Історики не роблять передбачень, але професор Єльського університету Тімоті Снайдер прославився лячними прогнозами і застереженнями – більшість яких справдилися, розповідає в статті The Guardian.
Видання зазначає, що у вересні минулого року, через сім місяців після того, як росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, історик Єльського університету Тімоті Снайдер здійснив 16-годинну поїздку потягом з Польщі до Києва. The Guardian стверджує, що Снайдер добре знає українську столицю: він приїздив сюди у 1990-х, коли був аспірантом. З того часу Київ розцвів, а Снайдер став видатним істориком Східної Європи.
Вийшовши на станції Київ-Пасажирський, пишуть журналісти, він глянув на місто, яке змінила війна. Всюди були мішки з піском, бетонні блокпости та сталеві "їжаки" для зупинки російських танків. Зі смартфонів киян лунали попередження про повітряну тривогу.
Снайдер приїхав, щоб виступити на щорічній конференції Ялтинської європейської стратегії (YES).
Як зазначає The Guradian, Снайдер не природжений оратор, але він і раніше відвідував конференцію. Його перший візит відбувся 2014-го, через кілька років після того, як він опублікував книгу "Криваві землі", провокаційну та емоційно руйнівну розповідь про нацистські та радянські звірства, яка зробила його, за словами одного з рецензентів, "можливо, найталановитішим молодим істориком сучасної Європи".
Книга мала успіх, і у наступні роки Снайдер почав більше писати про сучасні проблеми, в тому числі про кліматичну кризу, охорону здоров'я та українську політику. Але саме його роботи про дві постаті, переконує видання – Дональда Трампа і владіміра путіна – зробили його одним із найвидатніших американських інтелектуалів останнього десятиліття.
Зірковим злетом Снайдера у 2017 році, стверджує The Guardian, є книжка "Про тиранію" ("On Tyranny"), яка стала бестселером і зробила його головним інтелектуалом лівоцентристського антитрампівського руху, відомого як "лібералізм опору" (#resistance liberalism). Книга принесла йому регулярні запрошення на телебачення. Новини, які Снайдер повідомляв своїм глядачам, були переважно гнітючі та невтішні, але разом із тим він транслював своєрідну підтримку. "Ви не помиляєтесь, коли відчуваєте, що ситуація важка, – сказав їм Снайдер. – Повірте експерту з політичного варварства: все погано так, як вам і здається".
Страшні перестороги було легко висміяти, але спроби Трампа скасувати вибори 2020 року допомогли Снайдеру виправдати те, що його критики називали перебільшенням. 9 січня 2021 року, через три дні після того, як натовп взяв в облогу Капітолій, Снайдер опублікував есе у New York Times, в якому зробив ще одне пророче передбачення.
Історик стверджував, що провал путчу Трампа був більше схожий на початок, ніж на кінець чогось. Оскільки "велика брехня" Трампа – про те, що він виграв вибори – "тепер стала священною справою, заради якої люди жертвували", вона залишиться потужною силою в американській політиці, якщо не буде докладено спільних зусиль, щоб зупинити її.
А провіщі думки Снайдера про путіна були ще зловісніші. У путінській росії Снайдер бачить корумповану автократію, яка використовує неофашизм, щоб відновити імперську славу. Він був одним із небагатьох англомовних оглядачів, хто передбачив вторгнення росії в Україну 2014 року – прогноз, над яким насміхалися навіть його друзі, і попередив у своїй книзі "Чорна земля", що "новий російський колоніалізм" загрожує європейській стабільності. На його думку, повномасштабне вторгнення, яке розпочалосяторік, не було, як дехто вважає, незначним регіональним конфліктом, а скоріше звірством епохального значення: "Йдеться про саму можливість демократичного майбутнього", – написав він у Foreign Affairs.
Протягом року, зауважує The Guardian, Снайдер був першим номером серед красномовних інтерпретаторів війни в Україні. Він часто пише і виступає з промовами, зокрема у середині березня на засіданні Ради Безпеки ООН. Він заснував проєкт з документування війни. Курс з історії України, який він викладав в Єльському університеті минулої осені, набрав сотні тисяч переглядів на YouTube, а сам Снайдер став одним із найвідоміших західних інтелектуалів в Україні.
Конференція YES була лише другою за значимістю зупинкою в його київському маршруті. Головною причиною його візиту, як розповів сам історик, була приватна зустріч з президентом України Володимиром Зеленським. Український президент переконаний, що Снайдер має певний вплив і вагу серед інтелектуалів, хоча останній скромно заперечує масштаби своєї авторитетності.
Розмова тривала понад дві години: вони говорили про різні історичні постаті, а також обговорювали нову книгу Снайдера про свободу.
Це незвично як для професійного історика, але Снайдер часто проводить аналогії між минулим і сьогоденням. Ще більш незвично, що він регулярно робить прогнози на майбутнє. Те, що він називає "режимом Кассандри", відрізняється від його історичної роботи, але не є повністю відірваним від неї.
