Коли та чому ти втратив ногу?
Проблема в мене виникла у 2009 році, коли я виявив наріст на нозі. Як згодом виявилося, це була хондросаркома. Таким чином, уже 30 вересня 2010 року я звернувся до лікарів, які виявили в мене пухлину. 7-го жовтня мені зробили першу операцію, вирізавши пухлину, яка важила близько півкілограма. Після цього, приблизно кожні півроку мені робили інші операції. Відтак, протягом двох років я переніс п’ять операцій. Ампутували ж мені ногу 27 листопада 2012 року.
Довідка: Хондросаркома - злоякісна пухлина кістки. Спостерігається переважно в середньому і літньому віці, причому у чоловіків у два рази частіше, ніж у жінок. Може виникати в будь-якій кістці (будь то довга трубчаста, плоска або коротка), розвивається з хряща шляхом енхондрального окостеніння. Найчастіше локалізується в кістках таза, плечового пояса і ребрах, рідше в кінцівках і хребті. Нерідко вражає проксимальні кінці стегнової та плечової кістки.
Чи не боявся ти, що через операцію доведеться завершити з тенісом?
На той момент особливо й вибору не було, оскільки це все таки ракова пухлина. У 2007 році в мене від раку померла мама... Коли в мене виявили пухлину, то я навіть не думав про теніс, чи буду займатися, чи ні. Довелося лікуватися!
Коли мені вперше зробили операцію, то приблизно через місяць я знову займався. Тобто я не був прикутий до ліжка, а міг вільно пересуватися. Через сім місяців стався рецидив, тому знову довелося робити операцію. Операції продовжувалися до ампутації ноги. Коли відбувалося останнє хірургічне втручання, то я стопою вже не рухав.
Після ампутації я повністю виключав думку, що завершу тенісну кар'єру. На той момент бували думки, що можу померти від хвороби, але те, що завершу з тенісом – ні. Я точно не збирався закінчувати кар’єру!
Як розпочалася твоя тенісна історія?
Настільним тенісом я займаюся з п’яти років, оскільки моя родина спортивна. Колись тато побудував двоповерхову хату, на першому поверсі якої був спортивний зал. Його розмір складав приблизно 8х5 метрів. Саме там поставили тенісний стіл, де я і почав займатися. Спершу я не сильно хотів, можливо, тому що мені було всього п’ять років.
Що найсмішніше, якраз у шість років я хотів завершити з тенісом. У п’ять почав, а в шість хотів завершити, бо щось мені тоді не виходило (сміється). Полюбити теніс мені допомогли призові. На той час ми жили трішки бідно, а якщо ти грав у теніс, то мав принаймні щось. Все більше я бачив професійних гравців, як вони одягнуті, що вони їдять… Мене не цікавила винятково матеріальна сторона, а те, що можна було прожити, тому що це моя робота.
Таким чином, змалку батько почав зі мною займатися тенісом і можна сказати, привив любов до спорту. Коли був у шостому класі, то поїхав до столиці у Київський спортивний інтернат, де тренувався двічі на день. Свій перший контракт я мав десь у 16 років і заробляв 200 доларів, що було дуже серйозно. Насправді можна починати заробляти й у 14 або 15. Але в тому віці я ще був надто слабкий.
Якими були твої справи з тенісом до операції та чи відразу ти вирішив повертатися?
До операції я грав за Національну збірну команду України. Якраз перед появою пухлини я приїхав з чемпіонату Європи. Звісно, що після ампутації я хотів повертатися у спорт. Я знав про існування Інваспорту (школа для людей з фізичними вадами: легка атлетика, настільний теніс, шахи, гол-бол, паверліфтинг, плавання, шахи, фехтування на візках, стрільба з луку на візках, - ред), тим паче, що навіть сьогодні я виступаю й серед здорових тенісистів. У світовому рейтингу досі утримую 17 позицію серед здорових спортсменів. Відповідно якийсь рівень зберігаю. Після ампутації ноги я все одно знав, що пов’яжу життя з настільним тенісом, тому що це моя робота. Думав про те, що можна стати тим же тренером.
На які групи поділяють людей з інвалідністю в настільному тенісі?
