Тетяна Мокра, 1930 року народження, родом із Київщини
У 1932 році був великий врожай. Сталін зробив все для того, щоб знищити український народ. У моєму селі на Київщині вимерла половина населення.
Укінці 1932 року наша родина була заможною. Ми мали чотири морги поля, двоє коней, дві корови, шість свиней, пару волів. Все це забрали в один день.
Тата мого заарештували.
Мама ходила на панщину в колгосп. Там давали на обід шматок хліба та порцію кандьору – пісної юшки з пшона та проса. Кусень хліба вона несла додому та ділила між бабцею, її свекрухою по першому чоловікові, який загинув під час Першої світової війни, та мною. Бабуся кусала один раз і віддавала мені – трирічній дитині, бо хотіла врятувати. Себе ж не вберегла – опухла та померла. Ми похоронили її у труні, яку зробив дідусь.Так я залишилася з мамою вдвох у нашій сільській хатині. Вона стелила для мене на порозі маленьке ряденце, і разом із псом і котом я цілими днями чекала маму з колгоспу. Одного вечора мати не повернулася. Я не знала, де вона. Змерзла, завернулася в ту ряднину і переночувала. Вранці пішла до сусідки. Та мала чотирьох дітей, а чоловік помер вже тоді з голоду. Жінка сказала: "Ми вже поснідали, іди до діда Дмитра, може, у нього щось залишилося". Побігла до дідуся. Той дав мені картоплину, зварену в лушпайці. На городі рвала паслін і їла. Особливо мені подобалася лобода, що цвіла. Так перебула ще одну добу. Наступного вечора інша сусідка дала їсти. А пізніше вже ніхто нічого не мав, і я пішла селом – зупинялася біля кожної хатини, стояла й плакала. Хто дав що, а хто прогнав. І так від хати до хати цілий день.
Тетяна Мокра. Фото: iPress.ua
Потім дійшла до колгоспних ясел. Там діти бігали по подвір’ї – була здивована вкрай. На столи жінка в білій курточці поставила алюмінієві мисочки та дерев’яні ложки. Дивилася на те все, як на чудо. Вийшла друга жінка та стала наливати кандьор. Я схопила першу мисочку та жадібно їла. Діти стали мене бити ложками в кандьорі. Як видерли з рук ложку, то почала жадібно пити, бо була голодна вже два дні.
Потім прибігла жінка з кухні, схопила мене та каже: "Таню, сирітко ти наша". Це, як виявилося, була дружина мого двоюрідного брата. Вона завідувала яслами. Бойова та смілива жінка на правлінні колгоспу поставила питання про моє існування. Доводила, що дитина батьків не вибирала, тому моєї вини в суді над батьком немає, що нікому не відомо де мати. Правління змилосердилось й ухвалило зарахувати мене в ясла. Відтоді я сама в них ночувала. Приміщенням дитячого садка була старенька хатина. Моє ліжко стояло біля вікна. Кожного вечора, коли залишався лише охоронець, перелазила через вікно та бігала додому дивитися, чи немає мами. Її все не було. Поверталася та охоронець підсаджував мене, щоб назад потрапила в приміщення ясел. Нарешті одного дня я застала вдома маму.
Виявилося, що вона не померла. Як пізніше мені розповіли, дружина маминого брата побачила її серед поля. Вона лежала опухла з голоду та не могла встати. Дідусь попросив одноосібника, що мав коня, привезти матір до його хатини. Так її врятували. Про мене ніхто не згадав. Маму через два тижні відправили нічним пароплавом до сестри у Київ. Там вона працювала поденницею в заможних людей (були такі в часі голодомору) за хлібні відходи, з яких сушила сухарі.
Так-от, мама повернулася додому. Вона привезла мішок сухариків і хліб. Дала мені тонесенький шматочок тільки за те, щоб я знову йшла в дитсадок. Дідо ж казав їй: "Дитині не давай нічого їсти, вона в яслах виживе, пильнуй себе, бо ти нікудишня".
Матір прийняли знову працювати у колгоспній кошарі.
До сільської ради прийшло повідомлення, що мого батька, Табачного Макара Самійловича, засуджено на десять років позбавлення волі та відправлено на Соловки. Мене одразу вигнали з ясел, а маму – з колгоспу. Ми залишилися наодинці з бідою. Через декілька днів до нашої хати приїхало три пари волів з возами, трактор і група комсомольців-активістів. Вони витягли маму, яка голосила, з хати й почали розбирати нашу оселю. Мати просила залишити помешкання для ясел, бо хата була новою, великою та ще й покрита бляхою. Ніхто на мамин плач не звертав уваги, оселю за тиждень розібрали й перевезли на подвір’я колгоспу. З неї хотіли побудувати колгоспну контору, але так і зігнила.
Ми з мамою залишилися без житла і засобів існування. Матір пішла до свого батька, але виконавець із сільської ради попередив дідуся, що якщо прийме нас до себе, тобто родину "ворога народу", то його вивезуть теж на Соловки чи деінде. Змушені були ночувати в полі, під копицями сіна. Потім мама в сусідньому селі за їжу допомагала людям на городах. І так бродили. А в нашому селі про нас місцева влада уже трохи забула.
Наближалася зима. Виходу не було, й ми знову повернулися на своє обійстя. Дідусь з мамою викопали землянку, виклали із середини кусочками дощок, які залишилися від розібраної хати. Три сходинки вниз, двері з віконечком та однією шибкою. Стіни земляні, для спання – настил з дощок. Мамина родина допомогла з одежею та продуктами. Багато людей співчували нам, бо поважали моїх батьків.
