Автор: Олександр Віндман
Впродовж трьох десятиліть Сполучені Штати докладали всі зусилля для того, щоб рахуватися з росією, стурбованою своєю безпекою, та намагалися розвіяти її страхи. Сполучені Штати робили це за рахунок співпраці з більш зацікавленими партнерами у Східній Європі, у тому числі з Україною. Для прикладу, замість того, щоб підтримати відновлення незалежності України в 1991 році, Вашингтон намагався зберегти загниваючий радянський союз, через безпідставні побоювання, що його розпад призведе до громадянської війни. І замість того, щоб змусити росію відповідати за авторитаризм всередині країни та антидемократичну діяльність за кордоном, у тому числі в Україні, Вашингтон здебільшого спрямовував свої марні зусилля на співпрацю з москвою.
Виправданням такого російськоцентричного підходу до Східної Європи служили, з одного боку сподівання на хороші стосунки з кремлем, з іншого - побоювання, що відносини з росією перейдуть в чергову холодну, ба гірше, гарячу війну.
Але в результаті пріоритети національної безпеки США стали покладатися на нереалістичні прагнення, ніж на реальні результати, особливо в кризові моменти. Навіть тоді, коли з’являлися докази того, що войовнича поведінка росії не дозволить створити стабільні чи передбачувані відносини, політика США продовжувала курс, що шкодив як інтересам національної безпеки США, так і безпеці сусідів росії.
Можна було би припустити, що війна росії з Україною мала би змінити стратегічний курс США. Однак, чи то за звичкою, чи то за рефлексом, чи навіть за упередженням (що росіяни і українці «один народ» або українці - це «малороси»), головні персони, відповідальні за зовнішню політику США та приймають рішення, все ще віддають перевагу росії перед Україною.
Зараз же війна досягла переломного моменту. І Сполучені Штати повинні вирішити, чи допоможуть Україні сісти за стіл переговорів із максимально можливою сильною позицією, чи таки спостерігатимуть за тим, як росія реорганізує та поповнює своє військо, адаптує тактику та продовжить вести довготривалу війну на виснаження. Якщо українська демократія має перемогти, то зовнішня політика США повинна нарешті віддати перевагу відносинам з Україною, якою вона є, а не з росією, якою б вони хотіли, щоб вона була.
«Прихована група» та її спадок
Визначення України як пріоритету вимагатиме зламу давньої традиції русоцентризму в тристоронніх американо-українсько-російських відносинах. У своїй сучасній формі ця традиція сягає 1989 року, коли високопоставлені члени адміністрації президента США Джорджа Буша-старшого створили секретну групу міжвідомчих співробітників для планування можливого розпаду Радянського Союзу.
18 липня того ж року Роберт Гейтс, який тоді був заступником радника США з національної безпеки, надіслав Бушу записку під назвою «Думки про немислиме: нестабільність і політична турбулентність в СРСР». 2007 року Гейтс у своїх мемуарах «З тіні», згадав про те, що ще раніше стверджував - Сполучені Штати «повинні дуже тихо розпочати певне планування на випадок можливих дій та політики США у відповідь на можливі зміни керівництва чи внутрішньої політики або широкого етнічного насильства та репресій – і продумати наслідки такого розвитку подій для нас».
Незабаром після цього Гейтс доручив Кондолізі Райс, тодішньому старшому директору у справах Радянського Союзу та Східної Європи в Раді національної безпеки, зібрати «приховану групу», яка б взяла на себе це «неймовірне» завдання. (У той час офіційна політика США все ще була зосереджена на збереженні Радянського Союзу та підтримці зусиль щодо реформ, тому назва групи відображала як її неможливий мандат, так і її цілком таємний статус.) Команда, яку зібрала Райс, включала довірених посадовців з Міністерства оборони, Державного департаменту та Центрального розвідувального управління. Серед них були: Денніс Росс, тодішній директор із планування політики в Державному департаменті; Фріц Ермарт, голова Ради національної розвідки; Роберт Блеквілл, офіцер національної розвідки з питань Радянського Союзу; Пол Вулфовіц, заступник міністра оборони з питань політики; і Ерік Едельман, помічник заступника міністра оборони у справах СРСР і Східної Європи.
