"Я розраховував не так на туристів, як на місцевих мешканців", – говорить Сергій.
А я, користуючись можливістю, голодом і холодною погодою, замовляю дві рибні страви і грибний суп-пюре.
Перше враження від кафе – тут затишно і спокійно, немає притаманної львів'ським закладам метушні. Перше враження від страв – я не розрахувала свої сили. Порції дійсно великі і смачні.
Фото: з особистого архіву Сергія Бондарука
У Сергія в закладі працює три людини – він, його дружина Ірина та товариш Дмитро.
"Ось, ти прийшла, замовила страви і каву. Поки ти питимеш теплий напій, я йду на кухню, вдягаю робочий одяг і готую. А потім приношу тобі їжу", - каже Сергій.
Фото: з особистого архіву Сергія Бондарука
Сергій не лише власник, він же і кухар, і офіціант. Дружина також допомагає з обслуговуванням відвідувачів.
До того, поки з'явилося рибне кафе, чоловік працював кухарем, їздив на заробітки, був на війні.
Я дуже люблю Львів і пішов на війну,
щоб вона не прийшла у моє місто
У цій сфері я працюю з 2008 року. Був мангальщиком, помічником кухаря, кухарем, посудомийником, нічним кухарем.
Як потрапив на війну… 2015 рік. По телевізору показували дещо про війну, а знайомі, які звідти поверталися, розповідали, що все значно гірше. Пішов до військкомату і попросив вручити мені повістку, щоб ніхто не знав. Подумав, що раз так все складається, то хоч комусь зможу приносити користь – варитиму їсти пацанам.
Фото: з особистого архіву Сергія Бондарука
Мої навички там знадобилися. Але коли мені запропонували зробити це основним обов'язком, сказав, що так діло не піде, що це суто на добровільній основі, коли є час, натхнення і з чого готувати. А загалом я – звичайний солдат.
Я львів’янин, дуже люблю своє місто. Воно найкраще і по архітектурі, і по людям. І коли бачив ту біду, яка робиться на Донбасі, я дуже не хотів, щоб вона прийшла сюди. Але якщо ніхто не боронитиме там, то все може бути.
Фото: з особистого архіву Сергія Бондарука
Я потрапив одразу в 14 бригаду. На Рівненський полігон. Це було жахливе видовище. Чотири тисячі дядьків за 30-40 років, різних, молодих хлопців – всі жили разом в одному таборі. А це лютий, – спочатку мороз, потім стає тепліше і все перетворюється на болото. І ти там живеш – вже знаєш, де взяти дрова, води, де піти помитися…
Фото: з особистого архіву Сергія Бондарука
На війні я пробув з 10 лютого 2015 року до 26 грудня 2015 року. Мене евакуювали. Прилетіло в руку. Не знаю, що, щось хлопнуло. Там був лікар з Тернополя – я не пам’ятаю як цього чоловіка звати, але дуже хотів би йому подякувати. Я його просив зробити все, щоб врятувати руку, бо працюю руками. Він подивився і сказав: "Спробуємо". Лікарі зробили все, що могли, врятували кістку, не допустили гангрени, пересадили шкіру і я й далі працюю руками.
Після поранення мене передали у військовий шпиталь в Дніпрі. Там було два хлопці, лікарі, років по 25. Кажуть: "Здоров, ми твої хірурги". В них операційна з американським обладнанням, ліки, все правильно, все стерильно… Я питаю: "Як так, хлопці, ви ж по підрахункам, рік тому закінчили навчання?". А вони кажуть: "Ми закінчили в 21 рік, а в країні вже два роки війна, що ж ти хочеш".
В нашої країни два вороги – внутрішній і зовнішній – корупція і Росія. Я дуже люблю історію, і як показує практика – будь-яка імперія, яка конкурує зі світом, рано чи пізно самознищиться. Ситуація повторюється. Шкода, що це на нашій землі, бо ми так географічно розташовані. Український народ воює з росіянами більше 300 років, що тут ще скажеш.
Ми хотіли зробити рибний заклад для львів'ян
Коли я повернувся з війни, працював у Львові, рік був в Польщі, потім мене викликали на навчання на той самий Рівненський полігон. Два тижні я був там і постійно думав, що варто спробувати відкрити власний заклад. Основне завдання – вмовити дружину Ірину. У неї хороші організаторські здібності, вона добре працює головою і має гарну пам’ять. Вона перфекціоніст, і дуже мене врівноважує.
Ми обдумували який саме заклад відкривати. Кондитерську чи кав'ярню одразу відкинули. У Львові надто великий ринок. Більшість закладів у центрі міста дають щось своє оригінальне, спрямоване на туристів, або, щоб поїсти – м’ясо, суші, пиво. Нас зачепила ідея з рибою. На неї є попит, але у Львові риба представлена в одному вигляді – суші. У нас є кілька закладів – або дорогих, або суто вуличної їжі. А якщо хочеться свіжої нормальної смаженої риби? Так вирішили спробувати створити кафе рибного напрямку.
Фото: Дар'я Бура
Все задумувалося як маленька кафешка. Я хотів зробити їжу доступною, але люди захотіли кращої якості. І ми зробили домашнє кафе. Я купую рибу у хлопців з рибного господарства, поблизу Львова. У нас завжди все якісне і свіже.
Фото: Дар'я Бура
В меню три позиції м'яса, риба, морепродукти. Залишили ходові позиції – салат з мідіями. Серед основних страв є стейк з лосося, форель, тілапія, короп по-домашньому. Окрім риби і м’яса, у нас можна скуштувати пельмені, австрійський шніцель та курячі нагетси.
Ціни в нас цілком прийнятні – від 34 грн за рибну юшку і до 110 грн за 100 гр стейку з лосося та 110 грн за одну штуку форелі.
У нас немає алкоголю. Згодом з'явиться. Але в нас можна досита поїсти, порції великі.
У мене є ціль, мета, і от перша сходинка здійснилася
Перед тим, як відкрити заклад, я все обдумав, підрахував, скільки вартуватиме обладнання, меблі, оренда. Якби я це робив так, як я бачу, то воно б виглядало як пивнуха – сітки завішані, столи дерв'яні…
А Іра знайшла в Інтернеті дизайнерські меблі в стилі лофт. З якісних нових, оброблених вручну європалетів батько дружини зробив нам меблі. Ірина вигадала назву, визначилася з кольорами, обдумала інтер’єр, квіти, рибки, лапочки, які ми називаємо "павук", але це схоже на рибацькі сітки. Дружина - фотограф. Є ще в мене друг-кухар, з Ялти. Він був на Майдані, в Айдарі служив. А ще він художник і тату майстер. Він нам намалював головну картину в закладі.
Спочатку я думав, що можна було поїхати до Польщі, заробити, а потім весною стартувати. Але ми зробили інакше, позичили гроші, розпочали. До весни кафе вже наб'є клієнтську базу. За півроку заклад показує свою окупність. Будь-який бізнес, якщо не розвивати, почне вмирати. У нас є плани і щодо меню, і щодо розвитку самого закладу. В мене є ціль, мета, і от перша сходинка здійснилася.
До нас часто заходять хлопці і дівчата з офісів на обідню перерву, люди після роботи. Є іноземці, які спеціально приїжджають. Вони про нас дізнаються. Це мені дуже подобається. А ще, мені подобається, коли люди пишуть свої відгуки, коли дають поради.
Я завжди був переконаний, що найпростіше зробити так, щоб ціле життя не працювати – це знайти собі хобі до душі і зробити так, щоб воно приносило дохід.
