Привид Невіла Чемберлена не дає спокою сучасній Республіканській партії, і зараз явно настав час згадати про нього, коли йдеться про Україну, пише Джон Болтон на сторінках видання 1945.
День праці позаду, Конгрес повертається до Вашингтона, а передвиборча кампанія 2024 року йде повним ходом. Для республіканців, які надають перевагу філософії та політиці, а не мистецтву перформансу, немає більш зловісного питання, ніж опозиція в деяких партійних колах щодо допомоги Україні у відбитті агресії росії. У найближчі місяці військовий і дипломатичний розвиток подій у поєднанні з голосуванням у Конгресі стосовно підтримки Києва може мати величезні наслідки для майбутнього курсу партії.
Парадигма непослідовності республіканців. Основні стратегічні реалії
Запобігання подальшому нападу росії на Україну є життєво важливим інтересом національної безпеки США. Заохочений жалюгідною реакцією Барака Обами на агресію москви у 2014 році і навмисною нездатністю Дональда Трампа бачити Україну інакше, ніж через призму власних інтересів, владімір путін прагне повернути назад Радянський Союз і створити нову російську імперію. У разі успіху в скасуванні благотворного та визвольного розпаду СРСР кремль знову поставить під загрозу всі навколишні регіони і підштовхне Китай та інших до того, щоб скористатися слабкістю і відсутністю рішучості США.
Читайте по темі: путін повинен піти. Настав час для зміни режиму в росії – Джон Болтон
Нинішня спроба москви ліквідувати або серйозно скомпрометувати суверенітет і територіальну цілісність Києва явно ставить під загрозу інтереси США, загрожуючи наріжному принципу після 1945 року, згідно з яким мир і безпека в Європі є життєво важливими для нашого добробуту.
У двох абзацах викладено основний стратегічний аргумент на користь надання Вашингтоном допомоги Києву.
Противники допомоги в Конгресі не наводили серйозних і систематичних аргументів на користь своєї позиції. Натомість вони пропонували обґрунтування на рівні наліпок на бамперах, солом'яних фігурок і відсутності наслідків, що є повною протилежністю стратегічному мисленню.
Найчастіше можна почути нарікання на те, що президент Джо Байден більше турбується про захист українського кордону, ніж американського кордону з Мексикою. Хоча ця скарга має політичний резонанс серед багатьох республіканців, вона являє собою саму парадигму непослідовності, пов'язуючи два питання, які не мають жодного логічного зв'язку. Якщо припустити (правильно), що політика Байдена щодо нелегальної імміграції є помилковою, то провал на мексиканському кордоні навряд чи виправдовує неспроможність протистояти російській агресії проти України. Те ж саме стосується помилкового твердження, що ресурси, виділені Києву, відволікають нас від інших глобальних пріоритетів. Справжньою проблемою є не Україна, а марнотратні внутрішні витрати, які перевищують як витрати на допомогу Україні, так і військові витрати загалом.
Геополітика у вигляді наклейки на бампер. Некомпетентність не впливає на фундаментальні інтереси США
Наступною за популярністю є критика того, що Вашингтон не повинен "виписувати безлімітні чеки для України". Ретельне дослідження не виявило жодного члена Конгресу чи коментатора, який би виступав за необмежену підтримку "безлімітних чеків". Щоправда Байдена надмірно стримував необґрунтований страх перед російською ескалацією. Він надавав значну військову допомогу непослідовно, від випадку до випадку, тим самим підриваючи здатність України діяти більш стратегічно у вигнанні росіян. Але некомпетентність адміністрації не змінює фундаментальних американських інтересів.