Працюючи в режимі секретності, ці посадовці розглядали можливі сценарії розпаду Радянського Союзу та потенційну відповідь США. Письмових свідчень про обговорення в групі — чи будь які згадки про її існування — майже нема. (В основному я покладався тут на спогади людей, які були високопоставленими посадовцями в адміністрації Джорджа Буша-старшого, у деяких спогадах є подробиці про «приховану групу», не називаючи її прямо, а також на інтерв’ю з п’ятьма екс-посадовцями, які були учасниками чи знали про її роботу). Але висновки, яких дійшла «прихована група», прямо вплинули не лише на зовнішню політику США в останні роки Радянського Союзу, але й на пріоритети США в нових незалежних радянських республіках.
«Прихована група» передбачила три найбільші загрози, з якими Сполучені Штати зіткнуться в разі розпаду радянського союзу: створення нових ядерних держав; «вільне ядерне озброєння» або втрата, крадіжка або продаж збройового ядерного матеріалу, особливо недержавним суб’єктам або країнам із таємними програмами створення ядерної зброї; і суперечлива лояльність у радянській армії, що може призвести до громадянської війни в нових незалежних республіках або в самій росії.
Коли немислиме стало реальним і радянський союз став розвалюватися, зменшення цих загроз стало головною метою політики США щодо колишнього радянського блоку. Сполучені Штати домагалися денуклеаризації в колишніх радянських республіках і партнерства з ідеально, на перший погляд, сильним централізованим російським урядом у москві. Якби ці дві мети були реальні, можна було б запобігти широко поширеним етнонаціональним конфліктам і зберегти командування та контроль над колишнім радянським арсеналом у стабільній цілісній росії, і таким чином, зменшити ризики ядерної катастрофи.
Прихована група не виступала проти незалежності радянських республік, але її страх перед найгіршим можливим сценарієм сприяв помилкам і втраченим можливостям. Наприклад, відлуння застережень прихованої групи пролунали в сумнозвісній промові Буша «Chicken Kyiv» 1 серпня 1991 рокув українській столиці. За кілька тижнів до того, як український парламент ухвалив акт про проголошення незалежності країни, Буш відмовився підтримати право країни на самовизначення, застерігши проти «самогубного націоналізму, заснованого на етнічній ненависті». Згідно з думкою прихованої групи, він віддав перевагу ретельно керованому занепаду радянського союзу над бажаннями українців, які переважною більшістю проголосували б за незалежність на референдумі наприкінці року.
Слова Буша викликали бурхливу реакцію українців. Для українців, які все ще пам’ятають цю промову або принаймні знають про неї, прихильність Буша до збереження радянського союзу та його готовність відкрито відкинути українські прагнення до державності та незалежності були символічними провалами та практичними показниками того, на яке місце впала Україна в ієрархії у відносинах зі США.
Хтось може заперечити, що для адміністрації Буша було розумно надати пріоритет радянському союзу, який, за будь-якими показниками, був сильнішим, ніж потенційні країни-наступники. Він мав величезні енергетичні ресурси, колосальний військово-промисловий комплекс і міг створювати величезні проблеми Вашингтону. Але управління радянськими, а згодом і російськими загрозами не повинно було відбуватися за рахунок інших держав. Вашингтон міг переслідувати обидві цілі водночас, адаптуючись до занепаду радянського союзу, водночас захищаючись від майбутнього російського іредентизму і підтримуючи самовизначення в нових пострадянських державах.
Відтак промова Буша в Києві стала ганебним початком американсько-українських відносин, якого можна було уникнути. Буш міг би просто сказати банальності про просування миру, демократію і самовизначення й не озвучувати зверхницьке застереження щодо громадянського конфлікту. Та все ж, Сполучені Штати не вплинули на рішення України проголосити незалежність чи продовжити життя радянського союзу. Зрештою, жоден результат не задовольняв пріоритети політики США.
