У статті в Gazecie Wyborczej Чех висловлює жаль з того приводу, що з плином років емоції через волинську трагедію лише посилюються. Середовища правих сил у Польщі називають антипольські чистки "замовчуваним у ПНР та ІІІ Речі Посполитій геноцидом".
Проте, з 1980-х років було вже видано сотні книжок, організовано десятки наукових конференцій, знято документальні фільми, поставлено пам’ятники. Парламенти Польщі та України прийняли десять років тому спільну резолюцію, до примирення бралися також президенти обох країн. Попри це, за словами Чеха, цього року є висока ймовірність чергових суперечок та взаємних звинувачень.
На допомогу історикам обох країн, як вважає Чех, прийшли росіяни. У 2012 році вони видали збірку документів "Украинские националистические организации в годы Второй мировой войны". Основна теза книжки звучить так: українські націоналісти колаборували з німцями, були співучасниками Голокосту, вбивали поляків на Волині та у Східній Галичині й тисячі українців. Проте уважне прочитання цієї книжки змусить істориків, на його думку, переглянути погляди на причини антипольської операції УПА на Волині.
Метою радянських партизанів було перешкодити досягненню угоди між польським та українським підпіллям, продемонструвати союзникам СРСР, що як українці, так і поляки колаборують з німцями
Чех посилається на низку документів зі збірки, стверджуючи, що наприкінці 1942 року ОУН-Б прийняла рішення про встановлення контактів з СРСР та поляками з метою спільної боротьби проти німців. Контакти між ОУН-Б та радянськими партизанами дійсно мали місце.
Підполковник Антон Бринський, командувач одного із загонів, що підтримував контакт з українськими націоналістами, висловлює у розсекречених документах думку, що ОУН-Б є цілком орієнтованою на США і переконана у поразці Німеччини.
Бринський отримав завдання з Москви переконати українців не втручатися до боротьби радянських партизанів з німцями та перейти самим до активних дій проти останніх.
З іншого боку, Бринський мав за завдання розколювати бандерівців та нацьковувати на них місцеве населення як на колаборантів з нацистами. Бринському, за оцінкою Чеха, вдалося все і навіть більше: українська поліція, що перебувала під контролем ОУН-Б, перестала переслідувати радянських партизанів; частина членів українських військових колабораційних формувань втекла або до радянських партизанів, або до українського підпілля; радянські партизани провели разом з оунівцями кілька спільних диверсійних акцій на німецькі поїзди та інші об'єкти.
Підполковник Антон Бринський. Архівне фото: nn.mk.ru
Далі, за повідомленнями Бринського, найважливішим досягненням радянських партизанів, було нацькування німців на українську поліцію, членів якої почали арештовувати та розстрілювати; більшість з них (близько 5 тис.) була змушена втекти до лісів.
Бринський зауважує, що представники ОУН-Б звинуватили радянських партизанів у провокуванні цього конфлікту. Співпраця між радянськими партизанами та бандерівцями закінчилася навесні 1943 року, коли перші почали завдавати ударів по УПА, що перебувала тоді у стані формування. Ударів завдавали згідно з директивою першого заступника голови НКВС Меркулова від 28 лютого 1943 року. Директива рекомендувала також звернути особливу увагу партизанів на діяльність поляків, представники підпільної держави яких, маючи надію на відновлення старих кордонів, нацьковують українців на СРСР та радянських партизанів та вихваляють "демократичний" устрій майбутньої Польщі.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Українські бойові солов'ї: Батальйон "Нахтіґаль"
Москва швидко зрозуміла, що завдаючи ударів по українських націоналістах, вона призвела до посилення антирадянських настроїв, і що від її війни з українським підпіллям виграють німці, які нацьковують українців на поляків, і поляків на українців. Загальною метою дій радянських партизанів було ослабити ІІІ Рейх, дезорганізувавши життя на окупованих ним територіях, а щоб викликати опір населення німцям, вони провокували німецькі репресії. Водночас, поточною метою радянських партизанів було перешкодити досягненню угоди між польським та українським підпіллям, продемонструвати союзникам СРСР, що як українці, так і поляки колаборують з німцями.
