Українська драма, слабкість Обами
Більшість американців сприймають громадянський конфлікт в Україні як далеку й неважливу суперечку, яка не має суттєвого впливу на їхнє повсякденне життя
Така відсутність інтересу до міжнародних справ, мабуть, пояснюється посиленою увагою до відновлення економіки, що триває з 2008 року. Але вона є вкрай недоречною, враховуючи ставки, задіяні не лише у східній і центральній Європі, але й у всьому світі.
Значно більше занепокоєння викликає причина такої байдужості, яку не так просто виправдати, – провал національно-політичного керівництва США. Чим президент Обама вирізняється з-поміж своїх республіканських і демократичних попередників, починаючи з Франкліна Д. Рузвельта, так це відсутністю уваги до національної безпеки.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Україна на краю леза
На відміну від попередників, Обама, вочевидь, починає свій день не з думок про міжнародні загрози США та їх союзників, а, імовірніше, з мети "принципово трансформувати" Америку, яку він висловив у кампанії 2008 року. Лише за неможливості стояти осторонь міжнародних відносин або коли майорить очевидна користь для внутрішньої політики (як у випадку з вбивством Усами бен Ладена), Обама виходить за звичні межі внутрішньої політики.
Барак Обама. Фото: AFP
Республіканці також, як правило, ігнорують байдужість Обами до національної безпеки. Можливо, ці питання ставлять їх у незручне становище або вони також не бачать політичного зиску у зосередженні уваги на міжнародних загрозах Америці та її друзям. При цьому засоби масової інформації грають їм на руку, даючи, наприклад, обмежений огляд потенційно приголомшливого зсуву в розподілі сил в Азіатському регіоні, а саме – агресивного посягання Китаю на розширення свого контролю у повітряному просторі над спірними територіями.
Але жодне з цих пояснень не є прийнятним. Держслужбовці зобов’язані дбати про вирішення поточних проблем, захищаючи масштабніші інтереси США в майбутньому. І якщо в Америці немає таких лідерів, першочергове завдання – знайти нових, і якомога швидше.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Украина в российской блокаде
Заворушення в Україні наочно демонструють, чому. Після розпаду Радянського Союзу й (подеколи неохочого) відокремлення союзних республік у кінці грудня 1991 року, Захід отримав надзвичайну можливість прийняти ці новостворені незалежні держави на свою орбіту. Шлях був відкритий, оскільки центральні й східні європейські держави звільнилися від ланцюгів Варшавського договору, що проявилося в негайному прагненні вступити в НАТО.
Росія від самого початку усвідомила вагомість ставок, чого не скажеш про Захід. У 2005 році президент Росії Володимир Путін однозначно висловлювався, що розпад Радянського Союзу був "найбільшою геополітичною катастрофою" 20-го століття. Його метою незмінно було відновлення гегемонії Москви на теренах колишнього Радянського Союзу. І хоча, можливо, мова і не йде про повторне захоплення територій, Путін явно прагне позбавити сторонні країни правлячого впливу.
Прибалтійські республіки (Естонія, Латвія і Литва), які так і не упокорилися із включенням до складу Радянського Союзу, швидко перейшли на Захід. Проте для країн Центральної Азії та Кавказу шлях був неминуче складнішим через їх історичні обставини та безперервні внутрішні конфлікти, хоча деякі з цих країн, як-от Грузія, попри все не полишали зусиль.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Євразійська інтеграція України
Ласим шматком стала Україна, розташована на Північно-Європейській рівнині, затиснута між Росією й НАТО. Демократія дісталася їй нелегко – далися взнаки десятиліття комуністичного режиму й численні втручання Росії від імені своїх привілейованих політичних лідерів. У країнах з тоталітарним минулим політика нерідко є кривавим спортом, і Україна не є винятком. До прикладу, колишнього президента Віктора Ющенко отруїли, а колишнього прем’єр-міністра, нині лідера опозиції, Юлію Тимошенко ув’язнили за сфабрикованими, на думку багатьох, звинуваченнями в корупції.
Конфлікт спалахнув після того, як чинний президент Віктор Янукович відмовився підписати давно очікувану економічну угоду з Європейським союзом, чи то введений в оману, чи то примушений погрозами Путіна щодо економічних репресій з боку Росії. Враховуючи поточні труднощі ЄС, Київ навряд чи був зацікавлений торгуватися за зміну одного набору проблем на інший. Але реальна проблема полягає не у вирішенні питання, хто буде кращим економічним партнером – ЄС чи Росія.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Холодная война началась
Реальну проблему для України (і США ) становить безпека. Скинувши ланцюги Радянського Союзу, прибалтійські республіки й колишні члени Варшавського договору завзято кинулися вступати в НАТО, щоб не потрапити знову до тих самих лап. Звичайно, їх також не полишало бажання приєднатися до ЄС – ще одного західного клубу, однак це однозначно було вторинним завданням, порівняно з бажанням уникнути перспективи бути знову прикутими до Москви.
Таким чином, на саміті НАТО у квітні 2008 року Захід припустився жахливої помилки, не визначивши для України (і Грузії) чіткий шлях до членства в НАТО. За інших обставин питання економічних відносин з ЄС, безсумнівно, вирішувалися б значно простіше. Як бачимо, невизначеність України, що залишає її нейтральною зоною між Росією і НАТО, не призвела до її стабільності на національному або міжнародному рівні. Тож перед українцями знову постає життєво важливе питання: з ким будувати майбутнє, із Заходом чи Москвою?
Барак Обама. Фото: AFP
Навряд чи Обама хоча б мимохідь замислюється над драматичними подіями, що розгортаються в Україні, та й більшість республіканців, якщо на те пішло, теж. Але немає сумнівів, що тектонічні плити в Європі зсуваються, у кращий чи гірший бік. І пасивність чи то байдужість Америки не сприятимуть кращому результату.
Джон Болтон, колишній посол США в ООН, старший науковий співробітник Американського інституту підприємництва й автор книги "Surrender Is Not an Option: Defending America at the United Nations and Abroad" ("Капітуляція – не вихід: захист Америки в ООН і за кордоном").
Оригінал: Los Angeles Times.
Переклад: Світова преса про Україну та #Євромайдан.