Адміністрація Буша не була згуртована в цьому вкрай обережному підході до радянського союзу, що розвалювався; були дисиденти, як всередині, так і поза прихованою групою. Наприклад, як зазначають Майкл Макфол і Джеймс Голдґейер у «Владі та меті», тодішній міністр оборони Дік Чейні виступав за політику, яка б запобігла повторній появі радянської чи пострадянської загрози в Євразії. Він вважав, що Сполучені Штати повинні скористатися нагодою підірвати позиції великої держави суперника та поширити далі на схід демократію та західні інститути безпеки.
Аргументи Чейні не давали можливість росії на відродження - та це й було важко уявити на тлі величезних економічних, соціальних і політичних проблем у росії, — але його аргументи були предвісниками ключових подій у зовнішній політиці США впродовж пострадянських років. Варто виділити один епізод із мемуарів Ґейтса: 5 вересня 1991 року, через місяць після промаху Буша – промови «ChickenKyiv», Чейні посварився з держсекретарем Джеймсом Бейкером через наслідки неминучого розпаду Радянського Союзу. За словами Гейтса, Чейні стверджував, що розпад був «в наших інтересах», додавши, що «якщо це буде добровільно, відбудеться якесь об’єднання республік». Якщо демократія зазнає краху, то нам буде краще, коли залишки срср будуть невеликими». Відповідь же Бейкера свідчила про більш домінуючий напрямок мислення в прихованій групі: Нашим інтересом є мирний розпад, а не друга Югославія».
За словами екс-посадовців, яких я розпитував, ті, хто більше тяжів до думки Чейні, в тому числі Вульфовіц та Едельман, почали розглядати пострадянську європейську безпеку як гру з нульовою сумою зі слабким, але все ще небезпечним геополітичним суперником у Москві. Вони також бачили нову незалежну, вразливу Україну, яка потребує допомоги, і визнавали, що, якщо її зміцнити, вона може стати оплотом проти російського реваншизму. Але таких була меншість. Більшість впливових учасників у сфері національної безпеки погоджувалися з Бейкером, що американо-російські відносини після холодної війни повинні бути основою безпекової структури після Холодної війни. Вони вірили, що якщо їм вдасться правильно спрямувати росію і вона стане в регіоні бастіоном стабільності та позитивно впливатиме на Україну та інших.
Засліплений могутністю
Ця зацикленість на москві виявилася надзвичайно довговічною. Президенти Білл Клінтон, Джордж Буш і Барак Обама будували свою регіональну політику навколо своїх сподівань і пересторог щодо росії — сподівань на співпрацю та страху перед новою холодною війною. Тепер адміністрація президента Джо Байдена повністю переосмислила оцінку ризиків російської війни проти України, яку могла передбачити прихована група, ця оцінка більше зосереджена на наслідках конфлікту в самій росії, ніж на наслідках для самої України.
радянського союзу давно немає, але занепокоєння нестабільністю, ядерним арсеналом росії, регіональним конфліктом та двосторонньою конфронтацією залишається. Щоб не провокувати москву, Сполучені Штати обережно визнали вплив росії в уявному пострадянському геополітичному просторі України. Він (Байден-ред.) також часто фільтрував свої політичні рішення щодо України крізь призму росії, балансуючи між своїми цілями в Україні та потребою у співпраці з росією щодо контролю над озброєннями, розповсюдження ядерної зброї Північної Кореї та Ірану, зміни клімату, Арктики та космічних програм тощо.
Для порівняння, Сполучені Штати в основному неоднозначно ставилися до України. Вони співпрацювали з країною, коли інтереси та цінності двох країн узгоджувалися. Наприклад, в епоху Клінтона Сполучені Штати зробили крок до демократизації та денуклеаризації. Але коли денуклеаризація була досягнута, а за президента України Леоніда Кучми демократизація застопорилася, поштовх для двосторонньої взаємодії впав. Під час другого терміну Клінтона та під час адміністрацій Буша та Обами Сполучені Штати відійшли від Києва до співпраці з москвою.
