Каже, що нестерпно було сидіти на парах і читати новини про те, як у людей стріляють і кидають гранати. Тож Славко з одногрупником вирішили разом їхати на Київ; саме "на Київ" як на війну, а не "до Києва" як на екскурсію. "Плювати ми хотіли на те навчання, коли таке робиться! – згадує. – Ми дорослі, свідомі люди, добре знаємо, що таке демократія, орієнтуємось у законах. Розуміємо, що таке тиранія й поліцейська держава. Прийшло розуміння: якщо зараз не боротись, то ми ніколи вже не переможемо зло, що матеріалізувалось у тогочасній владі".
18 лютого двоє друзів записались у штабі Національного спротиву на Руставелі у Львові. Дорогою туди зателефонували батькам і сказали, що сьогодні підуть до нічного клубу, а завтра цілий день будуть на парах, тож турбувати їх не варто.
Людей було багато. Всі чекали на автобус. Із собою хлопці мали лише змінний одяг. Славкові дали рогатку й шайби для неї; від пластмасової каски він відмовився, адже "толку від неї жодного". Пригадує, як серйозний чоловік, який перед виїздом проводив для них інструктаж, несподівано підняв слухавку й ураз змінився на обличчі: "Алло! Так, люба. Хліба? Куплю. Де ми? А ми гуляємо біля парку. Скоро будемо". Поруч із чоловіком стояв маленький син.
Дорогою до Києва хлопці разом із іншими пасажирами ловили кожну звістку зі столиці. "Майдан відступав, утрачаючи людей. Підганяли БТРи. Було страшно. Ми боялися приїхати на попелище прямо в руки міліції. Дізналися, що БТР прорвав барикаду, але його спалили… Новин було дуже багато, тож доводилось їх фільтрувати", - розповідає Славко.
Автобус двічі спиняла міліція. Першого разу виручили представники Автомайдану, які супроводжували автобус. Другий раз зупинка й перевірка тривала довго, міліціонери мали вогнепальну зброю, але автобус таки пропустили.
19 лютого новоприбулий львівський автобус зустріли в Києві багатоголосим "слава Україні!". Перше, що впадало у вічі – Будинок профспілок, який палав, викидаючи в повітря чорний дим. Славко пригадує, що дим був усюди: палали не тільки шини за барикадами, а усе, що могло горіти, не пускаючи беркутівців та бійців внутрішній військ. "Наша колона розтягнулася, частина людей побігла в КМДА. До барикади, що стояла на вході на Майдан, нас прийшло менше, ніж приїхало до Києва. Ми перемішалися з людьми, і я вже не міг упізнати серед них тих, із ким приїхав разом", - каже хлопець.
Вони з другом вирішили йти туди, звідкіля лунали крики й вибухи: до пам’ятника засновникам Києва на розі Інститутської. Підібравши ще двох товаришів, дійшли до місця, де "вперше прийняли справжній бій із режимом". "Там було багато людей, - розповідає Славко. – Всі бігали і кричали, хтось намагався віддавати команди, але сумніваюсь, що інші їх виконували. Я побачив неподалік від себе коктейль Молотова, що стояв біля купи битої бруківки. Працював водомет – він гасив шини й усе, що горіло, тому по землі текла чорна вода. Барикад як таких там не було – була просто купа всякого сміття, накиданого перед вогнищем".
Тоді Славко вперше спробував, як працює коктейль Молотова. Це виявилось куди важче, ніж він думав. Часом ґніт був мокрим і не займався, часом випадав у польоті, а пляшка летіла далі, розбризкуючи суміш. Незнайомець, що пробігав мимо, порадив хлопцям обмотувати тканину навколо пляшки, а потім уже підпалювати. Після цього справа пішла краще.
"Біля нас вибухнула граната. Нам пощастило – не позакладало вуха, не зачепило осколками, ми не осліпли. Просто був якийсь шок. Над недобарикадами люди тримали щити, щоб хоч якось перекрити силовикам видимість того, що творилося на нашій передовій. Вевешники кидали в нас каміння, гранати й картоплю… Картоплю, блін!", - емоційно оповідає хлопець.
