Акунін про смерть Стругацького: "Моїх людей там стає все більше"

Мені здається, Борис Натанович на схилі років став сумною людиною, яка зовсім не вірила у світле майбутнє, проте не вважала, що це звільняє його від необхідності брати участь у завідомо приреченій справі - сіяти розумне, добре, вічне, хоч з насіння ані ніц і не виросте.

Таке, у всякому разі, у мене склалося враження з кількох наших телефонних розмов і обміну листами. Вживу я його ніколи не бачив.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Помер Рей Бредбері

Пам'ятаю, як я попросив Бориса Стругацького - мало не першого - підписати лист діячів культури в захист Світлани Бахміної. Він сказав: "Нічого з цього не вийде. Це держава щелеп не розтискає. Але підпишу, звичайно, як не підписати?" І перепитав: "Скільки-скільки ви розраховуєте зібрати в інтернеті підписів? Двадцять тисяч? Ніколи і нізащо. Вже повірте мені, я прожив тут усе життя. Тут всім на все наплювати". А потім, коли зібралося сто тисяч підписів, дивувався і радів. 

Така ж історія сталася, коли затівалося листування письменників з Михайлом Ходорковським. Глибокий скепсис - і жодних сумнівів, брати участь чи ні. 

Я, як і всі у моєму поколінні, виріс на книжках Стругацьких. Плюс до того ще й вчився майстерності на японських перекладах Аркадія Натановича - він був кращим в цеху.

Тепер вони обоє там

Коли вмирає хтось зі своїх - з тих, хто займав важливе місце в моєму житті, у мене крім природної гіркоти весь час виникає ще якесь глибоко заховане почуття, яке я все не міг собі розтлумачити. А зараз раптом зрозумів.
Моїх людей там стає все більше.

Вічної пам'яті не буває, але буває пам'ять довга і добра. Це якраз про Бориса Натановича.

Оригінал: borisakunin.livejournal.com