Помилкова надія на стратегічне партнерство з реформованою росією — або, принаймні, на стабільні та передбачувані відносини з москвою — переважила більш досяжні цілі та інвестиції США в Україну в ті роки. Сполучені Штати піддалися міфу про російську винятковість і ввели себе в оману спотвореним баченням двосторонніх відносин, ігноруючи ознаки авторитарної консолідації всередині росії та не звертали увагу на застереження партнерів із Балтії та Східної Європи. Навіть гірше, через своє бажання пристосуватися до росії, Сполучені Штати відкинули демократичний прогрес в Україні — наприклад, після продемократичних рухів у 2004–2005 та 2013–14 роках — і похитнули перспективу плідної довгострокової перспективи. відносини з Києвом. Політики США виправдовували такий підхід тим, що залучення росії як відповідального члена міжнародного співтовариства сприяло б демократизації в регіоні. Пізніше, коли вектор росії в бік авторитаризму достатньо проявився, Штати знов виправдали це стабільністю, піддавшись страхам перед холодною війною.
Сполучені Штати не обов’язково помилялися, намагаючись встановити взаємовигідні відносини з росією. Штати помилилася, коли продовжили переслідувати цю мету ще довго після того, як шанси на це зникли, що мало бути очевидним 2004 року, коли росія втрутилася у вибори в Україні задля перемоги свого кандидата, або 2008 року, коли росія вторглася в Грузію. Однак замість того, щоб шукати партнерів для співпраці, політики США продовжили загравання з кремлем. У результаті - можливості розвивати відносини США з Україною були втрачені, а вони, насправді, завжди були перспективнішим двигуном демократизації в регіоні.
Втрачені можливості
Більшу частину останніх 30 років Київ був перспективнішим партнером США, ніж москва. Але Вашингтон закривав на це очі. Якби Сполучені Штати були більш чуйними до українських ініціатив і українських занепокоєнь, вони могли б запропонувати щось більше, ніж розпливчасті «гарантії безпеки» в Будапештському меморандумі 1994 року, який супроводжував доленосне рішення України відмовитися від ядерної зброї, що вона успадкувала після краху срср. Натомість угода, підписана росією, Україною, Сполученим Королівством і Сполученими Штатами, вимагала лише консультацій і зобов’язання вимагати дії Ради Безпеки ООН у разі порушень (очевидний недолік, враховуючи право вето росії в цій установі) .
Інші ранні спроби двостороннього співробітництва відбувалися лише за ініціативи України. Так, наприклад, у 1996 році Кучма звернувся з проханням створити спеціальну двосторонню комісію як частину більш тісного стратегічного партнерства, названу на його честь та віце-президента США Ела Гора, для посилення співпраці в питаннях торгівлі, економічного розвитку та безпеки. Хоча Комісія Гора-Кучми була створена за зразком американсько-російської комісії, стратегічного партнерства не відбулося. Взаємодія з росією була головним пріоритетом США; взаємодія з Києвом була на другому місці. А результати в Україні все ще вважалися залежними від результатів в росії.
Помаранчева революція 2004–2005 років відкрила ще одну можливість для співпраці. Після того, як тисячі українських демонстрантів вийшли на вулиці проти фальсифікації другого туру президентських виборів, за вільне та чесне голосування через два місяці, Сполучені Штати могли б надати більшу фінансову та технічну допомогу Україні щодо реформ, і підтримати українські амбіції щодо Європейської та трансатлантичної інтеграції. Міцніше партнерство могло б запобігти політичній боротьбі та невдалим реформам, які зрештою підігріли розчарування населення проєвропейським урядом президента Віктора Ющенка.
Натомість Сполучені Штати обрали політику нічийної землі. На саміті НАТО в Бухаресті в 2008 році адміністрація президента США Джорджа Буша наполягала на тому, щоб альянс вітав прагнення України приєднатися до НАТО. Але Сполучені Штати та інші члени НАТО відмовилися пояснити, що саме Україні потрібно буде зробити для вступу, і відмовилися скласти план дій щодо членства. Це дало росії більше можливостей для маневрів, і не зробило Україну захищеною.
