Примірник цієї книги має бути на столі кожного західного політика. Їм буде важко її читати. Це не вина автора, адже головний кореспондент The Wall Street Journal з міжнародних справ Ярослав Трофімов пише зразкову прозу: чітку, яскраву і в переконливих аналітичних рамках. Проблема для західних політиків полягає в тому, що він висвітлює їхню нерішучість і боягузтво, а також жахливу ціну, яку в результаті платять українці.
Народжений в Україні за радянських часів, він у своїх репортажах використовує як особистий, так і професійний досвід. "Я відчував себе неправильно, коли носив на вулицях рідного міста бронежилет і каску, які сотні разів одягав в Іраку, Афганістані та інших зонах воєнних дій", – пише він. Назва книги "Згинуть наші воріженьки" – це рядок з національного гімну "Ще не вмерла Україна". В 11-ти захопливих розділах автор описує недосконалу і часткову підготовку своєї Батьківщини до повномасштабної війни, пиху агресорів, гальванізуючий вплив на суспільство, вражаючий успіх контрнаступів у Херсоні та інших місцях і скочування до виснажливої війни після того, як росія змінила свою тактику.
Значна частина цього матеріалу вже висвітлювалася, але читачі все одно знайдуть у книзі цінне нагадування про драматичні події, які були затьмарені у подальшому. Хоробрість президента Зеленського в небезпечні перші дні війни й вирішальний вплив його відеозвернення "ми всі тут", знятого портативною камерою на постраждалих вулицях Києва, є одним із прикладів. Іншим прикладом є непокора, продемонстрована гарнізоном на острові Зміїний. Трофімов стримано висвітлює надто численні звірства.
Його повідомлення про дипломатичні перипетії та умови на початку війни наштовхує на думку, що росія була готова запропонувати мирну угоду, і що Україна серйозно розглядала можливість її прийняття. Насправді москва не була зацікавлена у врегулюванні шляхом переговорів, і українці це знали. Обидві сторони тягнули час і намагалися досягти обмежених практичних домовленостей, головним чином щодо обміну полоненими. Справжньою проблемою, чітко наголошує Трофімов, є російський імперіалізм; існування України як суверенної країни і будь-який прояв окремої культури самі по собі є нестерпним викликом для російського колоніального мислення.
Найбільш нищівна частина книги стосується не жорстокості російських окупантів і не страждань українців. Це розрив між реальністю на місцях і сприйняттям у західних столицях. Аутсайдери вважали, що Україна приречена на поразку; потім, що вона не може перемогти, потім, що вона може перемогти, але лише ціною небезпечної ескалації з ядерною росією. Західна допомога врешті-решт надходила, але завжди занадто мало і занадто пізно. Трофімов підкреслює цю "збочену логіку": надання достатньої допомоги, щоб захиститися від поразки, але недостатньої, щоб використати російську слабкість. Танки Leopard і Abrams, бойові машини Bradley і Stryker, системи протиповітряної оборони Patriot та інші системи озброєння, які могли б суттєво змінити ситуацію 2022 року, прибули лише 2023-го.
Прочитати витримки з книги: США та їхні проросійські (з)радники. Як було втрачено найкращий шанс виграти війну в Україні
Тим часом російські війська вчилися на своїх початкових помилках. Влітку 2023 року українські сили зіткнулися з добре укріпленими позиціями, щільно захищеними мінами. Дитяча увага Заходу похитнулася. Але розмови про патову ситуацію вводять в оману. Україна досягла значних успіхів в окупованому Криму, а останнім часом – у нанесенні ударів по цілях в глибині росії. Читачі сподіватимуться, що ці історії, про які недостатньо пишуть, з'являться у наступній книзі Трофімова, яка вийде в липні. Національний гімн закінчується словами про те, що слава і воля України підуть по усіх усюдах. Це правда, але мало хто бажав би цього.
Джерело: CEPA
