Головні події української революції відбуваються зараз у Києві, де точаться криваві бої. Втім, в багатьох містах України, окрім столиці, теж з'явилися нові локації протистоянь — блокування місцевих військових частин, аби запобігти виїзду звідти підкріплень для про-владних силовиків у Києві. Найбільш сприятливою для прихильників акції “Вони не пройдуть” ситуація виглядає у західних областях України. Зокрема, у Львові вдалося (хоч і з деяким запізненням) успішно заблокувати основні армійські ресурси. Львів'яни досить швидко облаштували на ключових позиціях відповідну інфраструктуру, яка дозволяє утримувати затяжну облогу- залізні бочки з вогнем, польові кухні, дерев'яні помости для захисту ніг від холоду, запаси дров і таке інше. Та й самі обложені не виявляють особливого ентузіазму до прориву блокади. Таким чином, на “західному фронті” поки усе більш-менш спокійно. Звісно ж, це лише механічний спокій, який означає відсутність активних зіткнень.
Фото: iPress.ua
Саме цей стан умовного спокою у локальних точках протистояння, причому у львівському, тобто, найкомфортнішому для революції кліматі, хочеться зараз проаналізувати. Це особливий стан балансування, якщо не на лезі бритви, то на тонкій линві, протягненій над прірвою. Це той спокій, в основі якого не мир, впевненість та гармонія, а страх, заціпеніння, відчай та затятість. Від різких рухів утримує не внутрішня рівновага, а відчуття порожнечі перед собою. І для багатьох також вже позаду себе. Відчуття “спокою” у поки-що мирному Львові показує нам деякі загальні глухі кути революції, які зараз важливо усвідомити, щоб іти далі. Хоча, словосполучення “глухі кути” тут, мабуть, таки не дуже пасує. Краще назвімо ці чинники львівського спокою “сліпими плямами” - зонами відсутності бачення.
У Києві крізь ці зони пробиваються з боєм та кров'ю. У Львові все впирається в не надто високі стіни військових частин. Воювати поки немає з ким. Головна напруга тут задається не траєкторіями польоту куль та каменів, а поглядами матерів, які виглядають своїх синів через щілини у воротах. А також відчуттям провини за своїх спів-городян, які, співчутливо хитаючи головами, продовжують жити у нормальному повсякденному режимі. Огляд різних граней львівського спокою можна почати саме з цього — навіть у Львові не спостерігається масова мобілізація. Це породжує першу головну “сліпу пляму”. Львівські учасники активної підтримки столичних протестів не бачать навколо себе великих натовпів спів-городян. Це стримує їх від різких рухів.
Наступна зона не-бачення — розрив між прагненнями, намірами людей і сферою офіційного політикуму. Одна з головних тем для обговорення навколо бочки з вогнем — відсутність покладання на політиків. Новина про перемовини між владою та опозицією у середу не викликала жодного пожвавлення під стінами заблокованих військ. Хто не дочув, навіть не перепитував. Не цікаво. Слова політиків не мають сенсу. Так само як і надія на них. Твої дії залежать лише від дій та слів твоїх колег, які стоять поруч. Попереду ти не бачиш нікого. Це стримує від різких рухів.
Холод, сніг, низьке небо приміських пейзажів затискають з усіх боків. Лише червоні язики полум'я в бочках та оранжеві мандаринки в ящиках вигризають із загальної сірості простір для людей. Можливо, тому, ті, хто час від часу підходить до загорожі з іншого боку, сприймаються швидше як товариші по нещастю, ніж як вороги. Це стримує від різких рухів. Ти не бачиш ворога. Тебе стримує мовчазна вдячність солдатів у відповідь на запропонований чай чи печиво (найбільше за пакетики з соняшниковим насінням). Тебе стримують болючі інтонації у тихій розмові між двома матерями, чиї сини служать у частині за парканом. Тебе стримують розважливі репліки сусідів по бочці — часу для роздумів та розважливості тут вдосталь. Тебе стримують ввічливі слова офіцера, який вийшов переговорити з тими, хто взяв їх в облогу.
Фото: Євромайдан Львів
Головну ж “сліпу пляму” озвучив, власне, такий офіцер. Після того як вартові народної блокади погодилися пропустити порожню машину, зав'язалася чергова розмова-суперечка. У відповідь на закиди людей, офіцер почав доволі щиро та інтелігентно пояснювати свою позицію. У короткому переказі вона звучить так — військові теж не дурні. Вони теж можуть читати інтернет і мати свою думку. Їхня ж думка така — те, що робиться зараз у Києві, не можна не засуджувати. Однак, переходити на сторону народу вони не можуть, оскільки є проблема правового характеру дій та відповідності до закону. Тобто, військові, як стверджував цей конкретний їхній представник, хочуть передусім залишатися вірними закону, як головному орієнтиру у цій складній ситуації. Вимоги людей з-за паркану не можуть розглядатися серйозно, адже, невідомо чи вони представляють весь народ. Отака дилема — народ чи закон. Військові наразі вирішують її таким чином — коли не знаєш, що робити, чини згідно з законом. По-своєму вони, звичайно, праві. Хоча у цій позиції є і слабкі моменти. Наприклад, небажання повірити у (чи визнати) те, що “беркутівці” дійсно почали вбивати людей у Києві. Схоже, що читання інтернету у випадку військових все-таки має характер вибірковості.
Це найскладніша “сліпа пляма”. Вона стосується як військових, так і протестувальників. У першому випадку її можна сформулювати як питання - “якщо б ми, військові, перейшли б на сторону революціонерів, як тоді б ми, військові, знали, що продовжуємо стояти на стороні закону?” Логічне продовження цього питання — хто і яким чином дасть їм гарантії безпеки?
У випадку протестувальників дилема звучить так - “якщо ми боремося за правову державу, наскільки ми можемо, якщо можемо, переступати закон?”. Емоції вимагають звільнення справедливої люті. Але, одночасно, дуже страшно піддатися цій люті — чи не втратимо при цьому те, за що воюємо?
Фото: iPress.ua
Ці “сліпі плями” у такому викладі стосуються звісно лише Львова. Однак, тією чи іншою мірою, подібні “глухі кути” у тій чи іншій послідовності постають зараз, мабуть, перед більшістю громадян України. Одних вони стримують, інших ні. Однак, для більшості (навіть у Львові), ці плями поки задають межу, яку не наважуються перетнути.
Такий чи подібний набір глухих кутів сплітається перед нами у вузол. Можна назвати його “Гордієвим вузлом” і рішуче перерубати. Можна затягнути ним свій протест. Дуже хочеться, однак, якось його все-таки розплутати і зменшити кількість “сліпих плям”, що стримують різкі рухи. Чим менше таких плям — тим більша кількість мобілізованих. А вирішення дилеми “законності” допоможе включити до їхніх лав і професійних військових. Невже усі талановиті юристи та знавці права зараз зайняті написанням “покращуючих” законів?
Так чи інакше, синдром “львівського спокою на краю прірви” поки-що оберігає львів'ян від надмірної деструктивності у їхніх протестах. Проте, чи допоможе їм цей “спокій” вберегтися від падіння у прірву? — запитання швидше риторичне, аніж буквальне. Тоді як вилікування чи подолання хоча б однієї “сліпої плями” може кардинально змінити ситуацію.
