Казати, що планування – дурниця, можуть лише ті, хто на політичній арені своє вже віджив, - Гудима

Пане Дмитре, Ви, здається, вдруге балотуєтесь до місцевої ради. Проте ще не були депутатом?

Так, це правда. Перший досвід ведення виборчої кампанії я отримав у 2010 році. Тоді освоїв ази роботи в окрузі. Програв незначну кількість голосів кандидату від партії, яка сформувала більшість у міській раді. Тоді кандидатів тієї політсили підтримали у Львові майже всюди. Цього року намагатимусь використати весь здобутий досвід, допомогти всім, чим зможу, моїм колегам, які теж балотуються, та разом з ними перемогти.

Чому Ви вирішили балотуватись, навіщо Вам це?

Я вважаю, що наше суспільство не може постійно жити законсервованим на кількох політиках чи депутатах, котрі переобираються з року в рік,а дехто вже по п’ять каденцій пересидів, фактично від початку незалежності. Думаю, що це – шлях в нікуди. Хоча я і не є прихильником того, що потрібно щоразу змінювати депутатів. Якщо людина якісно працює, то слава Богу! Нехай ще раз балотується. Але в ситуації, коли люди приходять у раду, нічого не роблять і не знають, що там, насправді, робити, вони потребують переобрання. І сьогодні суспільство дозріло до того, щоби приводити до влади нових людей. Навіть якщо ми подивимось на постреволюційні політичні партії, то вони суттєво оновилися. Ми можемо це бачити на прикладі складу парламенту, в якому кількість нових людей є дуже великою. Партії зрозуміли, що їхніх ветеранів потрібно відправляти на заслужений відпочинок. І я впевнений, що команда, якою ми йдемо на вибори, може зробити багато доброго та креативного для міста.

А що хоче змінити Ваша команда?

 Усі процедури можна значно полегшити завдяки програмним продуктам, за допомогою яких в електронному режимі можна би було замовляти чи отримувати необхідну послугу від органів міськради.

Люди зазвичай звертають увагу на те, що кидається в очі: розкидане сміття біля під’їзду, розбиті тротуари, зношені будинкові комунікації, неосвітлені двори будинків тощо. Проте, існують й інші проблеми. Для прикладу, сфера надання адміністративних послуг. Усі процедури можна значно полегшити завдяки програмним продуктам, за допомогою яких в електронному режимі можна би було замовляти чи отримувати необхідну послугу від органів міськради. Ми би позбулися черг навіть в центрі обслуговування мешканців, який мені дуже подобається, і я радий, що він взагалі є в місті. Проте, як адвокат, який, зокрема, подає в цей центр запити, зауважу, що сидіти тривалий час у черзі та дивитися на табло, поки на ньому з’явиться твій номер, – це не зовсім комфортно. Зауважу, що сам центр виглядає пристойно, і там є непогані умови для очікування. Але жива черга за тим, щоби здати папірець, асоціюється в мене з радянським минулим. Мені здається, що місто доросло до того, аби позбуватись черг у таких інституціях. Я розумію, що старшій людині легше прийти і поговорити, ніж навчитись користуватись комп’ютером, але навіщо там стояти молодим людям? Якщо вони хочуть здати заяву, то чому це не можна зробити в електронній формі через інтернет? Це потрібно зробити! Також ми досі не дійшли до впровадження електронного квитка для міського громадського транспорту. Хоча вже кілька років про це говоримо. Я вважаю, що наступна каденція у міській раді має впровадити цю реформу у сфері перевезень мешканців. Але і в інших сферах життя міста реформи потрібні. Особливо болючою для людей є житлово-комунальні питання, які стосуються обслуговування їхніх багатоповерхових будинків.

Ви згадували, що політичні партії оновлюються за рахунок молодих людей. Але часом кажуть, що старі кадри їх "поглинають". Чи можемо ми говорити про такі ризики в Львівській міській раді?

Зубожіння населення визначає певні особливості світосприйняття: того, який ніколи не бачив 100$, вочевидь, легше спокусити матеріальними благами. До місцевих рад повинні йти люди, котрі уже чогось досягнули і можуть виділити частину свого часу для громадської діяльності.

