"Чи розпочався довгоочікуваний контрнаступ України?" – запитує Марк Галеотті на сторінках журналу The Spectator, нагадуючи, що наприкінці минулого місяця міністр оборони Олексій Резніков пообіцяв: "Як тільки буде Божа воля, погода і рішення командування, ми це зробимо". За останні кілька тижнів спостерігається активізація операцій з формування – підготовки ґрунту для масштабного наступу, з атаками на російські склади пального, озброєння та командні центри.
Як й інші експерти, Марк Галеотті припускає, що вторгнення антикремлівських російських підрозділів через кордон України в Бєлгородську область цього тижня також може бути спробою відволікти москву і змусити її розосередити свої сили подалі від ймовірних ліній нападу.
Це схоже на контрнаступ Шредінгера, який ніби вже розпочався, але все ще перебуває в стані очікування, а також є абсолютно вирішальним і водночас навряд чи зможе змінити ситуацію на краще. На думку Марка Галеотті, цей контрнаступ має відбутися, не в останню чергу через те, що Київ змушений одночасно вести військову кампанію проти москви і політичну кампанію на Заході.
Цілком можливо, що найбільша потенційна загроза для України походить не від слабких збройних сил кремля, а від будь-якого послаблення єдності Заходу і його бажання підтримувати війну. Поки що "втома від України" не стала серйозною проблемою, але обіцянка лідерів G7 минулого тижня, що підтримка триватиме "стільки, скільки буде потрібно", була, по суті, риторичною. Київ не має особливих ілюзій, зазначає автор, але це може швидко змінитися, особливо з огляду на президентські вибори в США наступного року, які підвищують перспективу повернення Дональда Трампа – людини, яка вже відмовилася приєднатися до ритуальних підтверджень підтримки України.
Це означає, що Київ не може дозволити собі перестрахуватися. Після невдалого і непродуманого зимового наступу росії, яка змарнувала можливість консолідувати свої сили, Україна перебуває у відносно сильному становищі. Однак вона має продемонструвати західним прихильникам те, що американські чиновники називають "поверненням інвестицій". Тому метою буде досягнення певної конкретної і політично вагомої мети, вимірюваної в термінах територіальних здобутків.
На думку Марка Галеотті, навіть попри те, що війна породила масу картографів в інтернеті, які малюють зміни фронту, успіх у війні насправді вимірюватиметься іншими категоріями. За його словами, справжня мета України – зробити російські війська нездатними чинити опір, зруйнувавши їхні лінії постачання і командування, зламавши їхній бойовий дух і змусивши їх зайняти позиції, які є явно непридатними для оборони. Як сказав один британський офіцер, який брав участь у підготовці українських військ: "Відвоювання міста не матиме змісту, якщо українці при цьому знекровлять свої сили. Інша справа, якщо вони зможуть принизити росіян до нездатності продовжувати боротьбу, то неважливо, що вони зроблять, а що не зроблять".
Автор зазначає, що прогрес у територіальному вимірі все ж буде мати вирішальне значення не лише для українського народу, але й для путіна та Заходу. Частково причиною, чому члени НАТО вирішили посилити свою підтримку цьогоріч, була надія на те, що більш переконлива перемога України на полі бою шокує путіна і змусить його переосмислити своє вторгнення. Це може виявитися надмірним оптимізмом, але Київ повинен довести західним прихильникам і скептикам, що він зберігає ініціативу, що перемога можлива і що війна не буде тривати вічно.
Українці можуть кинути в бій резерви до 100 тисяч осіб, у той час їм протистоятимуть 200 тисяч мобілізованих, але погано навчених росіян із залишками побитих російських десантних підрозділів.
Звичайно, росіяни знають, що українці прийдуть за ними. Марк Галеотті зазначає, що за межами Бахмута та кількох інших гарячих точок росіяни згортають наступальні операції і готуються до майбутнього штурму, та нагадує про оборонні лінії, які росіяни встигли побудувати. Це зроблено не тільки з метою стримати українців під час атаки і завдавати уражень артилерією, але й для того, наголошує автор, щоб росіяни, які окопалися, мали меньше можливостей для втечі.
