Свобода: піднесення українських ультра-націоналістів
Девід Стерн у репортажі ВВС досліджує, наскільки радикальною партією є "Свобода" і чи вдасться їй зберегти свої позиції у суспільстві.
На думку Стерна, присутність "Свободи" у Верховній Раді стала відразу відчутною – принаймні, її депутати брали активну участь у бійці у перший день засідань нового складу Верховної Ради. Вони ж брали участь у блокуванні трибуни та перешкодили депутату виступати російською. Втім, ця поведінка частково пояснює причини, що змусили багатьох українців голосувати за "Свободу".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Висиджена перемога
У країні, де всі інші партії вважають корумпованими, слабкими або антидемократичними, схоже, що "Свобода" отримала голоси виборців, що у разі її відсутності просто не брали би участі у голосуванні. Її тверда антикорупційна позиція так само змогла "зачепити струну".
Партія змогла ще раніше завоювати довіру тих виборців, що вважають Росію загрозою незалежності України і мешкають переважно на заході країни. Але під час виборчої кампанії партія змогла залучити виборців з центристськими поглядами, дещо пом’якшивши свій образ. Лідер партії Олег Тягнибок неодноразово запевняв виборців, що "Свобода" не є расистською, ксенофобською чи антисемітською, а лише проукраїнською.
Юрій Михальчишин. Фото: ВО Свобода / picasaweb.google.com
Сформувавши власний образ як партії дуже відданих патріотів, схоже, що "Свобода" здобула голоси виборців, яких відштовхували б деякі з її радикальніших поглядів – або виборців, що симпатизують цим поглядам, але не висловлюють їх відкрито.
Попри це, радикальне минуле партії не вдасться так просто стерти. До 2004 року вона мала назву "Соціал-національної партії" і зберігає неформальні зв’язки з іншою організацією – "Патріоти України", яку дехто вважає протофашистською.
Радикальне минуле партії не вдасться так просто стерти, - Стерн
Юрій Михальчишин, депутат, якого вважають одним з ідеологів партії, вільно цитує нацистського міністра пропаганди Йозефа Ґеббельса та інших лідерів націонал-соціалістів. Це, напевно, подобається деяким виборцям "Свободи", але важко визначити, скільком саме.
Дехто бачить ознаки того, що радикальні елементи "Свободи" посилюють свої позиції – не так давно її активісти атакували захисників прав геїв. Проте, інші критики "Свободи" вважають, що популярність "Свободи" є нестабільною. Її піднесення віддзеркалює посилення ультраправих у багатьох країнах Європи, і, таким чином, аж ніяк не свідчить про фундаментальний, довгостроковий зсув праворуч у поглядах населення України.
Фоменко – Беккенбауер з Києва
Михайло Фоменко. Фото: kirovograd.comments.ua
Rzeczpospolita та Gazeta Wyborcza із подивом інформують своїх читачів про вибір виконавчим комітетом Федерації футболу України тренером національної збірної з футболу 64-річного Михайла Фоменка. Цей інтерес до призначення викликаний тим, що збірна України є суперником збірної Польщі у боротьбі за вихід до фінальної частини чемпіонату світу з футболу. Матч між збірними відбудеться 22 березня у Варшаві.
Rzeczpospolita називає Фоменка "Беккенбауером з Києва", оскільки у 1975 році він випадково став у Польщі героєм телевізійної трансляції матчу київського "Динамо" з мюнхенською "Баварією". Річ у тому, що телевізійний коментатор Стефан Решот сплутав команди і протягом кількох хвилин сприймав німців за українців, а українців за німців. Капітанами обох команд були гравці, що грали на однакових позиціях – Франц Беккенбауер та Михайло Фоменко. Крім того, вони були дещо схожими та однаково рухалися, тож Решот кілька разів назвав Фоменка Беккенбауером. "А Фоменко дійсно грав добре", - додає журналіст Rzeczypospolitej Стефан Щеплек.
Проблема лише у тому, що Фоменко досягнув більшого як гравець, а не як тренер, – пояснює Щеплек. У 1970-х роках він був одним з найкращих гравців СРСР. Його тренером та вчителем був Валерій Лобановський, а це спільна риса з Олегом Блохіним та президентом ФФУ Коньковим. Серйозного тренерського успіху Фоменко досяг лише у 1993 році, у другий сезон існування української вищої ліги. Не виключено, що Фоменко здобув свою останню посаду завдяки давній дружбі з президентом ФФУ Коньковим, з яким вони грали у "Динамо" (Київ), та колишнім тренером Олегом Блохіним, який рекомендував призначити на посаду тренера людину пов’язану десятиліттями з українським футболом.
Ярослав Біньчик з Gazety Wyborczej у статті "Україна має анонімного тренера" натякає на те, що вибір Фоменка є розчаруванням, оскільки його мало знають навіть у самій Україні: "Призначення Фоменка є несподіванкою, оскільки це тренер без великих досягнень, який ще нещодавно опинився на периферії українського футболу. Від його найбільшого успіху минуло вже 19 років".
Підготував Сергій Брикса