"Історія – не нудне переказування того, що ми всі знаємо, але забули, – каже він. – Це постійне, захоплююче відкриття речей, які колись відбулися, які не передбачали і які, ймовірно, вважалися дико неймовірними в той час. Перша світова війна, Голокост: багато речей, які здаються абсолютно фундаментальними, тоді вважалися смішними, абсурдними, неможливими. І коли ви це знаєте, у вас з'являється інтуїція, що, можливо, в цей момент, просто зараз відбувається щось таке, чого люди не бачать".
Снайдеру не подобається наукова тенденція приховувати судження під маскою псевдооб'єктивності. Він має тверду мораль і сумління – його дружина, Марсі Шор, називає це "покликом врятувати світ".
Шор, яка також є істориком в Єльському університеті, відзначила глибоку впевненість її чоловіка у своїх силах. Втім, у міру того, як публічна вага Снайдера зростала, він привертав до себе дедалі більше критиків. Його судження були суперечливими частково через те, що його власні політичні вподобання важко визначити. Українські націоналісти можуть сприймати його американським лівим. Американські ліві – українським націоналістом. Дехто вбачає у Снайдері сфокусованість на злі нацизму та сталінізму, а також у його підтримці військової допомоги Україні з боку США – задатки ледь реконструйованого воїна Холодної війни. Проте він виступав проти війни в Іраку і аж ніяк не поблажливо ставиться до претензій США на моральну вищість.
Мабуть, найпоширеніша критика Снайдера за останнє десятиліття пов'язана з жорсткістю його публічної аргументації, в якій він часто представляє переконання і навіть спекуляції як незаперечні факти. На початку цього року, після того, як співробітнику контррозвідки ФБР було пред'явлено звинувачення У порушенні санкцій проти російського олігарха, Снайдер написав у своєму блозі Substack: "Ми стоїмо на порозі шпигунського скандалу з серйозними наслідками для того, як ми розуміємо адміністрацію Трампа, нашу національну безпеку і нас самих". Через два тижні він висміяв дискусії про потенційну ядерну ескалацію в українському конфлікті як "неправильні й ганебні" з моральної та стратегічної точки зору. "Це найважливіше, що можна сказати про ядерну війну: її не буде", – заявив Снайдер.
Ця самовпевнена риторика є головною рисою його привабливості: для аудиторії, дезорієнтованої одними з найбільш політично турбулентних часів, які вони коли-небудь бачили, авторитетний тон Снайдера свідчить про те, що він міцно тримає руку на пульсі. Але він також дає привід для критиків, які вважають, що Снайдер занадто перебільшує і бачить катастрофу за кожним кутом.
Культурний критик Лі Сігел звинуватив його в тому, що він є "одноосібною індустрією паніки, пророком, чия прибутковість залежить від того, що його передбачення ніколи не збуваються". Політолог Деніел Дрезнер у New York Times назвав книгу "Про тиранію" "перенапруженою" і потенційно "самогубною через свою гіперболізацію". А Софі Пінкхем у виданні Nation назвала "Дорогу до несвободи", книгу Снайдера 2018 року про путіна і Трампа, "апофеозом певного параноїдального стилю, який з'явився серед лібералів на хвилі Трампа".
Дружина Снайдера розповіла, що її чоловік володіє "якимось дивним самовладанням", яке дозволяє йому сприймати критику беземоційно. Снайдер, зі свого боку, сказав, що не бачить особливого сенсу в тому, щоб лаятися з критиками. Тим не менш, він не вибачається, що чітко говорить про те, що, на його думку, станеться.
І хоча Снайдер пишається своєю передбачливістю – а він часто виявлявся правим – все ж також наполягає на тому, що його прогнози не є салонною грою для популярності. Центральним у його розумінні історії є переконання, що події не визначаються широкими структурними силами, такими як економіка чи технологія.
Його безрадісні аналогії та погані передчуття не мають на меті викликати у людей депресію чи зневіру. Зовсім навпаки. Робити прогнози – це наголошувати, що майбутнє непередбачуване, і нагадувати читачам, що вони можуть змінити історію.
Хоча друкований Снайдер іноді здається зухвалим автором, в ньому є риси і "цибатого, невпевненого студента", про якого згадує один із його професорів з університетських часів. У нього сухий гумор і у кишеню за словом він не лізе, але ніхто не сприймає його за владного лідера. Він говорить тихо і одягається у сірий і коричневий одяг, або носить камуфляж узимку у північно-східному американському студентському містечку. Це наче покаянна мішковина подвижництва – що є надто багато справ, надто багато нагальних запитів, які потребують його рук. "Я фізично не можу опрацювати електронну пошту, – сказав він автору одного разу. – Я лише професор історії. У мене немає найманих співробітників".
Друзі Снайдера іноді дивуються, що старший син ветеринара з Огайо, який не має родинних зв'язків у Східній Європі, став провідним експертом з цього регіону. Його родовід з обох боків – американський. Снайдер виріс неподалік від ферм, де його дідусь і бабуся вирощували гарбузи, соєві боби та кукурудзу. Його батьки були квакерами, які служили в Корпусі Миру в Домініканській Республіці та Сальвадорі, а потім повернулися до Сентервіля, процвітаючого передмістя за межами Дейтона, щоб створити свою сім'ю.