Коли ми говоримо про вплив "старих кадрів", то я би розглядав його у контексті проблеми стійкості людини до певних спокус. Я не можу відповісти за всіх. Щодо мене, то я достатньо заробляю на життя, задоволений майже усім, чого досягнув у своєму віці. Майже, бо завжди хочеться більшого. І якби у мене вже втратився інтерес до розвитку, то це би було дуже дивно. Зубожіння населення визначає певні особливості світосприйняття: того, який ніколи не бачив 100$, вочевидь, легше спокусити матеріальними благами. До місцевих рад повинні йти люди, котрі уже чогось досягнули і можуть виділити частину свого часу для громадської діяльності.

А щодо самих "старих кадрів", то не варто бути категоричним. По-перше, не можна ганити людину лише за те, що колись вона була комсомольцем чи членом компартії, адже так свого часу відбувався кар’єрний ріст. Я теж був у «жовтенятках» один рік, хоча тоді я не до кінця розумів ідеологічну спрямованість такої приналежності, бо мав усього 8 років. А батьки, бабуся та дідусь оберігали мене від зайвої політінформації про "вождя й учителя". По-друге, у раду депутатами потрапляє багато молодих людей, які не знають специфіку роботи органів місцевого самоврядування. За цієї обставини їм іноді потрібна чиясь порада. Зрештою, є кілька "старих" депутатів, які користуються неабияким авторитетом на "своїх" округах, оскільки допомогли не одному десятку людей.

А чого бракує нашим політикам?

І якщо ми будемо говорити, що не можна щось планувати, бо у нас іде війна, то ми лише виправдаємо надії нашого ворога: під прикриттям бойових дій гальмувати розвиток суспільства.

Я вважаю, що стратегічного бачення. Мені подобається, коли політики намагаються формулювати план розвитку населеного пункту чи країни. Я нещодавно був на дебатах, і мій опонент сказав, що стратегія розвитку міста – це дурня. Якраз проблема, на мою думку, в тому, що немає чіткої стратегії, бачення, візії розвитку міста, регіону, держави в цілому ні на 10, ні на 20, ні на 50 років. Хоча наша держава зараз перебуває у такій економічній і геополітичній ситуації, що на далеку перспективу важко щось прогнозувати, але казати, що таке планування – дурниця, можуть лише ті, хто на політичній арені своє вже віджив. І якщо ми будемо говорити, що не можна щось планувати, бо у нас іде війна, то ми лише виправдаємо надії нашого ворога: під прикриттям бойових дій гальмувати розвиток суспільства.

Чи можете Ви себе назвати "Новою елітою"?

Для мене ж елітарними завжди були професії лікаря, вчителя, митця. А щодо тих, які себе називають "молодими політиками" чи "молодою елітою", то вважаю, що молодість – не вирішальний критерій для того, аби обирати людину до влади.

Мабуть, я би був самозакоханим ідіотом, якби про себе казав, що я молодий політик чи молода еліта. Я думаю, що кожна людина до еліти відносить представників різних соціальних груп. Для когось такими є всі політики, бізнесмени – "хазяї життя". Для мене ж елітарними завжди були професії лікаря, вчителя, митця. А щодо тих, які себе називають "молодими політиками" чи "молодою елітою", то вважаю, що молодість – не вирішальний критерій для того, аби обирати людину до влади. Молодість може слугувати показником того, що у владу буде принесений новий погляд, який має бути оцінений перед тим як бути впровадженим у практику. А якщо ми бачимо на трибуні молодого крикуна, який не має за собою жодної реальної справи, який не знає, що таке громадська діяльність, то яка це еліта?

Коли ми говоримо з політиками старого формату, то вони стверджують, що визначальною є ідеологія. Проте політики нового формату завжди на перше місце ставлять цінності. Ви з цим погоджуєтесь?

Формально ці партії ще існують, проте, ні ті, хто називає себе націоналістом, комуністом, соціалістом, консерватором тощо за стилем життя такими не є.

Якби Ви мені не поставили цього запитання, то я би сам про це сказав. Самуель Гангтінгтон ще у 90-их роках сказав, що ера ідеологічних партій минає. Формально ці партії ще існують, проте, ні ті, хто називає себе націоналістом, комуністом, соціалістом, консерватором тощо за стилем життя такими не є. Варто лише подивитись, в яких умовах живе головний комуніст України, щоби зрозуміти, що при такому комуністі комунізм не може навіть снитися. З націоналістами дещо схожа історія. От навіщо горланити на вулиці серед однодумців і рвати на собі вишиванку, щоби довести що ти – патріот? Адже справжній патріот про це не буде кричати при першій же нагоді.