Читайте по темі: Білий дім має виправити свої помилки. Нерішучість Байдена – причина надто повільного наступу України – Джон Болтон
Ніхто також не заперечує проти перевірки того, як Пентагон і USAID розподіляють допомогу, або того, як Україна її використовує. Корупція в урядових програмах є ендемічною в усьому світі, в тому числі й у нас, але "шок" від виявлення корупції в Україні не виправдовує стратегічних зловживань. Навпаки, Америка цілком зацікавлена в тому, щоб наша допомога була ефективно використана для досягнення поставлених цілей. Безумовно, критика "жодних безлімітних чеків" підходить для наклейки на бампер, але в іншому випадку вона абсолютно недоречна.
До категорії "солом'яних чоловічків" потрапляє критика, що статус Китаю як нашого головного супротивника в цьому столітті означає, що ми повинні фактично відмовитися від інтересів Вашингтона в інших регіонах. Нам кажуть, що значні військові зобов'язання США в Європі, на Близькому Сході чи деінде відволікають наявні ресурси, необхідні для захисту Тайваню та інших союзників і інтересів у Індо-Тихоокеанському регіоні.
Це нісенітниця. Насправді, підтримка України зміцнює, а не послаблює нашу військово-політичну спроможність захищати наші інтереси в інших місцях. Нездатність перемогти російську агресію лише заохочує інших американських супротивників до войовничих дій у своїх регіонах. Протягом кількох президентських термінів після закінчення Холодної війни США не змогли дотриматися стандарту Рональда Рейгана "мир через силу", виділяючи адекватні ресурси на оборону, розвідку та зовнішню політику. Тим не менш, негайне виправлення цієї невдачі навряд чи вимагає від нас відпустити Україну.
В аналізі критиків відсутнє важливе визнання того, що Китай спостерігає за війною в Україні уважніше, ніж багато країн у самій Європі. І це не просто спостереження. Нова китайсько-російська вісь, що розвивається, з Пекіном як командним центром, вже ефективно задіяна у війні в Україні. Ми ігноруємо цю вісь на свій страх і ризик. Значно збільшені закупівлі Китаєм російської нафти і газу, камуфляж, який він надає міжнародним фінансовим операціям росії, а також постачання обладнання подвійного призначення та інших ключових ресурсів, які допомагають росії вести війну, роблять москву і Пекін повноцінними партнерами. Україна воює не лише з росією.
Що бачить Китай. Індо-Тихоокеанські союзники США теж розуміють, що поставлено на карту в українській війні
Крім того, пекінські стратеги намагаються оцінити, чи має Вашингтон необхідну рішучість для захисту своїх інтересів в Європі. Якщо ні, то Китай, безсумнівно, дійде висновку, що Сполучені Штати не мають достатньої рішучості для цього у Східній Азії, і відповідно переорієнтує своє мислення, зокрема, щодо Тайваню і Південно-Китайського моря. Індо-Тихоокеанські союзники Америки не мають жодних сумнівів щодо того, що поставлено на карту в українській війні, і саме тому президент Південної Кореї, прем'єр-міністри Японії та Австралії взяли участь у нещодавньому Вільнюському саміті НАТО. Як ми можемо пропустити те, що вони бачать так ясно?
Звичайно, критики відзначають, що деякі європейські країни не виконують своїх зобов'язань, і цю критику повністю поділяють прихильники України. Тим не менш, справедливе зауваження про те, що багато європейців повинні робити більше, не означає, що ми можемо чекати, доки вони це зроблять. Вашингтон занадто довго закривав очі на недоліки європейської оборони, але ми навряд чи можемо підпорядковувати – більше того, ставити під загрозу – нашу власну національну безпеку, поки Німеччина та інші країни збираються з силами. Критика європейського недофінансування є слушною, але її недостатньо для вироблення правильної стратегії протидії росії.
Всі аргументи опонентів переслідують мовчазне припущення, що Україна занадто далека, щоб мати значення, що це "сварка в далекій країні між людьми, про яких ми нічого не знаємо". Привид Невіла Чемберлена не дає спокою сучасній Республіканській партії, і зараз явно настав час за нього взятися.
Джерело: 1945