Я виступаю у 8-ій групі класифікації, де є легкі форми ДЦП, або люди, в яких ампутовані ноги вище коліна. Тобто це восьмий клас з десяти існуючих. Виходить, що п’ять груп людей з інвалідністю, які змагаються на візках, та п’ять стоячих. Відповідно шостий клас – це стоячі, які ледве ходять, а десятий клас – то майже здорові, в яких, наприклад, просто немає двох пальців.
Україну не можна назвати тенісною державою, у чому феномен стількох перемог?
Наприклад, я прийшов зі здорових і швидкість гри, реакція та розуміння в мене залишилися. З протезом я вимушений був пристосовувався по-іншому рухатися, але саме бачення гри не змінилося. Разом з тим, у нас гарно вибудувана система Інваспорту. Спортсмени мають гарні призові, чудове забезпечення та навчально-тренувальний процес. Усе настільки влаштовано, що повністю сприяє позитивному результату. Система продумана починаючи від Сушкевича Валерія Михайловича, який є президентом паралімпійського комітету, і до самих спортсменів. Останні вкрай мотивовані, адже мають чудові умови, що у свою чергу дає високий результат.
Ти натякаєш, що паралімпійська система хороша?
Безумовно, я вважаю, що вся паралімпійська система в Україні організована надзвичайно добре. Той же Сушкевич "вибиває" гроші на фінансування, він створює бази. Ну і самі українські спортсмени мають гарні преміальні, тому мотивовані займатися. Наприклад, я знав, що після операції буду виступати серед людей з інвалідністю, оскільки потрібно заробляти гроші, годувати родину.
Можна сказати, що уявлення, що в Україні погані спортзали це стереотип?
У суспільстві завжди буде якась група людей задоволена, а інша ні. Якщо хтось говорить, що в Україні немає спортзалів, то вони, напевно, порівнюють зі США. Але, якщо порівняти з Ефіопією, де за народження дитини дають попити, а не гроші… Треба правильно порівнювати.
Українські паралімпійці здобувають надзвичайно багато нагород, але на вулиці мало людей з інвалідністю. У чому проблема?
У загальному міста в Україні неадаптовані для людей з інвалідністю. Наприклад, то й же Київ та Львів неадаптовані для того, щоби люди з інвалідністю могли легко пересуватися. Можна сказати, що вони дійсно обмежені в русі. Навіть, якщо проводити для спортсменів навчально-тренувальні збори, то в Києві, чи Львові це важко організувати. Потрібен спеціальний готель, спортзал та зручний громадський транспорт. Ще приблизно 80% людей з інвалідністю не виїжджає зі своїх домівок, тому що вони борються з депресією, чи ще щось подібне.
Але ж проблему вирішують поступово, хіба не так?
Звісно, що зараз цю проблему вже вирішують, і дійсно помітний прогрес. Є багато державних програм та людей, які самі до того приходять. Наприклад, тепер, щоб збудувати нову споруду, чи будинок, для того, щоби прийняти акт виконаних робіт повинна бути вписана наявність пандусу, чи заїзд для людини з інвалідністю. Я не вникав, але воно таким чином працює. Багато чого вже вводиться в законодавчих нормах, що є дуже добре. Ну й плюс кожен дбає про свою репутацію. Будь-який бізнесмен, який відкриває аптеку, зробить який би там не був пандус, щоб на нього не наговорювали… Раніше з’їздити за покупками було складно, але через появу торгових центрів все стало трішки простішим. Все йде до кращого!
Чи не заважає тобі твоя інвалідність?
Взагалі не заважає! Можна сказати, що я почав більше заробляти, люди більше йдуть на зустріч. До прикладу, я будую за свої кошти спортивний зал, можливо, що не всі норми, чи стандарти дотримані в ідеалі, але я його будую і туди будуть приїжджати люди тренуватися… Ну, хто буде інваліда "рухати"? Або, який чиновник "натравить" податкову, щоби прикрили діяльність людини з інвалідністю? Та й люди багато допомагають. Наприклад, потрібно полагодити дах і бригада, яка зазвичай бере певну суму за це, може допомогти за пиво… (сміється) Або купую цемент, який коштує 120 грн, а мені можуть продати по закупівельній ціні – 105. Багато таких приємних нюансів.