Ці провали виявилися згубними для України. Якби реформи Ющенка загалом були успішними, віктор янукович, проросійський кандидат, який зазнав поразки після Помаранчевої революції, міг би не виграти президентські вибори 2010 року. Якби не янукович, то український уряд і збройні сили не атрофувалися, а хижа клептократія не закріпилася. Революція Гідності 2013–14 років, також відома як Революція Євромайдану, не відбулася, і Україна б не стала вразливою для російської агресії та амбівалентності Заходу. Від вторгнення в східну Україну в 2014 році втрати росії були б більші, якби український уряд і військові були на міцних позиціях. Крім того, росія б стикнулася з сильнішою реакцією Заходу та міжнародним осудом, якби Сполучені Штати та інші підписанти Будапештського меморандуму продемонстрували сильнішу довгострокову прихильність українській демократії, суверенітету та територіальній цілісності.
Навіть якби нічого з цього не сталося, Захід міг би жорсткіше відреагувати на вторгнення росії в 2014 році. Жорстка реакція могла б стримати подальшу російську агресію або принаймні краще підготувати Україну до розширення конфлікту. Сполучені Штати та їхні союзники допомогли модернізувати українську армію, але через небажання провокувати москву, не запровадили достатньо жорсткі санкції проти росії, не надали обладнання та не забезпечили навчанням українське військо. А президент росії володимир путін взяв і пішов війною. Тепер Захід намагається надолужити згаяне.
Та все ж таки Сполучені Штати не повинні брати всю провину за ці втрачені можливості на себе. Корупція, політична боротьба та провальне керівництво гальмували зусилля України щодо реформ і розвитку за роки до Помаранчевої революції. І лише після революції 2013–14 років Україна по-справжньому повернулася до реформ, прозорості, демократії та європейської інтеграції. Але навіть у ті моменти, коли Україна була готовим і здатним партнером, Сполучені Штати не бажали співпрацювати чи покращувати американо-українські відносини. Побоювання щодо політичної відповіді з боку москви завжди перешкоджали тіснішим стосункам з Києвом.
Цей історичний провал став очевиднішим, оскільки колишні урядовці США були змушені захищати свої нотатки щодо політики США щодо України. Дуже небагато людей можуть чесно сказати, що вони зробили все можливе за вісім років після першого вторгнення росії, щоб допомогти Україні здійснити реформи, прискорити інтеграцію країни з Європою, зміцнити її оборону та зміцнити опір. Чи це через невігластво, чи через інституційну схильність носитися з росією, немає виправдання нехтуванню Україною.
Частково проблемою є і пережиток очікуваної холодної війни, досвід та підготовка фахівців з Євразії в органах національної безпеки атрофувалися. Крім того, практично всі експерти, які працювали на уряд США впродовж 30 років, були підготовлені як знавці радянщини, а не україністами. Вони не могли знатися на українських цінностях, не розуміли і не виокремлювали її культурну, етномовну, історичну та політичну сутність. Ці совєтологи, а також, у подальшому, росіяністи та кремленологи бачили російське «ближнє зарубіжжя» в орбіті москви. Фізичні кордони нової незалежної України могли бути чітко демарковані, але ментальні кордони української геополітики все ще були прикуті до імперського центру в москві.
Що ще гірше, краєзнавство також занепали після розпаду радянського союзу, що призвело до браку фінансування вивчення мов і спеціальних знань, необхідних для розвитку регіональної експертизи. Старі радянські дослідницькі програми перейменовані в російські та східноєвропейські дослідження, російські та євразійські дослідження або якийсь інший варіант цього формулювання, що свідчить про однаково привілейоване становище росії порівняно з рештою Євразії.