Снайдер каже, що його батьки були "дуже лівими, і не лише за американськими стандартами", що відрізняло їх від консерватизму, який панував у передмісті та сільській місцевості південно-західного Огайо. У середовищі, де переважали республіканці, вони розвішували на стінах плакати, що прославляли ліві латиноамериканські ідеї, і регулярно в неділю після обіду сідали з трьома синами писати листи ув'язненим для "Міжнародної амністії". Коли Снайдер був у дев'ятому класі, сім'я поїхала до квакерської молочної комуни в Коста-Ріці. "Це було наше уявлення про туризм", – каже він.
Відчужений і здебільшого байдужий учень середньої школи, Снайдер протистояв лівій політиці своїх батьків, заграючи з лібертаріанством. Він пам'ятає, як сперечався з матір'ю про чесноти та вади Радянського Союзу.
Коли Снайдер вступив до Браунського університету в 1987 році, то думав, що стане юристом, який займатиметься контролем над ядерними озброєннями. Проте його зацікавили два курси. Один із них – огляд європейської інтелектуальної історії, який викладала Мері Глюк. Інший, з повоєнної історії Східної Європи, викладав Томас В. Саймонс-молодший, який невдовзі буде призначений послом у Польщі.
Цей курс розпочався менш ніж через два тижні після страти у Бухаресті Ніколає Чаушеску, румунського диктатора на Різдво 1989 року. "Я думав, що наберу 15 або 20 студентів, – сказав Саймонс. – Але прийшли 130". Снайдер каже, що він був "одержимий" цим курсом настільки, що запропонував Саймонсу перетворити свої конспекти лекцій на книгу. Наступного літа Саймонс найняв його, щоб допомогти це зробити.
Після закінчення навчання Снайдер вступив до Оксфорда за стипендією Маршалла. Тімоті Гартон Еш, один із його наукових керівників, згадував Снайдера як "стриманого молодого чоловіка", який, тим не менш, вирізнявся серед своїх однолітків моральною силою, аналітичними здібностями й інтелектуальною сміливістю, завдяки чому "просував аргументи так далеко, як тільки міг, або, можливо, навіть трохи далі".
У своїй дисертації, присвяченій польському марксистському мислителю Казимиру Келлес-Краузу, і особливо у своїй другій книзі "Реконструкція націй", яку він майже завершив до того часу, як його прийняли на роботу до Єльського університету в 2001 році, вже можна побачити, як Снайдер працює над основними темами, які визначатимуть його подальшу роботу. Перша з них полягала в тому, що Східна Європа – це не історична нічийна територія, затиснута між Європою та Радянським Союзом, а місце з власною владою та власною історією. Друга – історія може бути сформована індивідуальним людським вибором. Третя – важливість ідей як основного рушія історичних подій, зокрема, ідея нації.
Ще з часів коледжу Снайдер плекав те, що він описує як "велику амбіцію бути – що звучить дуже помпезно, але бути інтелектуалом, письменником". Книга "Криваві землі", зазначає The Guardian, опублікована 2010 року, стала першим переломним моментом у його публічній кар'єрі. До того він уже подеколи писав для неакадемічної аудиторії. Але його потужна розповідь про людські жертви від нацистського та радянського жаху принесла йому першу велику аудиторію серед неакадемічних читачів.
Снайдер взяв за тему "політичне масове вбивство" 14 мільйонів людей, що сталося між 1933 і 1945 роками на території Східної Європи, яка простягалася "від центральної Польщі до західної росії, через Україну, білорусь і країни Балтії". З цієї простої формули історик вивів кілька аргументів. Наприклад, він припустив, що нацисти та радянська влада ставилися до країн "кривавих земель" як до близьких колоній. Він також стверджував, що надто багато попередніх досліджень вбивств розглядали їх очима великих держав. Його книга пропонує розглядати події, що відбувалися в цих країнах більш фундаментально – як центральну частину європейської історії ХХ століття.
У науковому середовищі книга "Криваві землі" отримала високу оцінку за широку освіченість Снайдера: він розмовляє п'ятьма мовами, читає ще п'ятьма і належить до першого покоління західних науковців, які отримали широкий доступ до східноєвропейських архівів після падіння комуністичного режиму.
Не обійшлося і без критики. Деякі рецензенти не погоджувалися з тим, що він порівнював Голокост зі злочинами Сталіна. А інші – зокрема, Річард Джей Еванс в одній з особливо запеклих статей – звинувачували його у нездатності пояснити причини подій, які він описував. (У "Чорній землі", набагато більш суперечливому продовженні "Кривавих земель", Снайдер, схоже, мав на увазі обидва критичні зауваження: його темою були причини Голокосту).
Проте провокативні спроби Снайдера переосмислити європейську минувщину принесли нову енергію в те, що вже почало розглядатися як усталена історія. "Вся ця історія була розказана як історія росії та Німеччини, і, звичайно, Голокосту", – сказав Гартон Еш. За його словами, книга "Криваві землі" "привернула увагу до східно-центральної Європи так, що змінила історичну перспективу».
Про те, що Снайдер писав напередодні російської агресії проти України, читайте в другій частині матеріалу
