Любомир (Гузар) , Архиєпископ Української Греко-Католицької Церкви
Коли в 1990 році я вперше відвідав своє родинне місто Львів після 46-літньої відсутності, та перейшовся центральними вулицями міста, мене дуже здивували та засмутили обличчя львів'ян, серед яких я знайшовся. Більшість людей ішли з похиленою головою, з якимсь виразом пригноблення, ніхто не усміхався. Я відчув, що знайшовся в дуже іншому середовищі, далеко не таким, як я собі пригадував Львів із моїх дитячих років. Коли я повернувся за 3-и роки, щоб уже настало жити у відродженій українській державі, я відчув велику різницю від того всього, що я мав нагоду спостерігати, перебуваючи за кордоном. Із року на рік це відчуття поглиблювалося, життя ішло якимось іншим (трибом?) і то чим дальше тим гірше. Мої сусіди, мої нові знайомі мені казали:
"Ви нічого не розумієте, бо ви тут не були, а ми продовжуємо жити за радянськими взірцями". Справді, багато проявів суспільного життя, хоча нібито на словах, дуже подібні до того, що я переживав в інших обставинах були дуже інші, а це головно відносилось до відношення між людьми. Між людьми не було контакту, властивого спілкування.
Любомир Гузар. Фото: iPress.ua
Це дуже ярко відзначалось в браку властивого спілкування між політиками, чиновниками, бізнесменами, представниками правозахисних органів, чи просто багатими людьми. Найбільш разючим для мене було і все ще залишається відношення до поодиноких осіб - виглядає, що поодинока особа не представляє собою ніякої вартості. Це так разючо інакше від тих вражінь, які я мав нагоду позбирати, перебуваючи в Західній Європі, в Північній чи Південній Америці.
Справді, ми все ще переживаємо радянські часи. Мені поставили питання, як буде виглядати життя в Україні за 21 рік? Ситуація мусить змінитися, але як? З одної сторони мусить закінчитися радянська ментальність, а це значить мусять відійти від відповідальних позицій люди на ній виховані. А з другої сторони мусять керівні становища зайняти люди, для яких людина представляє неповторну цінність, значить люди виховані на етичних і моральних засадах.
Ярослав Грицак, доктор історичних наук, професор Українського Католицького Університету
Я бачу три варіанти майбутнього України: від найпевнішого – до найменш ймовірного. Найпевніший варіант: Україна сталася і вона буде такою, яка є. Другий варіант залежить від того, що станеться із тим поколінням, яке сьогодні є ровесниками Незалежності України. Це перше покоління, яке має життєві цінності такі самі, як і їхні однолітки в Європі – іспанці, португальці, поляки чи німці. Якщо це покоління за 20 років прийде до влади, що мало би статися в силу фізіології, бо владу переймають покоління, яке має 40-45 років, то у такому випадку ми збудуємо нову європейську країну. Україна є у Європі незалежно від того, чи є вона у Євросоюзі чи ні.
Ярослав Грицак. Фото: polradio.pl
Третій варіант – найменш ймовірний, бо найбільш загрозливий. Це покоління стане корумпованим і стане новими януковичами, ющенками і іншими їм подібними лідерами. Такий варіант розвитку я навіть не хочу обговорювати, бо це варіант реальної загрози, проти якої нам треба боротися.
Механізми цієї боротьби є. Це прихід до влади мотивованої еліти, яка готова робити реформи, незважаючи на свій рейтинг і перевести Україну на зовсім іншу траєкторію розвитку. Як це сталося в Іспанії після смерті Франко, в Польщі після падіння комунізму чи в Грузії після революції троянд.
Семен Глузман, Президент Асоціації психіатрів України, виконавчий директор Українсько-Американського бюро захисту прав людини
Семен Глузман. Фото: weekly.ua
Я би хотів бачити Україну у майбутньому стабільною європейською країною. Без великої армії, без великого впливу на процеси у світі. От, наприклад, як країни Скандинавії. Я би бачив Україну маленькою, спокійною країною, а не світовим чи європейським жандармом. Але як воно буде? Не знаю. Судячи з тих процесів, які у нас сьогодні відбуваються, може відбутися будь-що. Можливо, ми взагалі випадково і незаслужено отримали незалежність і все це через якийсь час розсиплеться? Я вже починаю думати і про це. Бо ми не уміємо користуватися тим даром, який ми отримали.
Мирослав Маринович, правозахисник, член-засновник Української Гельсінської групи, віце-ректор Українського Католицького Університету у Львові
Мирослав Маринович. Фото: zarvanytsya.org.ua
Якщо взагалі нашому світові суджено існувати на той час, то я переконаний у тому, що Україна буде світлою і розквітлою державою. Мені легше бути оптимістом на довший час, мені важче було би бути оптимістом на пів року-рік. Я вірю у те, що нинішні труднощі даються нам тому, що ми маємо вийти на якусь нову модель держави, нову якість держави. А для того, щоб вийти на неї, треба особливі зусилля народу. Я вірю, що врешті-решт людям, інтелектуалам, інтелігенції нарешті набридне соромитися цієї держави, набридне дивитися на цей "беспредел", що робиться в Україні. І тоді всі візьмуться за розум, візьмуться за руки і ми нарешті вийдемо з тих клопотів.