За кількома винятками (зокрема, Український науково-дослідний інститут Гарвардського університету), більшість університетів США навчають своїх студентів російською мовою з акцентом на російську історію, культуру та літературу. Хоча слов’янське академічне співтовариство почало переоцінювати русоцентричні підходи до вивчення Євразії, цей зсув ще не відчувається в уряді США. російський і східноєвропейський досвід —в уряді — розглядався як замінник знань про Україну. За той час, який я провів у Раді національної безпеки, з 2018 по 2020 рік, результати цієї сукупної упередженості в освіті національної безпеки стали очевидними. Дуже небагато чиновників володіли спеціальними знаннями про регіони, не кажучи вже про Україну, а серед них ще менше володіли українською мовою.
Напрацювання «прихованої групи» продовжують жити
Упередженість щодо України та росії триває і досі. Здається на те, що адміністрація Байдена не може погодитися з тим, що поки путін при владі, найкраще, на що Сполучені Штати можуть сподіватися, це холодна війна з росією. Водночас Вашингтон має докласти всіх зусиль, щоб конфлікт в Україні не перетворився на тривалу війну на виснаження, яка з часом лише збільшить ризики регіонального розширення. Це означає повну підтримку України та надання їй необхідного обладнання, щоб змусити росію шукати миру, а не тремтіти від страху кожного разу, коли путін або хтось із його рупорів говорить щось про ядерний арсенал. Сполучені Штати — наддержава. росія ні. Адміністрація Байдена повинна діяти так, ніби вона знає різницю, і надасть свої величезні ресурси, щоб українці могли диктувати умови в Україні.
Але старих звичок важко позбутися. За словами двох колишніх високопоставлених посадовців США, які працювали над політикою щодо України, включно з тим, хто працював в адміністрації Байдена, вище керівництво Ради національної безпеки діяло як ідейний наступник прихованої групи. Офіційні особи РНБ прагнули обмежити військову підтримку України, виходячи зі звичної логіки — що це посилить напруженість у стосунках з москвою та порушить надії на нормалізацію відносин із кремлем. Незважаючи на те, що Байден, держсекретар Ентоні Блінкен і міністр оборони Ллойд Остін пообіцяли надати Україні всю необхідну підтримку для перемоги у війні, представники РНБ заблокували передачу Україні літаків радянської епохи та відмовилися надати Україні достатню кількість протиповітряної оборони дальньої дії, щоб очистити небо від російських літаків, обмежили кількість ракетних систем великої дальності та боєприпасів, необхідних для знищення російських цілей на театрі війни, і припинивши обговорення передачі пілотованих і безпілотних літальних апаратів, необхідних для нейтралізації російських дальні атак на міста України.
За словами колишніх чиновників, керівництво РНБ вважає, що війна створить значно більші ризики для Сполучених Штатів і глобальної стабільності, якщо Україна «занадто багато виграє». Вони хочуть уникнути краху режиму путіна через страх перед тими самими загрозами, які прихована група виявила три десятиліття тому: розповсюдження ядерної зброї, ядерних боєприпасів та громадянська війна. І вони прагнули зменшити ймовірність двосторонньої конфронтації між Сполученими Штатами та росією, ризикуючи значно перебільшити ймовірність звичайної та ядерної війни. «У той час як ключова мета Сполучених Штатів полягає в тому, щоб зробити все необхідне для підтримки та захисту України, інша ключова мета полягає в тому, щоб ми не опинилися в ситуації, коли ми прямуємо по дорозі до третьої світової війни», сказав Джейк Салліван, який очолює РНБ як радник Байдена з національної безпеки, на Форумі безпеки в Аспені минулого місяця. У цій надмірній стурбованості тим, як росія може відреагувати на політику США, можна побачити тінь прихованої групи.
Планування щодо кожної надзвичайної ситуації є відповідальним способом управління загрозами національній безпеці, але малоймовірні найгірші сценарії не повинні диктувати дії США. В пошуку заходів для запобігання, наступники прихованої групи укорінюють нерішучість на найвищому рівні адміністрації Байдена. Час, який витрачається на хвилювання про малоймовірну відповідь росії на дії США, краще було б витратити на зброю для союзників, навчання українців сучасним можливостям Заходу та прискорити поставки зброї в Україну.
