Це історія про те, як актив російської розвідки став президентом Сполучених Штатів.
Це документований, підкріплений джерелами, хронологічний запис, укладений на основі першоджерел, свідчень у Конгресі, розвідувальних файлів, двох моїх книжок на цю тему "Дім Трампа, дім путіна" та "Американський компромат" й офіційних інтерв'ю. Він простежує стосунки між Дональдом Трампом і російською розвідкою від найраніших задокументованих витоків до сьогодення.
Тридцять вісім частин. Десять років репортерської праці. Одна цілісна історія.
Частина 1. Чех і мат: Східний блок уперше бере Трампа на приціл
За даними The Guardian, наприкінці 1980-х, коли Трамп уперше націлився на Білий дім, чехословацька держбезпека (StB) стежила за ним за допомогою агента Ярослава Янси (на фото вгорі). Світлина: StB
Івана зустрічає Трампа
1977 року, як я писав у книжці "Дім Трампа, дім путіна" (2018), КДБ уперше взяв Дональда Трампа під нагляд після того, як той одружився з Іваною Зельнічковою – громадянкою Чехословаччини з міста Злін, де діяв підрозділ чехословацької таємної служби (StB), що тісно співпрацювала з КДБ.
Архіви StB також свідчать, що батько Івани, Мілош Зельнічек, перебував під наглядом спецслужб, а під час його поїздки до США 1977 року на весілля доньки його речі в аеропорту обшукали за наказом StB. Німецька газета Bild також навела зашифровані файли StB, у яких ішлося про те, що телефонні розмови між Іваною та її батьком слід прослуховувати, а їхнє листування – переглядати.
Зовсім не обов'язково, що Зельнічек передавав компромат: можливо, він просто надавав той мінімум інформації, який був потрібний, аби StB дала йому спокій. "Батька Івани зареєстрували як довірену особу StB, – розповів чеський історик Томаш Вілімек у розмові з Кейт Коннолі з Guardian. – Однак це не означає, що він був агентом. Влада ЧССР змусила його говорити з ними через його поїздки до США та доньку. Інакше йому не дозволили б вилетіти".
Усе це нам відомо завдяки подробицям, які надав агент на прізвисько Ярда – він же Ярослав Янса. Янса був одним із чотирьох агентурних помічників StB, яким доручили стежити за родиною Трампів під час холодної війни.
Документи таємної поліції щодо Івани Трамп в Архіві Служби безпеки у Празі, Чехія. Світлина: Petr David Josek/AP
Дійові особи
Івана Зельнічкова Трамп
Народжена в Чехії модель із промислового міста Злін, що тоді належало до комуністичної Чехословаччини. 1977 року Івана вийшла заміж за Дональда Трампа і в такий спосіб ввела майбутнього президента США в орбіту Східного блоку. Для зовнішнього світу вона була світською законодавицею моди й матір'ю Дональда-молодшого, Еріка та Іванки. Але вдома за кожним її кроком – і кожним телефонним дзвінком – стежила чехословацька таємна поліція Státní bezpečnost (StB).
StB (Státní bezpečnost)
Чехословацька таємна поліція StB була тісно пов'язана з радянським КДБ і вважала американські зв'язки потенційною золотою жилою для розвідки. Тож Івану та її родину після одруження з Трампом узяли під тривалий нагляд.
Мілош Зельнічек
Хоча Мілош, батько Івани, механік і тренер-аматор, не був офіційним агентом, його змусили співпрацювати зі StB в обмін на дозвіл відвідувати доньку у США. Його телефонні розмови з Іваною прослуховували, листи читали, а особисті речі обшукали в аеропорту під час його візиту 1977 року на її весілля з Трампом.
Ярослав "Ярда" Янса
Таємний помічник StB і один із щонайменше чотирьох співпрацівників, яким доручили відстежувати Трампів під час холодної війни. Під псевдонімом "Ярда" Янса написав двосторінкову доповідь про весілля Трампа й Зельнічкової, спираючись на внутрішню обізнаність. Його звіти стали частиною ширшої розвідувальної операції радянського блоку, яка визначила Трампа як особу, що становить інтерес.
Частина 2. Троянський кінь Радянського Союзу (1970-ті)
Упродовж усього десятиліття КДБ використовував малопомітні шпарини в американській політиці, щоб проводити шпигунські операції у США.
Ліворуч — генерал Олег Калугін, колишній керівник контррозвідки КДБ, з автором, 2017 рік. Світлину надала Ольга Лаутман.
КДБ і поправка Джексона – Веніка
Що дужче загострювалася напруга холодної війни упродовж 1970-х, то більше спеціальних програм розробляв КДБ, щоб перекидати спеціально відібраних агентів до США й вербувати нові розвідувальні активи в Америці. Однією з них була нова, схожа на троянського коня еміграційна політика, що мала проголошену мету – дозволити єврейським біженцям переїхати до Америки, але приховану мету – живити зростання російської мафії у США та вирощувати нове покоління розвідувальних активів для КДБ.
Радянську програму запустили у відповідь на поправку сенатора Генрі М. "Скупа" Джексона (демократ від штату Вашингтон) і конгресмена Чарльза А. Веніка (демократ від штату Огайо), яка дозволяла Радянському Союзу мати нормальні торговельні відносини зі США лише за умови, що єврейським біженцям дозволять емігрувати.
