Посткомуністичні Росія та Китай: неймовірна схожість
Тут можна помітити численні зображення серпа і молота, Червоної зірки, а також почути заклики беззастережно підкорятися комуністичній партії. Також тут зберегли риторичне обожнювання робітника і селянина.
На вулицях Пекіна на невеличких складених стільцях сидять, уважно розглядаючи перехожих, "дружинники із підтримання громадської безпеки" - літні чоловіки і жінки із червоними нарукавними пов'язками і безліччю часу в запасі. У країні досі живуть за п'ятирічними планами з розвитку народного господарства, а титульні сторінки преси прикрашають заголовки на кшталт "На шляху до Соціалізму".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Яким буде світ у 2030 році
Я думав, що назавжди залишив усе це в Ленінграді 1980-х років. Але ні, ці речі повсюдно присутні тут - у Пекіні. Їх миттєво впізнаєш, незважаючи навіть на китайські ієрогліфи, які додають цим речам якогось нового присмаку. Це наштовхує мене на роздуми про те, як все ж таки змінилися Росія і Китай за останні 20 років.
Але насправді правдивим є протилежне твердження: політичні системи обох країн залишаються на диво схожими. Росія і Китай у минулому присягали позбутися комунізму. Єдина відмінність полягає в тому, що Росія відкинула атрибути цього державного ладу, в той час як Китай їх зберіг. В результаті, в цих країнах виникла система, яка працює з меншою кількістю відкритих ідеологічних обмежень, але з особливою місією: самозбереження правлячої еліти.
Фото: AFP
Як не дивно, китайська версія може бути навіть трохи більш плюралістичною, ніж російська, адже Пекін зосереджений на збереженні влади в руках однієї партії, в той час, як Москва одержима збереженням влади в руках однієї людини. Китайці добре відпрацювали модель історичної передачі влади від одного покоління партійних лідерів іншому поколінню. Президенту Росії Володимиру Путіну вдалося створити враження демократичної передачі влади лише тоді, як він переконався, що неодмінно отримає її назад у свої руки.
За своїми авторитарними фасадами і Москва, і Пекін заходилися розбудовувати складну подобу демократії: із парламентами та політичними партіями, які жваво пересувають декорації для цієї хитрої вистави. І ось, всередині березня у Великому Народному залі Пекіна близько 3 тисяч парламентаріїв обрали нового президента КНР - Сі Цзіньпіна. Лише одна людина проголосувала "проти". Виникли спекуляції про те, що єдиною людиною, яка голосувала проти, можливо, був той самий скромний пан Сi.
Торік на вибори ходили росіяни, і, здійснивши свій "надокучливий" виборчий обов'язок, повернули Путіна на Кремлівський престол. Такий результат був передбачений набагато раніше: коли Путін, сумуючи з приводу обмеження кількості президентських термінів, позичив посаду своєму ставленику і підопічному Дмитру Медведєву – розуміючи, що посада буде неодмінно повернута йому за найменшої правової можливості.
Путін під час передвиборної кампанії, Москва. Фото: AFP
Росія і Китай регулярно критикують демократію західного взірця, називаючи її неефективною й надмірно злісною формою правління. Чому ж вони витрачають такі великі зусилля, щоб наслідувати, хоча б навіть зовні, систему, яка, на їх думку, є настільки поганою? Автократи не хочуть вважати, що ті, ким вони управляють, їх не потребують. Вони хочуть, щоб усі думали, що вони виконують волю народу. А такого роду легітимність можна отримати тільки в результаті виборів, які доводиться ретельно контролювати, щоб не допустити будь-яких несподіванок.
Парламенти і більшість політичних партій в Китаї і Росії є неофіційними продовженнями виконавчої влади, так само, як і суди та головні засоби масової інформації. Модернізовані таким чином, ці демократичні інститути стають дуже корисним інструментом в руках авторитарного уряду. Також демократичний камуфляж дозволяє Росії і Китаю вдало позиціонувати себе на міжнародній арені.
Неоавторитарні системи, відточені в Пекіні та Москві, відрізняються від своїх старих комуністичних режимів. Масові репресії стали неможливими, небажаними або непотрібними. Жодна із цих державних систем не зустрічає проти себе широкого опору, незважаючи на останні вуличні протести у Москві і нечасті місцеві заворушення в Китаї. Росія і Китай вирішують ці проблеми шляхом організації показових покарань. Часто влада реагує надмірно грубо, щоб продемонструвати приклад опозиційним демагогам.
Cвяткування 90-й річниці створення Комуністичної партії Китаю. Фото: masterfile.com
Чисельність середнього класу в обох країнах зросла за останні два десятиліття, тому його представники також певним чином зацікавлені у збереженні статус-кво. Для них, поряд зі збільшенням наявного доходу, з’являється сміливість вимагати більше підзвітності від уряду. І Росія, і Китай навчилися заспокоювати такі вимоги, трохи удосконаливши старе комуністичне мистецтво політичної чистки.
Використовуючи антикорупційні кампанії, Пекін і Москва регулярно "просіюють" кадри середньої ланки і скидають зайвий баласт за борт, щоб тримати у повітрі роздуту кулю автоританої системи управління. Краса цього методу чистки полягає у тому, що він дозволяє уряду імітувати боротьбу із корупцією і непрофесійністю керівників, не допускаючи визнання, що проблема може бути системною. І саме тому цензура в Москві і Пекіні дозволяє і навіть заохочує ЗМІ розслідувати чи критикувати діяльність чиновників середнього рівня, але все припиняється, як тільки критика переходить допустимі для центральної влади межі і зачіпає основу самої політичної системи.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вісім причин, чому Китай змінює ваш світ
Уряди Росії і Китаю мають у своєму розпорядженні декілька компаній-лідерів у сфері економіки. Це такі собі контрольовані державою гіганти бізнесу в різних галузях промисловості, починаючи від нафти і газу, і закінчуючи телекомунікаціями. Вони дають Москві і Пекіну можливість прямо впливати на роботу деяких стратегічних та прибуткових економічних ринків. Крім того, ці "державні корпорації" (запозичений російський термін) дозволяють політичним лідерам поширювати свою владу і забезпечують їм лояльність бізнес-еліти – що є ключовою умовою для збереження влади.
Фото: AFP
Ще одна спільна риса китайського і російського політичного світоглядів – це поглиблення підозрілого ставлення цих країн до США, і загалом до Заходу. Москві і Пекіну дуже не подобається новий порядок денний Вашингтона, що формується навколо просування демократії і зміни режимів, а також втручання Америки у справи країн, які на їх думку, належать до сфери їх впливу в Центральній Азії, Східній Європі, а також в Азійсько-Тихоокеанському регіоні – що власне і є змістом недавнього повороту зовнішньополітичного курсу США. Ця підозра є взаємною, адже Вашингтон все більше починає розцінювати політику Пекіна і Москви як недоброзичливу, а часом як цілком ворожу до інтересів Америки.
Все це підштовхує Китай і Росію ближче один до одного. Таким чином, утворюється неоавторитарна вісь співпраці, яка охоплює більшу частину Євразійського материка. Для цього є також деякі прагматичні причини. Економіка Росії живиться за рахунок експорту нафти і газу, а Китай дуже потребує цих ресурсів для підтримки зростання своєї економіки. Тому не дивно, що перша поїздка за кордон Сі Цзіньпіна з моменту його вступу на посаду президента Китаю буде саме до Росії.
Оригінал: Reuters
Переклад: iPress.ua