Того дня вони з другом допомагали скрізь, де, як їм видавалося, могли бути корисними. Спочатку позмінно тримали щити над барикадами, прикриваючи першу лінію фронту. "Тримали ми їх якраз навпроти стели. Мені трапився щит, виготовлений спеціально для Самооборони Майдану, а другові – металевий вевешний, можна сказати, трофейний. Неподалік від нас стояв старий чоловік. Він повернувся й заговорив. Я вже не пам’ятаю його імені, лише те, що він – декан факультету якогось із київських вишів. У нього з очей текли сльози", - згадує Славко.
Хлопці пішли перепочити до початку своєї зміни, але побачили, як люди розливають коктейлі Молотова. Славка з друзями запросили стати на охорону "бару" - нікого не пропускати й не дозволяти знімати дійство на камеру. Потім, коли повернулись до барикад, почули від незнайомця в повному бойовому обмундируванні:
- Не стійте! Кидайте каміння!
- Я не докину, - відповів Славко.
- Все одно кидай, - закричав чоловік іще голосніше й побіг до барикади.
І вони кидали. Бачили, що шматки бруківки не долітають, але кидали. На барикаді стояв координатор і командував, у який бік запускати каміння й коктейлі Молотова. Часто влучали у своїх, бо ті вилізали на барикади, щоб завадити поливати вогонь із пожежних шлангів. У повітря здіймалися хмари диму, було важко дихати.
"Там був хаос. Стояла купа людей, які нічого не робили й заважали тим, хто щось робив: кидав каміння, носив каміння, кидав коктейлі, носив коктейлі… Гранати рвалися часто й густо, а людей було багато. Ухилятися від гранат ставало важко через кількість ідіотів, які просто прийшли повтикати на бій", - пригадує хлопець. Він роздобув протигаз і натягнув його на себе, подумки подякувавши керівнику військової підготовки у школі за те, що навчив це робити. Повернувся до свого щита й тримав його далі під струменями води.
"Не знаю, скільки часу минуло, але атака силовиків захлинулась. Я бачив, як одного беркутівця просто привалило камінням, і його забрали інші беркутівці". Виснажившись, Славко з другом пішли до КМДА, залишивши щити на передовій. Знайшли тихий куток у колонній залі й поснули.
За годину Славко прокинувся від страшного головного болю. Вже вечоріло. В медпункті, де йому робили масаж голови, почув від однієї з волонтерок, що в Будинку профспілок заживо згоріло більше сорока людей.
"До ночі ми нудились. Ходили на передову, - згадує Славко. – Там оголосили перемир’я, але в нас постійно летіли гранати, працював водомет, а ми відстрілювались салютами й кидали каміння". Цього дня Славко записався до сотні "Галич 19", яка лише формувалася; Галичем називався сотник. Базувались на четвертому поверсі КМДА. Бійці були налаштовані серйозно, в декого Славко помітив пневматичну зброю.
Цього вечора хлопець разом із двома друзями та чоловіком із Правого сектору охороняв вхід до будівлі, перевіряючи документи. "Боєць Правого сектору розповів нам, що майже всі сотні Самооборони припинили своє існування – були розсіяні чи розбиті. Тому йшов постійний набір у нові сотні. Він кляв опозицію, що повела таку малу кількість людей до урядового кварталу, знаючи, що буде бій, а влада стягнула до Києва багато силовиків. Ніхто не чекав таких серйозних сутичок 18 лютого", - розповідає Славко.
Здавши пост, він шукав собі місця для відпочинку в КМДА, коли побачив чоловіка з пневматичним пістолетом у кобурі та двома системними блоками в руках.
- Не тупіть, пацани, - сказав чоловік. – Беріть собі щось, поки є можливість.
Тоді Славко зрозумів, що це мародер. Промовчавши, хлопець пішов спати.
