Деякі журналістки та правозахисниці виступили з різкою критикою цього проєкту, вбачаючи у ньому сексистську акцію. "Ми, представниці і представники громадських, жіночих, правозахисних і медійних організацій, категорично засуджуємо такий спосіб збору грошей на потреби армії і вважаємо цю акцію сповненою дискримінаційних і сексистських наративів", – йдеться у заяві.
Забороняти чи ні. Історія має різні приклади
Еротика у мистецтві, як у минулому, так і у сучасності, завжди викликала неоднозначну реакцію. У різні часи та за різних соціально-політичних та історичних обставин, вигляд оголеного тіла викликав як захоплення, так і обурення. Причинами були релігійні погляди, своєрідне тлумачення забороненого та дозволеного, культурні традиції, навіть особисті рахунки з моделями або творцями. В священних текстах юдаїзму та ісламу міститься пряма заборона для реалістичного зображення людей та тварин. Власне еротичні зображення та скульптури, проти демонстрації яких виступають адепти цих віровчень, для них є частиною мистецтва, що потрапила під заборону.
Християнська культура пережила декілька етапів, під час яких зображення оголеного тіла або суцільно заборонялося, або, навпаки, прихильно приймалося умовною більшістю. Це стосувалося як релігійних сюжетів, так і картин та скульптур з життя або на міфологічні теми. У різні часи під заборону та суспільне несхвалення могли потрапити навіть певні частини тіла, які згодом "реабілітували" та зображали на полотнах та відтворювали у камені або бронзі.
Глибоке декольте у жінок або навіть повне зображення жіночих принад є на картинах, які зображують фаворитку французького короля графиню Сен-Вальє Діану де Пуатьє. Герцогиня Альба дозволяла собі позувати оголеною своєму придворному художнику Франсіско Гойя. Мистецтвознавці іноді навіть виділяють у окремий жанр зображення оголених дітей з аристократичних та королівських домів.
Нічого поганого або брутального у зображенні оголеного тіла немає, навіть якщо це не несе жодного художнього підтексту, а є просто засобом помилуватися оголеною натурою. Кожен глядач та поціновувач мистецьких творів (а фотографія вже понад століття є одним із різновидів мистецтва) бачить у зображеннях оголеної натури щось своє та думає про своє. Для когось Афродіта, пензля Ботічеллі, що виходить з морської піни, є персоніфікованим втіленням цноти та невинності, хтось згадає, що у міфі під піною розумілася певна субстанція, хтось просто із захватом дивиться на красиве дівоче тіло. Відшукувати порнографічний або принижуючий жінку чи чоловіка підтекст, зазвичай, починають ті особи, яким такий підтекст передусім спадає на думку, і вони починають звинувачувати оточуючих у неіснуючих поганих думках та прагненнях.
Радянський спадок заборон. Від "склянки води" Коллонтай до покарання за еротику
В українських реаліях загалом неоднозначне загальносвітове ставлення до еротики у мистецтві та в житті накладається на специфічні особливості ментальності та історичний контекст. Десятиліттями українці, перебуваючи у складі Радянського Союзу, проходили суперечливі і незбагненні етапи офіційного ставлення до еротики та еротизму у мистецтві та повсякденному житті, яке жорстко контролювалося державою. У перші післяреволюційні роки еротика та сексуальна свобода були ледь не офіційною позицією радянської влади – згадаймо "склянку води" Олександри Коллонтай, демонстрації оголених у революційній москві, можливість укласти та розірвати громадянський шлюб у лічені хвилини і мало не кожного дня. Зі зміцненням тоталітарного режиму будь-які згадки про еротику та секс почали прирівнювати до контрреволюційної діяльності. З вибудовуванням імперії на радянський лад керівники та ідеологи СРСР навіть сексуальну свободу намагалися загнати у жорсткі межі своїх уявлень про можливість та доцільність, з огляду на побудову суворо регламентованого суспільства.
Перед Другою світовою війною чоловічий гомосексуалізм було проголошено злочином, за який карали чималим ув’язненням, еротичні фотографії прирівнювалися до порнографії, за яку теж можна було потрапити до буцегарні. У післявоєнні роки було заборонено аборти, введено роздільне навчання хлопчиків та дівчаток. У радянських людей суворо регламентувалося навіть особисте життя, наприклад, розлучення могло призвести до втрати керівної посади та виключення з партії. Сімейні непорозуміння розглядалися "громадськістю" на зборах трудових колективів або мешканців багатоквартирних будинків, моральному засудженню підлягали сексуальні контакти поза шлюбом.
Водночас багато громадянських прав, у частині рівності жінки і чоловіка, у Радянському Союзі було надано законом набагато раніше, ніж у деяких країнах Заходу. Це стосувалося і рівного доступу до будь-яких професій, освіти, права голосу (карикатурного і завжди за одного кандидата, втім формально підтвердженого). Жінка-лікарка або жінка-інженерка, наукова працівниця перестали бути чимось дивним та незвичайним на нашій території набагато раніше ніж у багатьох країнах Європи. Феміністичний рух формально не набув в СРСР і в Україні, як його частині, рис окремішності, але заклав підвалини рівності жінок ще у перші післяреволюційні роки.
