Спадкоємців Радянського Союзу так і не змусили визнати факт поразки. Хто б не прийшов після путіна, він повинен бути примушений до демілітаризації, зауважує письменник Деніел Ханнан у колонці для The Telegraph.
владіміру путіну кінець. За його високими, похмурими, хірургічно збільшеними вилицями проглядається похмурий відчай. Він виглядає зловісно. На нього насувається тінь.
Він може боротися ще кілька тижнів, навіть місяців. Але аура непереможності, на якій тримався його режим, зникла. Потенційні наступники відкрито маневрують. Великі компанії створюють приватні армії. Цілі регіони росії готують ґрунт для референдумів про незалежність. Армійські офіцери відкрито виступають проти керівництва.
Події набувають власної динаміки. Як тільки олігархи і генерали починають планувати наступництво, проводити попередні переговори, визначати бажаних кандидатів, шляху назад немає. путін, який розуміє психологію страху краще, ніж більшість людей, відчуває, як його авторитет розмивається.
Єдине, що могло б його врятувати, – військова перемога в Україні – є недосяжною. Я маю на увазі не лише те, що його початкова мета – зміна режиму в Києві – залишилася в далекому минулому. Навіть така другорядна, рятівна мета, як встановлення повного контролю над чотирма областями, які він оголосив російськими після сталінських голосувань у вересні, тепер недосяжна.
Дійсно, умови, які обговорювалися в мінську і які Володимир Зеленський, здавалося, розглядав ще в квітні минулого року, остаточно зняті з порядку денного. Київ ніяк не може погодитися на фактичну незалежність своїх східних областей під умовним українським сюзеренітетом. Найкраще, на що може сподіватися росія, – це референдум під міжнародним наглядом у демілітаризованому Криму після реабсорбції Києвом Донбасу, що є нищівною поразкою за будь-якими стандартами.
Чи може путін триматися в надії на перемогу республіканців на виборах у США наступного року? Дональд Трамп має жахливу симпатію до російського автократа, зайшовши під час свого президентства так далеко, що заявив, що вірить путіну більше, ніж власним службам безпеки. Інші республіканці, хоч і не є пропутінськими, тим не менш, заявляли, що не фінансуватимуть ще одну "вічну війну".
Але це питання не має сенсу, оскільки передбачає, що деморалізовані російські війська можуть протриматися ще 18 місяців.
На практиці все закінчиться раніше. Звичайно, Україна не повторила блискавичних успіхів, яких вона досягла в серпні торік, але цього і не повинно було статися. росія окопалася вздовж лінії, яка включає в себе пояс наземних мін глибиною три милі. Щоб вибити армію з такої позиції, потрібен час.
Початковим кроком, як і під час першої війни у Перській затоці, є руйнування інфраструктури противника за допомогою бомбардувань – процес, з яким не можна поспішати. Тим часом Україна промацує слабкі місця, змушуючи росіян здогадуватися, звідки буде завдано головного удару, і весь час посилюючи тиск.
Теоретично існує короткий шлях. Похід Прігожина на москву показав світові, наскільки погано захищена росія. Україна могла б здійснити масований лівий хук через Курськ, щоб відрізати сили противника. Але більшість західних озброєнь, які постачалися Києву, були надані під гарантії того, що вони не використовуватимуться на чужій території. Цитуючи адмірала Роланда з книги "Куди залітають орли" (військовий трилер Алістера Макліна – іPress): "У наших відносинах з союзниками є певні приємні моменти, яких слід дотримуватися".
Поза тим, Україна має можливість перемолоти росію – не кидаючи призовників під гармати, а розумно використовуючи сучасні ракети, безпілотники, супутники і, якщо вони з'являться, F16. Питання лише в тому, чи відбудеться спочатку зміна режиму в москві, або ж розпад рф в стилі 1917 року з розвалом на певній ділянці фронту.
В останньому сценарії – тобто у випадку, якщо російські бояри ще не скинули путіна – Україна прорветься, відріже Крим і розправиться з численним російським гарнізоном, який там перебуває. Маючи лише крихку ланку Керченського мосту, росія не зможе розвантажити півострів. Україна перекриє постачання продовольства, води та електроенергії, запросить Червоний Хрест для евакуації цивільного населення і чекатиме на капітуляцію росії.
Якщо ми можемо передбачити ці речі, то це можуть передбачити і російські еліти. Олігархи і силовики знають, що путін веде їх до руїни – як національної, так і особистої. Вони знають, що з кожним днем ціна, яку з них стягуватимуть, зростає. Вони будуть рухатися рано чи пізно.
Це і є контекст бунту Прігожина. Саме в природі таких речей ми маємо мало достовірних фактів. Далеко не факт, що Прігожин або його люди переїхали до білорусі. Ми не можемо сказати, чому вони зупинилися, коли москва лежала перед ними гола. Ми не знаємо, які угоди були укладені.
Але ми знаємо, що "Вагнер" підняв збройне повстання, і можемо обґрунтовано припустити, що Прігожин принаймні діяв спільно із силами, які прагнули змін.
Минулого тижня Ігор Гіркін, колишній офіцер і агент ФСБ, який відіграв ключову роль в анексії Криму і Донбасу, припустив, що за повстанням "Вагнера" стояла група олігархів на чолі з Юрієм Ковальчуком, який вважається особистим банкіром путіна, і енергетичними магнатами Аркадієм і Борісом Ротенбергами.
Він, здається, вважає, що ці люди мали на меті послабити путіна, а не скинути його, оскільки не хотіли, щоб його наступником стала така жорстка людина, як Ніколай Патрушев. Теоретично, вони використали повстання, щоб вибити поступки з ослабленого диктатора, готуючись до подальшої передачі влади хунті, яка б прагнула миру і захищала їхні бізнес-інтереси.
Ми не можемо знати, чи це достовірно. Але ми знаємо, що всі сторони готуються до кривавого міжцарів'я, Смутного часу, подібного до того, що передував воцарінню Романових у 1613 році. Баланс протиборчих угруповань порушився, цар втратив будь-який авторитет, і росія опинилася перед перспективою військової диктатури.
Для деяких західних аналітиків ці речі є жахливими. Вони створюють в уяві перспективу тривалої громадянської війни, або заволодіння місцевими магнатами ядерних арсеналів. Але Захід не в змозі утримати російську федерацію вкупі, так само, як він не міг утримати СРСР – те, що американські та європейські дипломати безглуздо намагалися зробити в 1990-му році.
Що в силах Заходу, як зараз стверджують деякі російські дисиденти, так це наполягати на денуклеаризації – як самопроголошених республік в якості ціни за визнання, так і держави навколо москви і санкт-петербурга.
Така держава – назвемо її Московією, мала б небагато варіантів. Її активи були б конфісковані для виплати репарацій, її громадянам заборонили б виїжджати за кордон, її природні ресурси були б втрачені з відокремленням різних республік. Її вибором було б стати недоброзичливим євразійським ханством, на кшталт ядерного Казахстану, або приєднатися до вільного світу, як це зробила Західна Німеччина за часів Конрада Аденауера.
Як і у випадку із Західною Німеччиною, нагородою було б економічне відновлення як частини євроатлантичного світу. І, як і у випадку із Західною Німеччиною, ціною буде демілітаризація – в тому числі, в даному випадку, знищення ядерної зброї, можливо, в рамках скорочення її світових запасів.
Після 1990 року росія так і не була змушена визнати ані факт своєї поразки, ані природу злочинів, які вона скоїла протягом попередніх семи десятиліть. Цього разу все буде інакше.
Джерело: The Telegraph
