, які безпосередньо пам’ятали про терор диктатора, відходили вже в інший світ. Натомість, не було державної політики, яка би передавала цю інформацію наступним поколінням.
У 2103 році Сталіна мудрим керівником держави вважали 34%, а в 1991 році – 27%
Правління Януковича засвідчило – нові демократичні інституції та традиції виявилися нестійкими. Вони виступали лише прикриттям практик тоталітарного та авторитарного минулого. Особливо це стало зрозуміло під час революційних подій 2013-2014 років. За кілька місяців ми відчули пришвидшений курс сталінізму, який повторився в незалежній Україні.
Під час революційних подій 2013-2014 років ми відчули пришвидшений курс сталінізму
Після падіння режиму Януковича, нам здається, що ми перемогли. Але так само нам здавалося в 1991, 2005 роках. Історія – жорстока вчителька. Вона повторить урок, якщо ми його досі не засвоїли. Суть українського уроку в тому, що тоталітаризм не зникає безслідно.
23 роки незалежності показали – неподолане тоталітарне минуле деформує сьогодення і наближає його до спотворених стандартів.
У програмах політиків, крім дуже важливих і першорядних питань економіки, соціальної політики, важливе місце має посісти й цілеспрямована програма подолання наслідків тоталітарного минулого. Її реалізація має початися негайно. Відмовки на кшталт – зараз не час, війна з Росією, потім абсолютно не доречні. Бо мова йде про питання національної безпеки".
Підготувала: Оксана Загакайло