Українські націоналісти прагнули шукати компромісу з Польщею, єдиною державою між Німеччиною та Росією, і не викликати повстання. Переговори з поляками розпочалися, але закінчилися провалом. Повстання таки вибухнуло, проте за радянським сценарієм
Водночас, і українці, і поляки, були пішаками у грі великих держав. Проте лідери українського та польського підпілля поводилися так, наче вони можуть самі впливати на власну долю, очікуючи, що підсумок війни принесе позитивні результати для їхніх народів. Лідери польської еміграції на Заході переймалися більше захистом східних кордонів, що існували до 17 вересня 1939 року. Водночас, на Волині польська меншість стала колективним заручником ситуації, яка виникла у трикутнику сил "радянські партизани – українці – німці".
Українські націоналісти розраховували, що під кінець війни виснажені Німеччина та СРСР розваляться, і на їх місці виникнуть незалежні держави. Раціонально міркуючи, вони прагнули шукати компромісу з Польщею, єдиною державою між Німеччиною та Росією, яка була членом антинімецької коаліції. І не викликати повстання у глибокому німецькому тилу, поки не досягнуто угоди з СРСР та західними союзниками. Переговори з поляками розпочалися, але закінчилися провалом. Повстання таки вибухнуло, проте за радянським сценарієм. Придушували його як німці, так і радянські партизани. Коли німці почали замінювати українців в адміністрації та поліції на Волині на поляків, вони, як пише Чех, "відкрили браму до пекла".
Відзначення 65-ї річниці Волинської трагедії у Варшаві. Фото: rp.pl
Ще наприкінці лютого ОУН-Б, як видається Чеху, не планувала антипольської операції, оскільки у цей час тривали переговори з представниками польського підпілля. Тим часом замість української поліції, що втекла до лісу, німці стягнули на Волинь відділи поліції з Генерал-губернаторства, Сілезії та Великопольщі, що складалися переважно з поляків. Навесні 1943 року, зокрема у квітні, німці разом з цими відділами поліції здійснили низку масових вбивств мешканців українських сіл, покладаючи при цьому публічно відповідальність за них на поляків. У відповідь відділи УПА вдавалися до відплатних операцій.
У лютому 1943 року керівництво радянського партизанського руху в Україні почало формувати загони, що складалися з поляків. Загалом, у радянських партизанських загонах перебували 5-7 тис. поляків. З ними співпрацювали також загони Армії Крайової. У відповідь командування УПА звинуватило поляків у співучасті в німецьких репресіях та наданні допомоги радянським партизанам, погрожуючи їм новою "Гайдамаччиною чи Коліївщиною". До цих погроз вже було причетне Бюро Проводу ОУН-Б (кероване Шухевичем), оскільки наприкінці травня владу в організації втратив Микола Лебедь.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Причина всіх проблем України – замало націоналізму
Зіткнення, як вважає Чех, стало можливим, оскільки рішення про характер нападів приймало командування УПА на Волині (Дмитро Клячківський – "Клим Савур"), а переговори з польським підпіллям скінчилися провалом. Його причиною була вперта непоступливість еміграційного уряду у Лондоні та бажання за будь-яку ціну довести американцям та англійцям, що українці далі співпрацюють з німцями, навіть коли союзники були переконані у протилежному. Водночас, польське підпілля переконувало українське, що без підтримки поляків союзники сприйматимуть українців як нацистських колаборантів.
У підсумку, за оцінкою Чеха, СРСР вдалося або майже вдалося досягти більшості своїх цілей:
- дестабілізувати ситацію на Волині завдяки втечі української поліції;
- розпалити антинімецьке повстання українців;
- продемонструвати, що українське підпілля фактично служить німцям (це практично вдалося, оскільки загони УПА вступили у боротьбу з радянськими партизанами);
- торпедувати українсько-польські переговори.
Водночас, усі цілі були досягнуті зі сприянням та завдяки помилкам усіх інших сторін та з величезними втратами серед цивільного населення. Як зауважує Чех, "жодна провокація не може стати вдалою, якщо для неї немає сприятливого суспільного та політичного ґрунту".
У світлі відкриттів, які можуть принести чергові публікації документів з російських архівів, Мірослав Чех вважає доцільним для архівних служб Польщі та України звернутися до своїх російських колег з проханням відкрити для вивчення документи IV управління НКВС СРСР (спеціальні завдання та партизанська війна) та інших радянських служб часів ІІ Світової війни.
Відмова може теж мати значення: "Якщо вони хочуть допомогти полякам та українцям пізнати спільне минуле, то нехай допоможуть до кінця. Якщо вони відкриють ці документи, ми будемо тішитися тим, що відкриваємо чергові сторінки польсько-української історії. А якщо ні – то принаймні знатимемо, з якої причини вони це роблять".
Підготував Сергій Брикса