Володимир Лановий, доктор економічних наук, голова спостережної ради Української державної інноваційної компанії, президент Центру ринкових реформ
Володимир Лановий. Фото: radiosvoboda.org
Через 20 років я бачу Україну оновленою. У соціальних відносинах це будуть активні люди, які мають високі посади в новітніх корпораціях високих технологій, інформаційних технологій. Це передумова для реформування економіки на інших засадах, закриття старих радянських підприємств, це членство України у Європейському союзі, це гуманітарний розвиток – розвиток наших театрів, кінотеатрів, української кінопродукції, книжкової справи. Це зовсім інша культура в суспільстві, зовсім інша культура в управлінні, у владі. Я думаю, що перші десять років із 20 будуть складними для України. Відбуватимуться серйозні структурні зміни у політикумі, в економіці. Але ми через це переступимо, прийде нове покоління, яке будуватиме далі нову Україну.
Ерік Найман, доктор економічних наук, фінансовий аналітик
Ерік Найман. Фото: facebook.com/erik.nayman
Я звик думати математично, тому через 20 років я бачу, що ВВП на душу населення в Україні буде в 10 разів більшим, ніж сьогодні. (Сьогодні в Україні номінальний рівень ВВП на душу населення близько $3 тис - ред). Що спричинить решту позитивних моментів, а це заробітні плати на європейському рівні, хоча б на рівні східно- або південноєвропейському. І пенсії та соціальні гарантії також на цьому рівні. Економіка повинна бути значно більшою, ніж сьогодні.
Структура економіки менш важлива. Боятися високої сировинної складової неправильно. В Австралії теж висока сировинна складова в економіці, але австралійці себе почувають дуже навіть непогано. Тут більше питання, щоб інвестиційний клімат та рівень економічної та політичної свободи були на європейському рівні.
Дмитро Видрін, політолог, директор Європейського інституту інтеграції та розвитку
Дмитро Видрін. Фото: radiosvoboda.org
Як вчений, я знаю, що таке соціальна інерція. Зробити щось фантастичне за 20 років, якщо це велика країна, велика територія, великі проблеми і не менш велика соціальна інерція – неможливо. Тому, якщо за 20 років ми зможемо передати владу новому поколінню, якщо ця генерація не буде аналогова, а цифрова, якщо ми перейдемо на "цифру" не тільки в телебаченні, але й в засобах мислення, то це буде величезне досягнення для України. Тому для мене за 20 років найкращим варіантом буде перехід з "аналогу" на "цифру" в усіх аспектах.
Отець Борис Гудзяк, ректор Українського католицького університету
Я б питання у такій формі не ставив. Для мене цікавіше шукати відповідь на запитання , що я маю зробити, щоб Україна була інакшою за 20 років, що ми разом можемо зробити для цього?
Україна є посттравматичним суспільством, яке дивом Божим пережило пеклоXX століття і має глибокі рани від цього досвіду. Вони потребують тривалого лікування, терпеливої терапії, яку не можна назвати інакше, як любов.
Отець Борис Гудзяк. Фото: Андрій Поліковський / iPress
Мені здається, що може сьогодні, коли вже минув 21 рік від проголошення незалежності, і все ж ми стаємо на ті самі граблі, нарешті стає зрозумілим духовний дискурс і його можна без насмішки піднімати. Не йде мова про якусь блискавичну політичну трансформацію. Навіть не йде мова про матеріальний добробут. Передовсім ми потребуємо духовної преображення. Досвід древнього Ізраїля у єгипетській неволі призвів до того, що юдеі до обітованої землі – по аналогіі до тої, яку ми хочемо бачити в себе через 20 років – йшов 40 літ. Отже, ми на половині дороги. Щоб ми таки дійшли, нам треба ставити фундаментальні питання – чим є людина, ким є Господь, який нас сотворив? І у цьому світлі зустрічати ті виклики, які стоятимуть між нами і Україною майбутнього. Кожен з нас покликаний взяти відповідальність за себе, за свою ділянку – в сім'ї, біля будинку, на вулиці, на місці праці, в колі друзів. Кожен з нас має запитати себе: яка моя роль в корупційних механізмах і у інших пороках мого народу? Якщо свідомість зросте до того рівня, що кожен стане відповідальним, якщо перестанемо спихати всю вину за біди на інших, то зробимо рішучий крок у тривалому, але впевненому паломництві до тієї України, якоі всі прагнемо. Іншими словами, як ми кажемо в УКУ: "Візьми і зроби".
