Черговий прорахунок Кремля в Україні
Уже вдруге за десятиліття політика Росії в Україні порушила хиткий баланс останньої, перетворивши її суперечності у конфлікти, та створивши ситуацію, що розвивається всупереч цілям та інтересам Кремля.
Перший раз Росія припустилася такої помилки у 2004 р., коли Кремль, а передусім сам тодішній президент Владімір Путін, підтримав кандидатуру Віктора Януковича у президентській виборчій кампанії. Хоча Москва вклала значні фінансові і політичні ресурси у підтримку цієї кампанії, результат сфальсифікованого другого туру виборів дав початок Помаранчевій революції і засвідчив принизливу поразку російської політики щодо свого близького сусіда.
print screen
Цей шок надовго врізався у пам’ять російських лідерів, сформувавши у них переконання, що на власних же задвірках вони змагаються із Заходом, який поставив собі за мету дестабілізувати Росію.
Здавалося, що з цього досвіду Москва винесла для себе кілька уроків. Вона менш помітно втручалася в українську політику, займаючи, наприклад, відсторонену позицію під час президентських виборів 2010 р., коли Янукович мало не програв Юлії Тимошенко. Нездатність українських «помаранчевих» лідерів скористатися своїм шансом і покращити управління та умови життя своїх громадян уможливила політичну реінкарнацію Януковича. Це означало, що в подальшому Росія мала суттєві шанси реалізувати свій намір – тримати у себе на повідку Україну, нездатну до реформування та інтеграції із Заходом,.
Два місяці тому, коли завдяки тиску на Януковича Росія змусила його відмовитися від підписання угоди про асоціацію з Європейським Союзом, багато експертів розцінили це як одну із найбільших перемог російської міжнародної політики останнім часом. Однак це лише зовнішній бік справи. Просто Москва збагнула, що робить Янукович і що він хотів взяти від ЄС швидше, ніж останній міг запропонувати.
У контексті підготовки до виборів 2015 р. він нагально потребував залатати діру в українському бюджеті, і найкращим способом забезпечити собі підтримку він вважав одночасні переговори і з ЄС, і з Росією граючи на їх взаємних суперечностях. Російські умови були чіткі: інвестиції на суму $15 млрд. і знижка на газ на третину в обмін на російське співволодіння промисловими активами і зобов’язання не продовжувати інтеграцію з ЄС.
Однак ще до того, як ця угода була укладена, подібно як у 2004 р., вступив у дію закон непередбачених наслідків, оголивши факт вічного нерозуміння Москвою ситуації в Україні. Російським політикам знову не вдалося проаналізувати належним чином стан українського суспільства і його зростаюче невдоволення своїм керівництвом. Для багатьох українців інтеграція з ЄС асоціювалася із встановленням принципу верховенства права, припиненням шаленого розкрадання урядовими чиновниками та їхніми спільниками та бодай скромним покращенням умов життя. Політика Москви щодо відтягнення України від ЄС спровокувала опір мільйонів українців.
Фото: AFP
Як наслідок, демонстрації Євромайдану у Києві швидко переросли у протести проти Януковича, що стали вибухом стримуваного в українському суспільстві гніву на президента та його уряд. Це глибоке незадоволення широких верств способом керування державою після 2010 р. раптово перетворилося на широке суспільне повстання тоді, коли Янукович вирішив застосувати репресивне антиконституційне законодавство на кшталт російського для придушення протестів.
Підтримуючи Януковича і зберігаючи статус-кво, Москва випадково запустила хід подій, внаслідок яких вона зіткнулась із кризою, що спричинила три неприємні наслідки для російських інтересів.
По-перше, Україна тепер радикалізована, нестабільна і перебуває на межі реальної загрози розпаду. Розлючене і розчароване суспільство не довіряє більше своїм лідерам, відчайдушно шукаючи нових. По-друге, стратегічна мета Росії тримати Україну у міцних російських обіймах стала очевидною для широких сегментів українського суспільства і більше не може представлятися як «братня допомога». По-третє, Москва відчуває тривожний прецедент спонтанної, доморощеної «сили народу», що завдає удару пострадянському уряду у країні, з якою Москва відчуває глибоку спорідненість.
Якщо наслідки 2004 р. посилили параною, що Захід хоче підірвати Росію та її інтереси, нещодавні події цілком можуть спровокувати ще більшу нетолерантність до інакодумства у самій Росії.
Як могла Москва аж настільки помилитися з оцінкою?
Труднощі із розрізненням сприйняття і дійсності – не найкраща основа для прийняття стратегічних політичних рішень. Російські лідери дивляться на Україну крізь емоційну призму історії, культури та досвіду, що були спільними протягом століть. Вони розглядають її як територію, що здобула незалежність у 1991 р. лише внаслідок історичного непорозуміння. Вони так по-справжньому і не прийняли існування України як незалежної і життєздатної країни з власною ідентичністю. Зі слів Путіна, українці та росіяни – це «один народ». Він описував Україну радше як державу, ніж країну. З часу розпаду Радянського Союзу лідери Росії апріорі сприймали Україну як територію, відірвану долею випадку і неспроможну існувати без тісного союзу з Росією.
Фото: twitter.com/TukvaSociopat
Можливо, саме ці перепони завадили російським політикам збагнути українську дійсність, зокрема стрімкий розвиток громадянського суспільства і все чіткіше усвідомлення незалежної політичної ідентичності. Мантра колишнього українського президента Леоніда Кучми, що «Україна – не Росія», була частиною ретельної і тривалої націєтворчої вправи, що робила щораз більший акцент на розрізненні України від Росії, і завдяки цьому багато українців побачили більш чітко, що географія, історія і традиції України слугують основою для іншого і більш перспективного, порівняно з Росією, типу політичного розвитку.
Москва мусить якнайшвидше змінити свою стратегію, аби запобігти подальшій ескалації напруги в Україні, і разом з США та ЄС заохочувати політичний процес, що сприятиме збереженню єдності країни. Аби це здійснити, слід відкласти вбік емоції та параною і проаналізувати дійсні причини революційних процесів, що охопили країну.
Джерело: The Moscow Times
Переклад: euromaidan.charter4.org
