Нерадянський радянський Іоселіані

Про видатного режисера пише у кіноблозі kinoxata.org.ua Ігор Петрій:

"Нас стали називати авторським кіно. Слово "авторський" вимовляють зневажливо. Але іншого кінематографу на світі не існує – він увесь авторський. Нещодавно один із російських режисерів говорив, що авторський кінематограф називається "артхаус". Що це значить – "артхаус"? Перекладіть мені, чорт забирай!

Отар Іоселіані

Пошановувачі кіно добре знають ім’я Отара Іоселіані – грузинського режисера, який живе і працює у Франції, неодноразового лауреата престижних кінофестивалів. Його новітні фільми – "Фаворити місяця", "Полювання на метеликів", "Понеділковий ранок" – користуються популярністю, в той час радянський період творчості залишається у певній тіні. Незважаючи на те, що всі три повнометражні фільми, які він випустив за час роботи в СРСР, отримують переважно схвальні оцінки, а стрічка "Жив співочий дрізд", на думку авторів видавничої серії "100 видатних", належить до числа кращих фільмів.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Янукович: варто знизити квоти українського кіно з 30% до 5%

Серед героїв у фільмах Іоселіані не бракує представників аристократичних традицій, майже втрачених на сьогодні. Режисер сам виховувався у такій родині і зміг застати атмосферу ХІХ століття. Його батько був офіцером Російської імператорської армії, а більшість сталінської епохи провів у таборах. Уже в літньому віці, подивившись радянську екранізацію "Війни і миру", Іоселіані-старший обурювався: "Цей князь Болконський ходить, наче лакей!".

До того, як обрати нелегкий хліб кінорежисера, Отар Іоселіані закінчив музичне училище і 1953 р. вступив на мехмат Московського університету. Та через певний час розчарувався у своїй майбутній професії і вирішив змінити профіль діяльності, подавши документи до Всесоюзного державного інституту кінематографії. Ажіотаж був неабияким, адже курс набирав сам Олександр Довженко.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Моряк Папай" повернеться на екрани у повнометражному фільмі

Уже під час навчання Іоселіані через свій нестандартний, за радянськими мірками, підхід до кіномистецтва, опинився у кінематографічного начальства радше на особливому, ніж на доброму рахунку. Згадати хоча б про те, що дипломну роботу – середньометражний фільм "Квітень" – Іоселіані не вдалося захистити. Керівництво дорікало авторові за надмірне захоплення символізмом і не прийняло картину до захисту. Наступну спробу отримати диплом режисера Отар зробив, підготувавши короткометражний фільм "Чавун", де зображено один день із життя металургійного заводу, на якому і сам Отар Іоселіані працював після того, як пішов із ВДІКу. Під час обговорення картини він дізнався, що в радянських робітників таких втомлених облич не буває, і взагалі, людині, яка знімає таке кіно, видавати диплом не можна. Але добре все, що добре закінчується…

Через два роки, у 1966-му, Іоселіані знімає свій перший повнометражний фільм, "Листопад".

Є картини, подивившись які, відразу ж, не виходячи з кіно, хочеться подивитися ще раз. А якщо нема такої можливості, просто почати про них говорити, навіть не говорити, а: "зачекай, зачекай, давай від самого початку", і, перебиваючи один одного, мало не по кадрах відновлювати хід подій. Саме до таких картин належить "Листопад" Отара Іоселіані, перша його картина, яку я побачив на екрані. Після неї ми з другом мало не цілий день відновлювали в пам’яті кожну деталь, і – такий уже фільм, що поробиш! – звичайно ж, зі склянкою вина.

Віктор Некрасов

За хорошою традицією, чиновники від кінематографу зустріли фільм несхвально. Можливо, через різницю в поглядах на планову економіку в усій її красі, можливо, через оригінальний підхід режисера до питання дружби народів (хто бачив сцену екскурсії на заводі для туристів, той зрозуміє), чи через усе потроху. Насторожило навіть те, що бочка з прокислим вином, навколо якої розгорталися події, мала номер 49, а фільм готували саме незадовго до півстолітнього ювілею Жовтневої революції. "Це ж не просто так!" – вирішив хтось високопоставлений і відклав картину в дуже довгу шухляду. Втім, "Листопад" отримав приз Міжнародної федерації кінопреси і приз за кращий режисерський дебют.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: В Криму знімають “Кавказьку полонянку-2″

Дещо щасливіше склалася доля наступного повнометражного фільму Іоселіані "Жив співочий дрізд" (1970). Можливо, завдяки тому, що він залучив до роботи над картиною сценаристів із хорошим реноме, у тому числі Семена Лунгіна (батька "того самого" Павла Лунгіна). Хоча фільм також не відразу випустили на екран, мотивуючи це тим, що головний герой може стати поганим прикладом для наслідування. Та стрічка не зважаючи на те з’явилася на кіноекранах і викликала неабиякий фурор серед молодих інтелектуалів.