Сполучені Штати повільно приходять до того, щоб надавати певні можливості, але в недостатніх кількостях і не раніше, ніж заціпеніння США не знизило здатність України утримувати та повертати території на півдні України та на Донбасі. Після кількох місяців обговорень адміністрація Байдена нарешті погодилася передати високомобільні артилерійські ракетні системи, відомі як HIMARS, але вона відмовилася надати боєприпаси найбільшої дальності, необхідні для ураження російських цілей та військових запасів на великій відстані. Залишається незрозумілим, чи адміністрація врешті-решт надішле боєприпаси, які можуть подолати 190 миль, що є значним покращенням у порівнянні з боєприпасами керованої ракетної системи залпового вогню, які вона зараз надає та які можуть подолати лише близько 45 миль. Сполучені Штати також ухилилися від надання Україні ракет середньої та великої дальності «земля-повітря», які могли б націлюватися на російські літаки, ракети, а в найгіршому випадку, системи доставки будь-якої можливої тактичної ядерної зброї. Україна могла б швидше змусити росію сісти за стіл переговорів, якби мала такі можливості. А надання достатньої кількості зброї не зумовило б найгірший сценарій війни проти росії. Уряд США може зробити і те, і інше.
Адміністрація Байдена справедливо, хоч і із запізненням, почала говорити про політику перемоги України на полі бою, але й досі не підкріпила цю риторику необхідною військовою підтримкою. Наразі адміністрація Байдена передала Україні зброї на скромні 8 мільярдів доларів. Додаткова допомога з безпеки була заблокована або відкладена РНБ або загрузла в бюрократії Міністерства оборони. Конгрес прийняв Закон про ленд-ліз для України, відроджуючи програму часів Другої світової війни, яка надає президенту розширені повноваження надавати Україні в борг або орендувати велику кількість військової техніки. Адміністрація Байдена повинна більше використовувати ці повноваження. Вона також повинна очолити зусилля зі створення центрів логістики та забезпечення в Україні, не за сотні кілометрів у Польщі та Румунії, а якомога ближче до східних і південних полів битв. Якщо Україна виграє цю війну, то завдяки не лише зброї та волі, а й витривалості.
Сполучені Штати також повинні зробити більше для вирішення питання експорту зерна. російська блокада України порушила глобальні ланцюжки поставок продовольства та спонукала до збільшення списку країн, які вводять заборони на експорт зерна. Ця проблема лише посилюватиметься, оскільки російські війська продовжуватимуть атакувати зерносховища та транспортні мережі та грабувати український урожай на окупованих територіях. Забезпечення супроводу українських торговельних суден і відкриття гуманітарного транспортного коридору є одним із потенційних рішень, хоча й ризикованим. Більш ймовірно, що вантажі зерна й надалі транспортуватимуться повільно та неефективно залізницею, баржами та вантажівками до таких країн, як Латвія, Естонія, Литва, Румунія та Болгарія. Україна використовує ширшу залізничну колію, ніж її сусіди з ЄС, і хоча пропускна спроможність залізниці зростає, поточна швидкість та обсяг залізничних перевезень недостатні для усунення відставання від експорту.
Іншою проблемою є транспортні витрати, а також наявність вантажівок, барж і відповідних залізничних вагонів. Європейський Союз розгорнув план «шляхів солідарності» — альтернативних логістичних маршрутів для експорту української сільськогосподарської продукції через ЄС до третіх країн, — але ця екстрена реакція є символом неспроможності Заходу спланувати довгострокові непередбачувані ситуації. За два місяці, відколи ці шляхи були створені, їм не вдалося усунути вузькі місця в постачанні, і сільськогосподарська продукція залишилася далеко від місця призначення. 22 липня росія погодилася продовжити експорт зерна. Але буквально через день російські ракети вразили найбільший морський порт України і поставили угоду під сумнів. Залежно від того, коли почати відраховувати — захоплення Криму в 2014 році чи вторгнення в лютому — Сполучені Штати та ЄС мали або п’ять місяців, або вісім років, щоб спланувати серйозні збої в такому експорті, тому розчаровує, що їм довелося сперечатися, щоб зібрати воєдино рішення з клаптиків пропозицій щодо передбачуваної проблеми.
