І в цій фразі захована вся біда минулого, сьогодення й, якщо так піде далі, то й майбутнього України. Новітня історія пишеться на наших очах у дуже жорстокій формі, а ситуація «я историю не учила» - причина такої форми. Винниченко писав, що «історію України неможливо читати без брому», а через десятки років Ліна Костенка відповіла йому, «а хіба історію інших країн можна?» Якби там не було, сперечатися про те, що Україна зазнала багато втрат, а історія нашої країни лякає та одночасно змушує пишатися, тим ким ми є – ця справа без заперечень не варта витраченого часу.
Фото: iPress.ua
Упродовж століть колесо історії весь час повертало нас до точки, де вирішалася доля країни, і у більшості випадків ми знову й знову опинялися не там. Не той вибір робили головнокомандувачі, не всіх обіцянок дотримувалися союзники, не всі договори були вартими, щоб їх підписати. Через це й ще більшої кількості суб’єктивних і об’єктивних причин, Україна пройшла своїх 9 дантових кіл, які випробовували народ на його силу та міць в протистоянні з ворогами, яких вистачало для кожного покоління.
Перший незасвоєний урок нашого народу – це «де одна булава – там три гетьмани». Не вміння співпрацювати й перетягувати ковдру на себе - причина більшості бід України. Так було й в 1223р., коли руські князі не змогли виступити єдиним фронтом проти монгольського війська. У літописі написано: «Мстислав (Романович) старий добрий князь тут убитий був, і другий Мстислав (Святославич), і інших князів тридцять убито було, а бояр та інших воїв многое-множество, говорять бо лише киян одних загинуло на битві тій десять тисяч. І був плач і туга на Русі, і по всій землі чули цю біду».
Можна уявити втрату Русі, яка після цього не могла оговтатися до 1240 р., коли монголи захопили Київ. Однак, саме в цей час Володимир-Суздальське князівство, яке не брало участі в поході, збільшувало свою роль, зберігши найважливіше – людей, які були фундаментом його розвитку.
Національно-визвольна війна – це окремий відрізок історії, який за певними думками є найвизначнішим для України. Звільнення з-під польського ярма, створення Війська Запорізького, ледь не завойована Річ Посполита, підписаний договір з Московським царством – все це мало свій вплив на недалеке та далеке майбутнє. Але саме останній пункт – Переяславська рада, а пізніше Березневі статті стали фіналом великої епопеї. Зворотній відлік йшов до того дня, коли Катерина II зруйнує Запорізьку Січ як символ незалежності України того часу.
Хто б міг подумати, що «до Європи» ми могли прийти ще коли б підписали Гадяцький договір, який мав створити єдину країну – Велике Князівство Руське. Три рівноправні держави мали ввійти в цей союз, створивши сильну та впливову державу. Зв’язки з Литвою та Польщею для України були вигідними та перспективними. Однак Річ Посполита не могла дозволити таких прав і вольностей території, яка мала бути піддана їй, до того ж для супротивника Московського царства це не віщувало бажаного результату. Для України питання «на Схід» чи «на Захід» було поставлено ще тоді, й стало лейтмотивом історії нашої країни на довгі століття.
Чи варто знову нагадувати, як «вся Україна купилася в крові?» Говорять, що досі вже згадувати про трагедії та поразки, адже український народ не раз був переможцем, а не переможеним. Так і й було, однак жертви нашого народу – це все ж нагадування про те, що занадто багато ми втратили, щоб знову робити помилки та відмовлятися від своїх ідей. Батуринська трагедія, жорстока помста Петра I, яка забрала до 15 тисяч людей незалежно від віку та статі не може бути невідомою. «Помстившись за вчорашнє, Меншиков доручив катам стратити їх різноманітними стратами; військо, скрізь і завжди готове до грабунку, розсіялось по домівках обивательським, і, не розбираючи невинних від винних, винищило мирних громадян, не пощадив ні жінок, ні дітей».
Здійснюючи великий стрибок у часі, ми опиняємось в холодному зимовому Києві, який залишився без оборони. 16 січня 1918р. молоді добровольці, більшість з яких були студентами Університету ім. Святого Володимира пішли в бій з чотирьохтисячною червоною армією поблизу станції Крути. Чотириста молодих патріотів вступили в нерівний бій із професійною армією, не маючи при цьому досить зброї, щоб хоча б зберегти своє життя.
«Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і частина національно-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли». В. Винниченко усвідомлював, що все трималося лише на патріотизмі та ентузіазмі юних романтиків, але які не могли протистояти армії Муравйова. Однак, така самовіддача, яка не ставить вище нічого окрім свободи, закріплювалася в генах українського народу роками, що й стала причиною відчайдушних вчинків кількасот юнаків.
Як багато сказано та написано, але як мало почуто та прийнято. Три голодомори, не дали народитися на своїй землі людям, які б могли змінити її історію. Кожного року ми згадуємо про 33 рік, читаємо нові статті, слухаємо промови політиків, дискусії, які вже є зовсім неактуальними. Адже Голодомор був. Можливо інколи право на свободу думки та слова – це лише змога поговорити на ті теми, які мають бути недоторканими. Геноцид у Вірменії, Голокост чи Голодомор ці теми завжди будуть незручними для когось, хтось буде вдавати, що нічого не було, а хтось вибере тактику «ви нічого не знаєте! Я свідок, такого не було!». Все, що залишається нам – це поважати пам’ять і мати свою думку, можна не кричати про неї, але мати – обов’язково.
Фото: eparhija.com.ua
«Всі, хто були ніким – стануть всім!» Як ніщо може стати, хоч чимось? Коли немає конкуренції, коли все, що залишається це ось те саме «ніщо». 1937 рік став фіналом знищення українських інтелектуалів, які виявили себе під час «українізації». Що може бути страшніше для системи, ніж люди, які вміють думати критично? Після селян, які трималися своєї землі, прийшов час еліти дотримувалася власної думки. Думкозлочин Орвелла не був вигадкою, а реальність для «розстріляного відродження». Думати – це злочин? Насправді ж сьогодні саме не думаючи ми скоюємо справжній злочин.
З 1937 р. країна ввійшла в один із найкривавіших періодів своєї історії. Друга світова та Україна – тема для ще багатьох не написаних книг, потрібно ще обдумати, переосмислити, перевірити та виголосити правду. Але зараз мова піде про повоєнний період, який приніс нове випробування для українців, виснажених війною. Водосховище Кременчуцького ГЕС затопило серцевину слов’янства та позбавило домівок тисячі жителів тутешніх сіл. Ще кілька десятків років тому в селян висиляли на чужі землі, тепер ж їм давали мінімальну компенсації за допомогою якої не можна було встати на ноги, та затоплювали будинки. Жорстокий нічим не виправданий метод будівництва ГЕС у 1954 р. був ще один видом терору, що мав сильний емоційний вплив на людей, які ледь оклигали від наслідків Другої світової війни.
Вже згадувана Ліна Костенко вважає, що там вмерла Україна. Багато кажуть, як корабель назвеш, так він і попливе, й дивуються, як можна було назвати місто – Чорнобиль? Довгий час ця катастрофа була візитною краткою України. Звучить зовсім не позитивно, але все складалося так, що закордоном іноземець, згадуючи про Україну, одразу говорив про радіоактивну хмару, яка забруднила й його країну. І знову проти українців використали брехню та жорстокість, не давши вберегтися від загрози. Верхівка вирішила, що розголос лише зашкодить їм, тому обрали мовчанку, яка зашкодила людям. Цинічні плани втримати все в секреті спричинили зараження тих, хто ще міг зменшити вплив радіації на свій організм, але не судилося.
Це не був короткий дискурс історією України, тому що наша історія – це не лише біль і страждання. Але намагання нагадати те, що ми повинні захищати та за що боротися.
«По кривавій по дорозі, нам іти у світ», писав Тичина, на жаль, не помиляючись. Жертви, які віддала українська земля для збереження наступних поколінь, не вкладаються в голові, а цифри ніколи не будуть до кінця відомі. Кожне коліно української історії клало свою жертву на вівтар незалежності, тому, можливо, сьогодні не варто дивуватися, що й нам доводиться це робити. Сподіваємось, востаннє.
Олена Басараб