Українці все ще володіють ініціативою і вирішують, де воювати. Просування на південь до Запорізької області відкриває перспективу звільнення міст Мелітополь і Маріуполь, Запорізької атомної електростанції, а також може перерізати "сухопутний коридор" із Кримом. Це змусило б росіян покладатися на Керченський міст, повітряні й морські шляхи для його підкріплення та постачання, і все це було б відкрито для ураження. Замість того, щоб намагатися штурмувати добре захищений півострів, припускає автор, Київ міг би просто взяти його в облогу.
Окрім того, Київ міг би повторити подібну схему як під час відвоювання Харківщини та Херсону, коли розпочав атаку в одному місці, а потім несподівано атакував послаблені лінії росіян на Харківщині, змусивши їх відступити. Цього разу, припускає Марк Галеотті, вони могли б, наприклад, рушити, щоб спробувати відбити Бахмут з деякими менш мобільними бригадами, або прорватися через Сватове на найпівнічніші окуповані території, щоб перерізати одну з головних залізничних магістралей москви для всього регіону Донбасу. Зрештою, лінії постачання мають вирішальне значення для цього ненажерливого конфлікту (росіяни випускають в середньому близько 10 000 артилерійських снарядів на день).
Київ сподівається змінити характер конфлікту з кривавої війни на виснаження на маневрену війну, як це робить НАТО. Звичайно, все це передбачає, що росіян можна обдурити вдруге. Автор зазначає, що хоча верховне російське командування не вкрило себе славою, воно все ж здатне врешті-решт засвоювати уроки, і має більше резервів цього разу.
Проте справжньою непереборною силою, як і протягом усієї війни, на думку Марка Галеотті, є бойовий дух. Українські солдати демонструють рішучість і готовність, яку британський військовий спостерігач назвав "справжньою волею до боротьби". росіяни мають чисельну перевагу і все ще володіють великою кількістю вогневих засобів дальнього радіусу дії. Попри обіцянку надати Україні винищувачі F-16, росіяни також мають перевагу в повітрі, навіть якщо вони поки що не використали її з користю для себе. Втім, все це не матиме значення, якщо їхні війська не будуть битися, або розбіжаться, тим більше, що паніка на полі бою є заразною. путін, мабуть, сподівається, що його постійні згадки про Другу світову війну надихають на таку ж рішучість, але є мало доказів того, що недогодовані і недостатньо мотивовані солдати в окопах сприймають цю паралель.
Водночас, навіть якщо контрнаступ буде тріумфальним, важко уявити, що все закінчиться до Різдва. Адже, як зазначає автор, війна – це політичний акт. Навіть якби кожен російський солдат був вигнаний з кожного квадратного дюйма окупованої території (дуже малоймовірна перспектива) – це саме по собі не закінчило б війну. На жаль, саме той, хто програв, вирішує, коли війна закінчується. Якщо у путіна не буде вагомих причин відмовитися від вендети проти України, то війна триватиме. Зі своєї території росія може продовжувати здійснювати повітряні атаки, закидати снарядами і розгортати свій прихований і некінетичний арсенал – від хакерів до найманих вбивць.
Ще весною були сподівання, що поразки буде достатньо, щоб змусити путіна погодитися на умови. Проте, в міру того, як російський лідер посилює свою риторику і зображує конфлікт як екзистенціальну боротьбу за російський статус і незалежність проти гегемоністського Заходу, який використовує Україну з метою спробувати принизити батьківщину, виглядає все менш і менш правдоподібним, що поразка приведе до закінчення війни. На думку автора, потрібна теорія перемоги, яка б виходила за межі магічного мислення, яке уявляє капітуляцію чи обезголовлення путіна як миттєвий шлях до миру в наш час. "Контрнаступ, безумовно, має значення, але лише як перший крок до справедливого вирішення війни. Якщо він не вдасться, шанси на те, що конфлікт зайде у виснажливу патову ситуацію, зростають", – резюмує Марк Галеотті.
Джерело: The Spectator