Знову ж таки ця непідготовленість більш зрозуміла, якщо дивитися через призму русоцентризму Заходу. Планування серйозних збоїв у експорті сільськогосподарської продукції мало сенс, доки неможливо було уявити широку війну. І навіть у разі війни головним припущенням Заходу було те, що росія може завоювати Україну або змусити Київ капітулювати в короткий термін; бізнес знайде спосіб продовжувати роботу лише з мінімальними перешкодами. Така ж хибна логіка пояснює, як Європа дозволила собі стати залежною від російської нафти та газу — і як вона намагалася відлучитися від цих ресурсів навіть після того, як небезпека, яку вони представляють, стала очевидною. Сполучені Штати та ЄС повинні врахувати помилки і перевірити прогнозипотенційних загроз, незалежно від того, наскільки надуманими ці загрози можуть здаватись у мирний час.
Стовпи демократії
Адміністрація Байдена зробила демократичне оновлення наріжним каменем своєї внутрішньої та зовнішньої політики. Немає кращого способу продемонструвати демократичну рішучість, ніж захист цінностей та інтересів США в Україні. Перемога України не тільки обмежила б можливості росії для майбутньої військової агресії, але й зміцнила б опору демократії у Східній Європі, запропонувавши потужний урок як для потенційних авторитарних агресорів, так і для демократичних держав. Програш України, навпаки, означав би прискорення хвилі авторитаризму та занепаду демократії, яка захлинула світ за останнє десятиліття.
Щоб забезпечити тріумф демократії в Україні, Сполучені Штати повинні спочатку змінити свої моделі мислення та навчитися на десятиліттях помилок. Визнання отруйного русоцентризму зовнішньої політики США є першим кроком до кращого підходу до американо-українських відносин. У міру того, як російські військові зусилля занепадають, а перспектива прямої конфронтації між Сполученими Штатами та росією знову починає виглядати немислимою, виникне спокуса повернутися до старих способів мислення та планувати нормалізацію відносин із росією після путіна. Але такий результат знову призведе до привілеювання росії над Україною. Навіть якщо путіна скинуть або замінять іншим способом, Сполученим Штатам не варто вважати, що росія зміниться на краще; зближення потрібно заслужити, а не подарувати. Звільнившись від свого русоцентризму, Вашингтон також зможе краще взаємодіяти зі своїми партнерами у Східній і Північній Європі та прислухатися до них, оскільки вони більш близькі і мають більше загроз національній безпеці з боку росії. Їхні знання та досвід матимуть вирішальне значення для перемоги України над росією, майбутньої реконструкції України, судового переслідування військових злочинців, процвітання Східної Європи та, зрештою, встановлення процвітаючих демократій у всій Євразії.
Під недоречними прагненнями Сполучених Штатів налагодити позитивні відносини з росією ховається величезна гординя. Американці схильні вірити, що вони можуть досягти чого завгодно, але постійно нехтують свободою своїх співрозмовників. Насправді Сполучені Штати ніколи не мали впливу, щоб в односторонньому порядку змінити внутрішню політику росії. Але вони мали здатність досягти більш перспективного результату з більш охочим партнером в Україні. Якщо Сполучені Штати фундаментально не переорієнтують свою зовнішню політику від прагнень до результатів, вони втратять ще більшу можливість створити мирну, демократичну Східну Європу.
Автор статті Александр Віндман - підполковник армії США у відставці та колишній директор із європейських справ у Раді національної безпеки, є докторантом та старшим науковим співробітником Інституту зовнішньої політики Школи перспективних міжнародних досліджень Джона Гопкінса, військовим науковим співробітником Прітцкера в Інституті права.
Джерело: Foreign Affairs