На правлінні колгоспу знову постало питання про взяття мами до артілі. Вона мала прізвище першого чоловіка. Очевидно тому її й прийняли знову до колгоспного ярма. Вона ходила на роботу, але я не могла уже дійти до ясел – боліла нога й без допомоги не мала сили кроку ступити. Пролежала в землянці цілу зиму. Був 1934 рік, коли лікарі встановили у мене захворювання туберкульозом лівого кульшового суглоба.
У землянці ми прожили аж до 1937 року. Лікувати мене змоги не було, пила якісь таблетки, але помітно кульгала, хоча почала поступово сама ходити.
У 1937 році з допомогою маминої родини для нас купили половину хатини. Вона складалася з однієї кімнатки, яка мала віконечко, без жодних сіней чи коридору. Це було великим щастям. Дідусь склав пічку-плиту.
Через хворобу я пішла до школи на рік пізніше – у 1938 році. До неї мене на спині носила мати, а додому забирав теж на спині двоюрідний брат. Як поступала в жовтенята, то директор розповідав, яке дбайливе радянське керівництво. Мені було байдуже, бо ледве стояла на одній нозі, спершись на спинку крісла. Але коли роздавали у жовтому газетному папері по сто грам цукерок, посипаних цукром, заплакала, бо не отримала, оскільки була донькою "ворога народу". Добре, що прибіг брат, схопив мене та поніс додому. Розповідав, що вся його спина була мокрою від моїх сліз.
Про 1933 рік ніколи не можна було згадувати. Пізніше, щоб після сьомого класу я вступила в училище, директор, який був доброю людиною, сфальшував мою біографію. Я зазначила, що батька судили в 1933 році, а він написав, що тато помер у 1932 році і похоронений на сільському цвинтарі. Дуже вдячна тим людям, які допомогли мені вижити та здобути освіту.
Працювала 54 роки викладачем педагогіки та психології. Зараз є головою Товариства політв’язнів і репресованих в Галицькому районі міста Львова. Дуже щаслива, що живу серед українців, які хочуть добра Україні. Ми підемо в Європу, бо таки заслуговуємо жити по-європейськи.
Лідія Щедра, 1927 року народження, родом із Київщини
Я народилася у 1927 року на Київщині. Скажу, що навіть переживши Голодомор, задурманено вірила у доброту радянської влади. Під час навчання у школі та інституті ніхто навіть не згадував про голод. У всьому розібралася аж у 90-х роках, коли почали публікувати матеріали про лихоліття 1932-1933 років.
Лідія Щедра. Фото: spadshchyna.org
Голодомор був спланованим і добре підготовленим. У мене є спогади з дитинства на підтвердження цього.
Наша хата в селі Брідок на Київщині стояла біля нового господарства колгоспу. Я бачила, як жінки в 1930 році брали штурмом конюшню, бо туди заставили звести всіх корів і зачинили їх. Жінки розібрали стіну і вивели своїх корів. Мама привела нашу в двір і сказала: "Дітки, тепер ми будемо з молочком".
Завдяки корові ми й вижили. Мати разом із ще однією сім’єю тримала корову за 30 км від нашого дому. Кожного тижня ходила по продукти.
Від голоду в моїй сім’ї ніхто не помер. Але ми мали жертву режиму через інші обставини. Спочатку нас було троє дітей. Тоді забороняли різати свиней – мали здати або худобу, або шкіру. З 1931 на 1932 рік перед Різдвом батьки, попри всі заборони, таємно кололи свиню. Зробили з ряден в садку наче халабуду, і в ній вночі розбирали худобу. М'ясо приносили до хати. Нас малих поклали в сусідній кімнаті, яка не отоплювалася. Старша від мене на два роки сестричка простудилася та за тиждень померла від запалення нирок.
У 1932 році у нашій хаті все перевертали, витрушували скриню, шпичками шукали продукти.
Мені запам’яталося, як у березні вивозили зерно з колгоспної комори. Була запряжена підвода із червоним плакатом. Знову жінки дуже кричали та перевернули воза. Мій батько тоді працював бухгалтером у колгоспі. Він засміявся разом із жінками. Вони всі дуже голосно зареготали. Це стало підставою для того, щоб його заарештувати.
Наше село було бідне. Моя мама мала хустки – червона, зелена, синя з великими китицями стоять мені в очах. Батько завіз їх на Кубань і виміняв на хлібину. Я це пам’ятаю, тому що хусток не залишилося – лише одна чорна, в якій ходила і в школу, і в інститут. Батько також обмінював подушки, рядна на зерно. Одного разу він повертався приблизно о першій годині ночі. Бо село глибоке. Залізниця була аж у Білій Церкві. Йому в дорозі вкрали клунок. І цього разу, коли так довго чекала на батька із куснем хліба, мені на піч не подали скибку. Цей хліб був, як паска. Мама довго плакала.
Під час Голодомору мамина сестра Тодоська похоронила п’ятьох дітей і сама померла з голоду.
Наша сусідка дуже не любила радянську владу. Як почне говорити про режим – ми тільки оглядалися, щоб ніхто не чув. Вона від голоду похоронила дев’ятьох дітей і чоловіка. Залишилася баба Одарка лише з трішки меншою від мене дитиною. То як вона могла любити радянську владу та її порядки?
Спогади зібрала Оксана Загакайло