Слово Булату Окуджаві: "Я дивився фільм утретє і дуже побоювався, що мені буде нудно. Але я подивився його з величезним задоволенням… Мені хотілося б сказати ось про що: є твори літератури і мистецтва, які ми дивимося, переживаємо за долю їхніх героїв – і тільки; але є твори літератури і мистецтва, які ми дивимося, переживаємо за долю героїв, дуже хвилюємось і думаємо про себе. Ось у цьому фільмі мене це і хвилює, тому що цей фільм примушує мене думати про мою власну долю".

"Жив співочий дрізд", як і інші фільми Іоселіані, містить чимало різночитань. Сам режисер, за його словами, готував фільм про молодого чоловіка, який пожертвував своїм музичним талантом на користь спілкування з численними друзями і знайомими. А вийшла повчальна історія про людину, яка проміняла своє життя на дрібниці, не встигнувши зробити головного. Хоча картина являє собою послідовність буденних подій з життя героя, важко стверджувати, що глядачеві демонструють лише повсякденні дрібниці. Фільм зайвий раз нагадує нам, що час невблаганний, життя – швидкоплинне, і ніхто з нас не може знати, які дії та вчинки залишать слід в історії. Тож честолюбні плани композитора-початківця перенести на папір задуману мелодію так і не були реалізовані, а гачок, прибитий ніби "між іншим" у майстерні знайомого, залишився і приноситиме хоч маленьку, проте користь. Фільм з розряду "must have been seen" для творчої інтелігенції будь-якого віку і статусу.

Коли у Грузії головою ЦК став Шеварднадзе, він викликав мене і сказав: "Можливо, ви все ж знімете фільм про позитивного героя?". Я відповів, що зроблю це з задоволенням. Але для того, щоб герой став позитивним, його повинно оточувати стільки мерзоти, що знімати такий фільм ви все одно не дозволите.

Отар Іоселіані

Третій і останній повнометражний фільм радянського періоду, "Пастораль", вийшов 1976 року. Невдовзі режисер емігрував до Франції: його затяжний конфлікт із Держкіно не вщухав, і умови роботи в СРСР залишали бажати кращого. Приклад "Пасторалі", яку відклали на полицю, це підтвердив.

Дія фільму розгортається в селі, куди приїжджають на відпочинок студенти консерваторії. Назва "Пастораль" виглядає радше іронічно, адже радянське село дуже сильно відрізняється від ідеальної картинки. Селяни займаються дрібними крадіжками з колгоспних полів, глушать рибу динамітом, і їх не цікавить мистецтво, яким живуть гості з міста. Незважаючи на тогочасні мантри про єдність радянського народу, фільм свідчить про протилежне: герої належать до різних світів, між якими мало спільного. Чи відбудеться взаємопроникнення світів, чи зміниться щось після від’їзду музикантів? Навряд, хоча завжди хочеться сподіватися на краще.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Фільм Ейзенштейна "Олександр Невський" розфарбують

Ось уже близько 30 років Маестро живе і працює у Франції. Проте стверджує, що перетворитися на французького режисера він не може, адже він народився і почав сприймати світ в іншій країні. Свою батьківщину Отар Іоселіані не забуває, тож деякі його нові фільми ("Розбійники. Розділ VII", "Шантрапа") знято спільно з Грузією. У 1994 році світ побачив трисерійний документальний фільм Іоселіані "Грузія одна", присвячений історії й культурі цієї країни.

Умови для роботи на Заході, звичайно, відрізняються від радянських, але також не позбавлені перешкод: замість примхливої радянської цензури умови диктують продюсери і запити масового глядача. Та режисер і надалі намагається зберегти власне творче "я" і не забуває принагідно демонструвати свій колючий характер: прибувши на Венеціанський кінофестиваль, у рамках котрого показували стрічку "Полювання на метеликів", він піддав сумніву інтелектуальне право журі оцінювати його фільми (що не завадило фільму отримати премію за кращу режисуру). Часом знімається у власних фільмах: наприклад, у фільмі "Істина в вині" він блискуче виконав роль літнього питущого аристократа. Іноді відвідує Україну, а невдовзі після російсько-грузинського військового конфлікту телеглядачі мали можливість побачити Отара на ток-шоу "Шустер Live", де той відсмалив емоційним і жорстким монологом. Є в його творчості і львівський слід: 2010 року на екрани вийшов фільм "Шантрапа", одну з головних ролей у якому зіграв Богдан Ступка".

Оригінал: kinoxata.org.ua