Головна мета поправки Джексона – Веніка, певна річ, полягала в тому, щоб змусити радянську владу дотримуватися базових прав людини. Але, як я дізнався, коли розпитував про це генерала Олега Калугіна – колишнього керівника контррозвідки КДБ і свого часу начальника путіна, – нова політика мимоволі дала КДБ лазівку, яку той використав сповна.
Коли Калугін уперше почув про цю політику, то, за його словами, одразу пішов до шефа КДБ Юрія Андропова, який згодом очолив СРСР на посаді генерального секретаря, і сказав, що це чудова нагода.
Як я писав у книжці "Американський компромат", Калугін розповів мені:
"Спершу, сказав я, нам слід обрати чималу кількість євреїв, які хочуть емігрувати. Це послабило б дедалі більшу напругу й допомогло б змусити замовкнути програми "Голосу Америки" та Бі-бі-сі, які звинувачують росію в антисемітизмі".
Добре, але Калугін лукаво заклав непомітну, схожу на троянського коня складову в те, що видавалося новою доброзичливою радянською еміграційною політикою. "Ми казали [емігрантам]: ви можете їхати, але надаватимете нам інформацію. І вони пообіцяли служити нам", – сказав Калугін.
Інакше кажучи, Калугін фактично говорив: ми відправимо Америці євреїв. Але це будуть наші євреї. А це означало, що вони відправляли іммігрантів, які стануть розвідувальними активами для КДБ.
Для багатьох емігрантів це була пропозиція, від якої важко відмовитися, бо КДБ мав важелі впливу на будь-яку родину, що лишалася вдома. А у США сама операція була захищена від критики, бо кожен, хто намагався обговорювати небезпеку допуску такої кількості радянських євреїв, ризикував дістати тавро антисеміта.
Згодом, за словами Калугіна, нерідко через кілька років після того, як емігранти ставали на ноги у США, КДБ давав про себе знати, надсилаючи офіцера для розмови з ними. "Він казав їм: "Вітаю. Найкращі побажання від..." – і називав якесь ім'я, а тоді кілька ключових слів, які натякали, що емігрант знає, з ким має справу".
Щойно ці емігранти влаштовувалися, вони ставали легкою здобиччю для радянських агентів, які вже були у США. "Брайтон-Біч [у Брукліні] був одним із місць, де я шукав потенційні джерела інформації, – розповів мені Калугін. – Був у мене один чоловік, з яким я зустрічався пізно вночі в "Распутіні". Саме туди я й ходив. Я роззирався, придивлявся до людей і перевіряв їхнє минуле через Москву, щоб з'ясувати, чи достатньо вони придатні, аби я розвивав із ними стосунки".
А яке завдання вони діставали після цього? Їхня місія полягала в тому, щоб "проникати в усі західні установи. Передусім урядові, а також у бізнес, особливо у високі технології, – додав Калугін. – Це те, у чому росія завжди відставала. Але також і в державні організації. І дехто справді досяг у цьому успіху".
Тож хоча поправка Джексона – Веніка була великим здобутком у царині прав людини, що дозволив сотням тисяч радянських євреїв іммігрувати, вона також створила величезну діру в національній безпеці Америки й відкрила двері до США для колосальної кількості російських злочинців і шпигунів КДБ. Наприкінці 1970-х сам Калугін часто навідувався до радянських нічних закладів на бруклінському Брайтон-Біч у пошуках нових талантів – тобто російських мафіозі, ладних співпрацювати з КДБ.
Упродовж 1970-х і 1980-х Радянський Союз і далі занепадав, і мало хто усвідомлював, що в певному сенсі він слугував щитом для Заходу. Через кілька років після падіння Берлінського муру, коли політичні аналітики проголосили кінець холодної війни, головний слідчий Генеральної прокуратури росії Борис Уров заявив: "Чудово, що залізної завіси більше немає, але вона була щитом для Заходу. Тепер ми відчинили ворота, і це дуже небезпечно для світу. Америка отримує російських злочинців. Ні в кого не вистачить ресурсів, щоб їх зупинити. Ви на Заході ще не знаєте нашої мафії. Дізнаєтеся, дізнаєтеся!".
Дійові особи
Олег Данилович Калугін
Колишній генерал КДБ, головний шпигун у Вашингтоні (округ Колумбія) і свого часу начальник путіна. Згодом Калугін перейшов на бік Заходу, викривши радянські шпигунські операції після того, як 2003 року отримав громадянство США. Свого часу він очолював Управління "К" – підрозділ зовнішньої контррозвідки КДБ, керуючи деякими з найчутливіших його місій часів холодної війни. Калугін став відомим у зв'язку з убивством 1978 року болгарського письменника Георгія Маркова – сміливого й усіма любленого емігранта, якого вбили, коли оперативник КДБ скористався спеціально виготовленою парасолькою, що вистрілила в стегно Маркова крихітну отруйну кульку з рицином.
Юрій Володимирович Андропов
Андропов був четвертим генеральним секретарем Комуністичної партії та головою КДБ. Як керівник КДБ із 1967 до 1982 року, Андропов розширював радянське шпигунство за кордоном і придушував інакодумство вдома. Досвідчений апаратник, він просував кадрових офіцерів КДБ на кшталт Олега Калугіна – доки внутрішні інтриги на чолі з довіреною особою Андропова володимиром Крючковим не призвели до пониження Калугіна до Ленінградського КДБ, де той став начальником путіна.
Джерело: Частина 1. Чех і мат: Східний блок уперше бере Трампа на приціл (1977) та Частина 2. Троянський кінь Радянського Союзу (1970-ті)