20 лютого Славко зустрів у сесійній залі КМДА. Їх із товаришами підняли за тривогою, як виявилось, хибною: це була чи то провокація, чи дезінформація. Та, спустившись на перший поверх КМДА, хлопець зрозумів усю серйозність ситуації: "В медичному крилі на підлозі всюди була кров. В одному куті була просто величезна калюжа. При відкритих дверях хірургії реанімували чоловіка".
Говорили, що майданівці атакують, а силовики відступають. Очевидці казали, що там стріляють бойовими патронами. Славко з друзями побіг туди, де стріляли.
Найактивніше протистояння відбувалось на Інститутській. Звідти, куди бігли хлопці, їм назустріч несли поранених і вбитих. Майдан, пригадує юнак, того дня змінився. Всі були дезорієнтованими. Не добігши до Грушевського, куди спершу прямували, хлопці завернули до Жовтневого палацу. Там одразу ж зрозуміли, чим можуть бути корисними: "Вхопили по шині й понесли до передової. Пригнувшись і втягнувши голову в плечі, несли спочатку по одній, а потім брали й по дві, закидаючи на плечі. На передовій, на першій барикаді, стріляли в людей. Але страшно чомусь не було. Можливо, інстинкт самозбереження просто відключився?".
Людей виносили з передової, не змовкали сирени швидкої. Люди постійно носили шини, щоб вони горіли – дим повинен був перешкодити снайперам. Славко чув автоматні черги. Від Майдану до Жовтневого стояв ланцюжок людей, що передавав бруківку.
Славкові товариші мали примарну надію забрати з Жовтневого свої речі, залишені там під час наступу силовиків 18 лютого. Те, що вони побачили всередині, Славко не забуде ніколи: "Той безлад словами описати важко! Все було перевернуто, розкидано. Мішки з борошном і крупами розірвані й розсипані. Також стало зрозуміло, звідки вевешники брали картоплю, яку кидали в нас. У кімнаті, де раніше жили мої друзі, був хаос. Своїх речей там уже ніхто не міг знайти. Хтось сказав, що на другому поверсі лежать тіла загиблих майданівців – важкопоранених, яких не встигли винести. А біля трупів – гральні карти, їжа й вода. На моїх очах реанімували старого чоловіка з кульовим пораненням. Він не вижив".
Події розгортались дуже швидко: ось уже Славко разом із друзями допомагає іншим майданівцям перевертати легковий автомобіль і два мікроавтобуси, щоб зробити з них укриття від снайперських куль. Хлопці попекли руки – машини нещодавно горіли й ще не встигли вихолонути. Тим часом майданівці, наступаючи, зайняли "Кінопалац" і передавали продукти з буфету на передову. Славкові навіть "ескімо" перепало: "Не їв цього морозива роки два. Така от маленька радість серед суцільного жаху".
Люди на Інститутській тягали шини та рекламні щити до барикад. "Почалася стрілянина. Ми відразу ж пригнулись. Я бачив, як над людьми пролетіла куля-трасер, що яскраво світилась. Хтось загорлав: “лікаря!”. Я побіг униз по вулиці, щоб знайти медика, й наді мною теж пролетіла куля-трасер. Чесно кажучи, я трішки офігів. Тоді з передової винесли двох чоловіків. Одному куля влучила в зап’ястя, й лікар говорив, що долоні хлопець більше не матиме. Іншому прострелили живіт". Цей останній день протистояння тривав, мов у тумані. Хлопці допомагали то на передовій на Інститутській, то біля Жовтневого палацу, але всі їхні дії були машинальними. Зрештою, вкрай виснаженими пішли на відпочинок до КМДА…
Зараз Славко у Львові. Повернувся до нормального студентського життя: здає сесію, готується до літніх канікул. Про події тих днів згадує неохоче. На Майдані він утратив чимало, але й привіз звіди щось важливе: поїхав юнаком, а повернувся чоловіком. А тінь пережитого залишилась у нього в очах назавжди.
Юлія Сабадишина
