Для сучасних молодих українців, особливо тих, хто мало пам'ятає злам 1980-90-х років, важко уявити той рівень піднесення та ейфорії, що охопив тодішнє українське суспільство. Після років боротьби і численних спроб створити власну державу Україна нарешті отримала шанс на суверенітет. Цими змінами жили і дихали мільйони українців по різні сторони океанів, з різних материків.
Чи одразу повірилося, що "великий і могутній" Радянський Союз дожив своїх днів? Чи спонукала ця подія когось із емігрантів повернутися на батьківщину? І як зрештою проголошення Дня Незалежності змінило життя українців на еміграції? iPress.ua вирішив запитати про це в українців, які на той момент були громадянами інших держав.
"Кожен День Незалежності святкую у Львові"
Роман Лещишин, директор відділу захисту споживачів міста Лестер
Країна: Великобританія
Вік: 54 роки
Роман Лещишин, Великобританія. Фото з особистого архіву Романа Лещишина.
Проголошення незалежності України було і є одним із найвизначніших подій у житті того першого покоління, що народилося в діаспорі. Після сотень літ поневолення українці стали повноправними членами сім'ї вільних народів. Ми надзвичайно горді цим. Для мене це особливі спомини, бо у той час я був в Україні і мав нагоду слідкувати за подіями. Якраз у ті дні я перебував із візитом у родичів на Франківщині та Тернопільщині.
Усі знали, що світ змінився назавжди. Я радий, що мої діти не мусили на кожному кроці пояснювати, що вони українці, а не росіяни чи поляки. Шкода, що не всі наші батьки дожили до цього моменту і не побачили його.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Кожен п’ятий українець – проти незалежності своєї держави, - опитування
Незалежність - це можливість творити своє сьогодні і завтра. Українці до сих пір як могли, так і використовували цю нагоду, хоча не все із очікуваного здійснилося. Однак я залишаюся оптимістом на всі 100%, і попри все вірю, що здобуття незалежності стало найкращим надбанням України.
Я радий, що мої діти не мусили на кожному кроці пояснювати, що вони українці, а не росіяни чи поляки.
Зрештою, я разом із моїми знайомими і друзями намагаюся щороку святкувати в Україні цей великий день. У нас вже склалася така традиція. І цього серпня сподіваюся побачити багатьох натхненних людей, які відзначатимуть це свято, на проспекті Свободи у Львові.
"Проголошення незалежності змінило моє життя кардинально"
Владика Борис Ґудзяк, ректор Українського католицького університету, єпископ Єпархії Святого Володимира Великого в Парижі (УГКЦ)
Країна: США
Вік: 52 роки
Борис Гудзяк. Фото: ucu.edu.ua
У днях, коли відбувався путч і проголошувалася українська Незалежність, я інтенсивно без літньої відпустки працював над докторською дисертацією в Гарвардському університеті. У ті часи я мав звичку бігати, і пригадую, яким натхненним бігав берегом річки Чарльз, що протікає в Кембриджі. Перед очима був кадр, як знімали пам’ятник Дзержинському і як проголошували Незалежність України у Верховній Раді.
Від колиски я виховувався в домі, де гідність українців, української культури, наше прагнення до самовизначення були високими пріоритетами. Те, за що члени моєї родини віддали своє життя, тепер стало дійсністю. Мої батьки, які були змушені покинути Україну, отримали надію, що їхні нащадки зможуть радіти свободою України і українців.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Перше грудня: Незалежність України - низькопробна омана
Ще раніше, живучи в діаспорі, під опікою патріарха Йосифа Сліпого, я став семінаристом Львівської Архиєпархії УГКЦ (примітка - Українська Греко-католицька Церква була офіційно ліквідована і перебувала в підпіллі, а сам патріарх Сліпий опинився на Заході після 18 років тюрем і заслання). Після проголошення Незалежності не було сумніву, що я служитиму як священик саме в Україні.
Те, за що члени моєї родини віддали своє життя, тепер стало дійсністю. Мої батьки, які були змушені покинути Україну, отримали надію, що їхні нащадки зможуть радіти свободою України і українців.
Проголошення Незалежності змінило моє життя кардинально. Я переїхав в Україну служити Церкві та ідеї Українського католицького університету, який в Римі заснував патріарх Сліпий, і який за його задумом мав переїхати до вільної, незалежної України. До речі, цього року ми святкуємо 50-ліття заснування УКУ в Римі.
Чудо і таїнство подій, які відбулися за останні чверть століття, залишаються для мене джерелом натхнення і життєвої радості.