Ти не вважаєш, що наше суспільство перебільшує з толерантністю? Наприклад, на законодавчому рівні тепер потрібно говорити "людина з інвалідністю".
Я у ці розмови не вникаю. Для мене, що інвалід, що людина з інвалідністю. У мене ампутована нога, але всі речі я роблю сам. Наприклад, я на будівництві цемент гружу. Я не на візку і не маю складної форми інвалідності, яка би дійсно заважала пересуватися, як декому.
Зараз вникати, чи я інвалід, чи я людина з інвалідністю – то дрібниці. Є набагато важливіші речі. Я будую спортзал, будую базу, я в академії настільного тенісу й постійно граю, тому мені якось все одно, як до мене ставляться люди. Тим більше, що всі знають, що я без ноги.
Чи не виникали у тебе ситуації, коли порушувалися твої права через те, що ти людина з інвалідністю?
Бували випадки. Як відомо, в Україні є турніри на ставках. Буккмекереські контори проводять змагання і можна виграти приз. Мене не допускають... Вони вважають, що впаде цікавість до турніру й гравці будуть менше ставити. Але то приватна контора, тому вони мають право.
Ти також виступаєш у настільному тенісі за словацький клуб, можеш розповісти детальніше?
Турніри з настільного тенісу такі самі, як у футболі, але зарплати у нас менші (сміється). Так само є національні першості. Наприклад, є спонсор, який хоче зайняти перше місце і він купує собі гравців, щоб досягти цього… Зазвичай в команді 3-4 тенісисти. В Україні команди грають три на три. У Словаччині я представляю команду "Глоговец" і ми змагаємося чотири проти чотирьох. Хоча моя команда досить скромна й ми граємо не в найсильнішій лізі, проте прагнемо вищого. В Україні ж я не грают, тому що за кордоном більше платять.
Які топ-команди в настільному тенісі?
Дуже сильні німецькі команди, французькі. Загалом у кожній країні є сильні представники. У Росії дуже сильні клуби, тому що вони купили сильних тенісистів. Не саме росіяни найсильніші, а їхні команди, які складаються з легіонерів. У них сильний клуб "Газпром", який купив китайських тенісистів і виграв Лігу чемпіонів.
Як було на Паралімпійських іграх?
Було досить важко. Живеш там 20 днів, поки чекаєш свою гру… Програти можна за 15 хв і закінчилася твоя Паралімпіада. Не сильно би мені хотілося її ще раз грати. Напруження, погано спиш, погано їси… Але збираюся їхати на наступні ігри й буду грати поки стоятиму на ногах.
На ігри в 2016 році я їхав у статусі фаворита, тому що був та є першим у світовому рейтингу серед тенісистів з інвалідністю. Уже п’ять років утримую позицію. Кожен суперник на мене по-особливому налаштовується. Якщо він програє, то нічого страшного, але якщо я поступлюся – то сенсація.
Ти Роджер Федерер настільного тенісу?
Так, так (посміхається).
Як ти справляєшся з нервозністю у такі відповідальні моменти?
Зараз я вже давно не нервую, бо на матч виходжу в тисячний раз… Не всі змагання важливі, не виграєш – нічого страшного. На Паралімпіаді більша відповідальність, але я все одно не нервував… Не можу це пояснити.
Досить часто українці упереджено ставляться до спортсменів з Росії, як ти це прокоментуєш?
Спортсмени всі абсолютно нормальні люди і між нами немає ніякої ворожнечі. Вони ж не винні у війні. Люди, які займаються спортом, не брали автомати в руки й не приймали якісь рішення.
Українці їздять на змагання до Росії?
Їздять, спокійно, ніяких проблем. Я був у Росії. Це моя робота. Двадцять років знав тих людей… Мені тепер з ними не спілкуватися, чи що? Звісно, що війна і люди гинуть це погано. Але й крайні націоналісти мені не сильно імпонують. Кожного обливати брудом, хто поїхав у Росію працювати, нема сенсу. Краще свою економіку піднімати, щось створювати, працювати. В Україні тут так само достатньо своїх корупціонерів та злодіїв.