А хто для Вас патріот?

По-перше, це – людина, яка готова віддати частину свого вільного часу та грошей для того, аби зробити щось добре для інших. Мені відомі приклади багатьох підприємців, які жертвують незначні суми, зокрема, для спортивних секцій, гуртків, щоби залучити молодь до активної діяльності, щоби не виховувати у неї пасивність і апатію, а породжувати повагу до держави, в якій всі ми живемо. Я вважаю, що такі люди – патріоти. По-друге, патріотом можна назвати людину, яка щодня наполегливою працею доводить сама собі, що те, що вона робить, – на благо країни.

А що може об’єднати українців?

Українцям бракує солідарності! На жаль, нас об’єднують лише біди… Почалась війна – ми об’єдналися. Як тільки вона розтягнулась у часі, ми знову почали шукати ворогів з-поміж себе. Якщо у сусіда згорить хата, то народ об’єднається, щоби йому допомогти з житлом. Зате, коли хата ціла, то сусід з сусідом може навіть не вітатися і думати, бодай ту хату хтось спалив.

Наприкінці розмови ми завжди усіх запитуємо про хобі , улюблену книжку, музику і фільм?

Я почав збирати марки, коли мені було 7 років. Тоді я побачив радянську марку із зображенням якогось гриба, розглядав її, прочитав напис і зрозумів, що марки – це дуже пізнавально. Тоді мені мама сказала, що колись і вона збирала марки. Її приклад надихнув мене до колекціонування марок. Маю колекцію марок України. Крім того, я бібліофіл – збираю книги певного тематичного спрямування. У мене є своя велика бібліотека. Думаю, що всього книг – більше тисячі. На це мене надихнули студентські роки, коли доводилося чи не щодня відвідувати бібліотеки, а необхідної для навчання літератури було мало. І от, коли завершив університет, почав колекціонувати книги, призначені, так би мовити, не для масового читача.

А усі з них перечитали?

Ні, звісно. Зайнятість не дозволяє. Я збираю книжки з філософії, соціології, політології, економіки та з юриспруденції. Але не підручники та коментарі до кодексів, а швидше філософсько-правову літературу. Для підготовки лекцій для студентів мені не потрібно йти в бібліотеку. У мене все вдома, під рукою.

А яка улюблена книжка?

Я би дуже хотів прочитати трьохтомник Айн Ренд «Антлант розправив плечі» в українському перекладі. Проте поки не можу знайти на це часу. А щодо тих книг, які я прочитав, то після Вашого питання мені спала на думку науково-популярна праця етолога Віктора Дольника "Неслухняне дитя біосфери. Бесіди про поведінку людини у компанії птахів, звірів і дітей". Свого часу її зміст мене вразив, і я частенько згадую як книгу, так і час, коли вона була прочитана.

А як щодо фільмів і музики?

Першим на думку прийшов фільм "Хрещений батько". Думаю, що цей фільм, як і відповідний роман, не може залишити людей байдужими.

Щодо музики, то з українських виконавців слухаю, зокрема, "Океан Ельзи". Цікаво, що "Океан" пам’ятаю з їхніх перших публічних виступів у Львові. Тоді, мабуть, майже нікому невідомий гурт, в якому Святослав Вакарчук співав зі сцени на проспекті Шевченка "Я – Міккі-Маус", мені не сподобався. 

Щодо музики, то з українських виконавців слухаю, зокрема, "Океан Ельзи". Цікаво, що "Океан" пам’ятаю з їхніх перших публічних виступів у Львові. Тоді, мабуть, майже нікому невідомий гурт, в якому Святослав Вакарчук співав зі сцени на проспекті Шевченка "Я – Міккі-Маус", мені не сподобався. Я подумав: "Яка жахлива та пісня!", в якій головними героями чомусь були Вінні-Пух і П’ятачок. На той час я захоплювався популярним європейським техно (слухаю час від часу і досі – приємні спогади). І місця для "Океану Ельзи" з "Міккі-Маусом" серед уподобань не знайшлося. Але так було недовго. До речі, після того концерту під відкритим небом гурт я запам’ятав. І відтоді відстежував його репертуар, щоби дізнатись, що є ще, окрім вказаної пісні. З часом первинне несприйняття переросло у прихильність.

Розмовляв Максим Детинченко