"Мій батько завжди говорив, що як тільки Україна стане вільною, він поїде додому"
Христина Хопкінс-Дніпренко, пенсіонерка
Країна: Канада
Вік: 65 років
Родина Хопкінс-Дніпренко, Канада. Фото з особистого архіву Христини Хопкінс.
Проголошення Незалежності 24 серпня 1991 року стало подією найважливіших змін для українців у всьому світі.
Як дитина батьків-емігрантів, яка не народилася в Україні, у мене було відчуття надії і сподівання, що майбутнє України буде кращим. Особливо, це стосувалося людей, які так довго чекали незалежності для своєї країни і жили в очікуванні щастя від нового, завтрашнього дня.
Коли я була маленькою дівчинкою, пам'ятаю, що мої батьки завжди говорили про те, що лише Україна є для них справжнім домом, а Канада, навіть після стількох років життя, залишається чужою.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Якою повинна бути Україна через 20 років?
До сих пір маю сильний смуток від того, що мої батьки не дочекалися цього моменту, не раділи разом з усіма, що Україна нарешті стала вільною. Я досі пам'ятаю, як батько регулярно говорив: "Як Україна буде вільною, я одразу їду додому".
"Щоб наступного року святкувати на рідній землі!" - так бажали протягом 40 років"
Зоя Гаюк, перекладач МЗС США, професор Балтиморського університету
Країна: США
Вік: 72 роки
Зоя Гаюк із внучкою Софією. Фото з особистого архіву Зої Гаюк.
Я зустріла проголошення незалежності у горах Кецкіл, в штаті Нью-Йорк, де перебувала у шкільної подруги Наталки Погребінської, видатної художниці. Ми допомагали квартету Леонтовича з Києва, які в той час переселилися до США і намагалися влаштуватися в американському музичному світі. Музиканти готувалися до виступу в гуцульскій ґражді, яка є культурним центром у селі Хантер при греко-католицькій церкві української громади.
Отож, квартет проводив репетицію, а ми слухали новини. Аж раптом почули про проголошення незалежності України. Музика стихла, і ми, немов прикуті до телевізора, почули надзвичайну новину, якої, чесно кажучи, навіть не сподівалися, хіба що у мріях.
Усі оторопіли, настала тиша, кожен сприйняв цю новину по-своєму. Гості з України раділи, що не треба буде продовжувати візи у США, а ті з нас, що виросли у США, плакали і раділи, що мрії наших батьків нарешті здійснилися! Ніхто з нас на той момент не усвідомлював повністю, як це вплине на наше подальше життя, але для мене ця подія стала початком кардинальних змін.
ДИВІТЬСЯ ФОТО: Моменти Незалежності: 22 роки здобутків і перемог
Згодом українська мова стала офіційною дипломатичною мовою у Вашінґтоні. Пройшовши іспит і технічну підготовку, я стала офіційним перекладачем у МЗС США і отримала надзвичайно унікальну й цікаву нагоду зустрічатися і працювати з українськими делегаціями, які приїжджали до США.
Я ніколи собі не уявляла, що після 50 років я повернуся жити на батьківщину, що буду святкувати Різдво і Великдень у рідній Ворохті, де батько був директором школи перед війною, що побачу рідну хату, яку він побудував.
Моя останна делегація складалася з ректорів провідних українських університетів з Києва, Харкова, Запоріжжя, Донецька, Одеси і Львова. Львівский університет представляв проректор Богдан Котур, який мені запропонував приїхати до Львова попрацювати на кафедрі міжнародних відносин викладачем англійської мови.
І так увересні 2004 року я переїхала до Львова і з великим задоволенням викладала англійську мову студентам. Це були найприємніші мої дні в Україні. З приходом до влади Януковича, який встановив мораторіум на закордонних викладачів, нам призначили обмежене перебування в Україні - максимум 90 днів! Через півроку всі іноземні викладачі покинули університет! Однак я залишилася на постійне перебування.
Після проголошення незалежності моє життя повністю змінилося. Я ніколи собі не уявляла, що після 50 років я повернуся жити на батьківщину, що буду святкувати Різдво і Великдень у рідній Ворохті, де батько був директором школи перед війною, що побачу рідну хату, яку він побудував.
Мої батьки дожили до незалежності і плакали, як почули цю новину. На жаль, їхня мрія про повернення на рідну землю таки не сповнилася! Я пригадую, виростаючи у Нью-Йорку, на всі свята після служби у церкві, люди вітали один одного і бажали: "Щоб наступного року святкувати на рідній землі!". І так було протягом 40 років.
Підготувала Галина Чоп