Розкажи про свій проект по будівництву спортивної бази
Я будую спорткомплекс в Буському районі, село Мармузовичів, де спортсмени будуть жити, харчуватися та тренуватися. Також можна буде проходити реабілітацію. Комплекс перебуває ще на стадії будівництва. Думаю, що зал буде готовий у квітні-травні 2018 року. Роздягальні ж доробимо десь влітку. Доступ буде для всіх, чому комусь відмовляти?
Багато хто питає, для чого ти це робиш? Мов, хто до тебе приїде? На базі, яку я будую, можна побачити, що людина на візку буде почувати себе, як риба у воді. Тобто на базі доступне проживання, харчування, тренування. Роздягалки, туалети та кімнати побудовані без порогів. У таких приміщеннях зручно пересуватися.
Можна сказати, що це мій бізнес, адже я вкладаю свої гроші. Сам зал не приносить гроші, бо його треба опалювати, прибирати, словом доглядати. Я не державна структура, яка просто отримує гроші. Тому планую виручати гроші з готелю та вкладати їх.
В ідеалі я хочу створити такий спорт-інтернат, як той, в якому я вчився у Києві. Згодом займуся створенням своєї команди. Але поки що так далеко не забігаю. Вистачає таких проблем, як утеплити, яка підлога, яке вибрати освітлення. Ще забирає час заробляння грошей на реалізацію бізнесу. На додачу завжди хочу проводити час з родиною.
Всі фото: facebook.com/viktor.didukh
Що для тебе успіх?
Успіх відчуваю тим, що завдяки тому, що став паралімпійським чемпіоном зміг викупити земельну ділянку, щоб будувати зал. Ну і трішки відкрилися двері. Але робота сама по собі не робиться і треба працювати. Зараз я можу гарно відштовхнутися, щоб щось добитися. Спортзал легше побудувати паралімпійському чемпіону, аніж людини з інвалідністю. Інвалідність допомогла мені у тому значенні, що люди відгукнулися і продали мені ту територію.
Можна бути паралімпійцем, а можна інвалідом. Але насправді це та сама людина. Тобто, якщо інвалід в сім’ї - то ніби тягар, а як паралімпійський чемпіон – то є гордість для сім’ї. А насправді це та сама людина і все залежить від неї. У нас є багато людей з інвалідністю про яких держава не дбає. Але в цій самій державі є паралімпійські чемпіони. Тобто все залежить від вибору людини. Не кожен може ним стати, але кожен може спробувати. У мене знайомі інваліди мають бізнеси, крутяться… Я вважаю, що люди десь самі себе обмежують. Напевно, що в більшості випадків.
Протягом своєї кар’єри Віктор п’ять разів виграв чемпіонат Європи: тричі особисто та два рази в команді. Також він ставав чемпіоном світу особисто та вигравав золото Паралімпіади 2016 року в команді. Своїм першочерговим планом Віктор називає спортзал, який найближчим часом зможуть відвідати всі охочі. Також спортсмен мріє, щоб його дитина грала в теніс, як він. За словами Віктора, він не має життєвого правила, але "завжди намагається прийняти найбільш оптимальне рішення в якійсь проблемі, чи просто ситуації".
Віктор Дідух - це приклад простої та галантної людини, яка важкою працею здобуває собі ім'я. Велика кількість нагород справді високого гатунку яскраво підкреслює характер Віктора та його волю до перемоги. Паралімпійський чемпіон своїм прикладом доводить, що, якщо прагнути, то можна досягнути будь-яких висот. Головне - це бачити мету та цілеспрямовано до неї іти, що й робить Віктор.
Cтаття є також частиною спецпроекту "Журналістика толерантності", створеного Kyiv Post та неприбутковою організацією Media Development Foundation. Проект висвітлює проблеми та виклики, з якими доводиться стикатися представникам сексуальних, національних та інших меншин в Україні. Проект став можливим за підтримки американського народу через Державну агенцію інтернаціонального розвитку Сполучених Штатів (USAID) та громадської організації "Internews". Зміст матеріалів не обов’язково відображає точку зору USAID, уряду США, Інтерньюз та редакції.