В Україні ці фактори наклалися на специфічні особливості розвитку українського суспільства, де роль жінки віддавна була більш вагомою ніж на прилеглих територіях, а її суспільна функція не закінчувалася лише на веденні домашнього господарства та вихованні дітей. В Україні жінки-вдови або за довгої відсутності чоловіка брали участь у вирішенні питань громади. Етнографи наводять приклади, коли жінки, які самостійно вели господарство, з’являлися на збори сільської громади з чоловічою шапкою в руках і кидали її, спільно з усіма, на землю, в знак згоди з загальним рішенням. Відомий анекдот про українку, яка поставила руки в боки і у цей момент їй байдуже, на якому боці шапка в чоловіка – це й свідчення більшої незалежності жінки у навіть архаїчному суспільстві.
Незалежність принесла Україні не лише звільнення від зашкарублої радянської системи суспільних відносин та лицемірної моралі, але й поставило питання про необхідність якось узгодити внутрішні моральні та суспільні норми з тими, що виробила загальнолюдська цивілізація, від якої ми були штучно відірвані довгі десятиліття. Якщо в науці, в політиці, в економіці це відставання та різність вдалося, багато в чому, подолати, то вироблення нових суспільних норм та уявлень стосовно сексуального життя далося і дається нам набагато важче.
Сучасні реалії. Більше спекуляцій ніж утисків
Мораль, ставлення до тих чи інших явищ у сфері інтимного, індивідуального не можна змінити миттєво. До того ж, створені нові громадські організації, що поставили собі за мету відстоювати права етнічних меншин, жінок або сексуальних меншин тощо, досить часто у своїй роботі використовують західні способи дій, термінологію та риторику, які не є релевантними в українських умовах. Прикладом може слугувати проблема расизму, яка дійсно є суттєвою для країн Заходу, але майже не відчутна в Україні, і це є одним з дуже небагатьох позитивних наслідків перебування в складі СРСР, де на державному рівні проповідувалося та втілювалося на практиці правило рівності націй та народів, незалежно від кольору шкіри та континенту походження пращурів.
Приблизно те саме відбулося і з фемінізмом, безумовно позитивним громадським рухом, який набув на Заході дедалі агресивніших рис, під впливом внутрішніх, західних факторів суспільного життя, але не має подібних відповідників жіночої дискримінації у нашій країні. Чисельні громадські організації, створені в Україні, користуються західною грантовою допомогою, умовою отримання якої є критерії, вироблені в інших країнах та за інших умов. Тому нерідко цим організаціям доводиться відшукувати порушення жіночих прав там, де їх немає. Це сталося і у випадку з відкритим листом частини представників українського жіноцтва. Замість того, щоб підтримати своїх колег-журналісток, які роблять гарну справу, збираючи кошти для ЗСУ під час війни, підписанти листа почали відшукувати у діях авторів та моделей календаря якісь злі наміри.
Розмови про об’єктивацію жіночого тіла, про відсутність облич трактовано як спробу представити жінку як об’єкт сексуального насильства та задоволення тваринних інстинктів. Але проблема полягає у тому, що цей відкритий лист було оприлюднено не у той час та не за тих обставинах. Обвинувачення у поганих намірах обернулися проти підписантів, вже їх почали "викривати" у виконанні замовлення влади проти опозиційного телеканалу, у цькуванні жінок-моделей, у бажанні таким чином заробити собі бали в очах закордонних спонсорів-ґрантодавців.
Історія з календарем, який, таким чином, отримав додаткове паблісіті, нагадала сумні часи радянської кампанійщини проти ворогів народу та комунізму. Під час масових репресій та сфальсифікованих судових процесів містами і селами СРСР проводилися мітинги, де викривачі уявних ворогів пропонували їх "розстріляти як скажених псів". Стаття в газеті з критикою творчості письменника або художника призводила до їхнього арешту та ув’язнення або й смертного вироку, у кращому випадку – висилкою у глушину, подалі від великих міст. В ходу були доноси, з описанням уявних провин та підозр у антинародній діяльності. Відкриті листи з інструменту боротьби за демократизацію суспільства, як це було за часів царату, перетворилися на спосіб звести рахунки з опонентами в політиці, з талановитими конкурентами в мистецтві, з тими, хто випередив у кар’єрі.
Відкриті листи, апелювання до суспільства за підтримкою, спроби представити себе як суддів чужих здобутків та творінь – небезпечна зброя. Суспільство не завжди є толерантним до інакшості, до проявів творчої свободи, до незвичного або неприйнятного для певної категорії людей. Кидаючи звинувачення, потрібно усвідомлювати, що слово може призвести до дії. Що може знайтися хтось психічно неврівноважений, хто сприйме написане більш буквально ніж це очікувалося, і вдатися до насильства. Потрібно розуміти, що зброя слова завжди загострена з обидвох боків і може вразити того, хто її застосував. Власне, це і відбувається у соціальних мережах, коли автори відкритого листа почали отримувати коментарі з образами.
Ця історія закінчиться більш-менш щасливо, як і усі історії українських взаємних претензій. Під час війни, під загрозою втрати життя щомиті, де б хто не перебував, на фронті чи в тилу, взаємні претензії груп, конкуруючих за суспільний інтерес до себе та своїх медіа-ресурсів і громадських організацій, здаються мілкими та не вартими уваги. Календар віддрукують, сторони конфлікту запишуть заспокійливі відео. Залиться лише осад від спроб зловити піар-рибину у каламутній воді гендерних стереотипів і одне з найпоширеніших у нас питань: "Що це було?".
