Генеральний секретар НАТО Марк Рютте зустрівся з Дональдом Трампом у Білому домі в п'ятницю, 14 березня. Деякі коментатори й багато представників громадськості з європейської сторони були обурені тим, що Рютте не кинув виклик Трампу щодо його словесних погроз суверенітету Канади – члена НАТО і Гренландії – заморської території Данії, яка також є членом НАТО. На цій підставі дехто вважав, що Рютте неадекватно представляє Альянс.
Робота Рютте, м'яко кажучи, надзвичайно складна. Традиційна роль генерального секретаря НАТО (примітка: я сам був чиновником НАТО з 2014 по 2020 рік) полягає в тому, щоб представляти консенсусну точку зору всього Північноатлантичного альянсу. Зазвичай це означає уникати розмов про будь-які розбіжності, які можуть існувати, і наголошувати на тому, в чому союзники по НАТО згодні. У минулому це часто призводило до оптимістичного тону, сповненого похвал за все, що робив той чи інший член Альянсу. Я добре це знаю, бо колись бачив пакети брифінгів, які готували для візитів до національних столиць.
Але що відбувається, коли незамінний і найпотужніший член НАТО, Сполучені Штати, є головним джерелом напруженості й розбіжностей, які ставлять під сумнів увесь Альянс?
Чому м'якість щодо Трампа могла мати сенс
Розглянемо три різні сценарії. Це дозволяє уникнути проблеми підміни наших власних переконань тим, що Рютте і його команда можуть знати або вважати правдою. Це також дає змогу врахувати той факт, що вправні політики прораховують свої підходи в умовах невизначеності та, як наслідок, часто намагаються застрахувати свої ставки.
Сценарій 1. НАТО зараз живе в борг, і Рютте та його кабінет (так званий "приватний офіс" генерального секретаря) твердо вірять або знають, що це так. У цьому сценарії робочим припущенням є те, що Трамп виведе Америку з НАТО, де-факто або де-юре, до кінця свого мандата. Наразі він приватно погоджується дотримуватися статті 5 у разі збройного нападу росії, але незабаром це зобов'язання буде відкликане.
Сценарій 2. З НАТО вже покінчено. У цьому сценарії Рютте і його кабінет вважають, що в разі завтрашнього збройного нападу росії Трамп остаточно зрадить Європу через поєднання стримування сил і засобів та негайних переговорів і поступок москві. Водночас Рютте і його кабінет вважають погрози Трампа щодо Канади та Гренландії реальними, серйозними й руйнівними.
Сценарій 3. Попри всі викручування рук, Трамп готовий зберегти прихильність до НАТО за умови, що це стане малозатратною пропозицією, згідно з якою європейці робитимуть набагато більший внесок у звичайні сили стримування і оборони Альянсу. Америка продовжила б надавати певні ключові засоби й залишалася б принаймні невизначеною щодо своєї готовності застосувати ядерну зброю проти рф у разі широкомасштабної війни між Європою і росією. Трамп також запевнив би ключових європейських союзників і пана Рютте, що переговори щодо Канади та Гренландії не є справжніми намірами США. Трамп не робив би цього з доброти душевної. Він був би переконаний оточенням, хоча і всупереч власному інстинкту, що перебування в НАТО дає більше сили й більше важелів впливу на світові справи, ніж вихід із нього. Його погляд на альянси залишився б колишнім: європейські члени повинні брати на себе набагато більшу частку тягаря колективної оборони.
Хоча сценарій 3 може здатися багатьом нереалістичним станом на зараз, він пропонується тому, що багато європейських урядів палко бажають, щоб він став реальністю, і це, ймовірно, єдиний із трьох, який отримає підтримку більшості в Конгресі США (Чи має Конгрес США великий вплив на зовнішню політику Трампа – це вже інше питання).
Тепер припустимо, що Рютте та його кабінет розглядають усі три сценарії як можливі.
Згідно зі сценаріями 1 і 2, європейцям вкрай необхідно терміново переозброїтися і розробити способи дій без США. Але необхідно спробувати зробити все, що можна, щоб утримати Сполучені Штати у короткостроковій перспективі. Відкрита сварка або розбіжності з Трампом можуть – і цього побоюється Рютте – призвести до прискореного і більш відкритого демонтажу американських зобов'язань і НАТО, що було б небезпечно для європейської безпеки, оскільки це могло б стати зеленим світлом для москви для більш широкої агресії.
За сценарієм 2 Рютте поговорив би з Оттавою і Копенгагеном перед своїм візитом (це, безперечно, буде так чи інакше, оскільки НАТО перебуває у постійному контакті з урядами усіх країн-членів), і можна було б уявити собі оцінку замкнутого кола (поділену з іншими ключовими європейськими союзниками), що Трамп, ймовірно, не вдасться до сили і що економічний примус, який триває, якщо до нього ставитись рішуче, врешті-решт призведе до того, що Трамп шукатиме деінде відчуття визнання і перемоги на світовій арені.
За сценарієм 3 існує віра в обмежену, але все ж таки тривалу прихильність США. У цьому сценарії дратування Трампа просто нікому не потрібне, знову ж таки за умови, що погрози Трампа щодо Канади та Гренландії ніколи не вийдуть за рамки обмеженого економічного примусу і зневажливих публічних висловлювань.
З огляду на цей короткий аналіз сценаріїв, легше зрозуміти, чому поведінка Рютте у Вашингтоні могла бути цілком раціональною. Крім того, вона, ймовірно, була такою, якої хотіли б від нього кілька ключових європейських союзників. Що не є публічно відомим, так це те, чи були Канада і Данія задоволені підходом Рютте. Можливо, про це стане відомо незабаром, не дуже скоро або взагалі ніколи.
Чому м'якість може бути поганою ідеєю
З іншого боку, є недоліки в тому, щоб демонструвати м'якість і повагу до лідерів, які займаються залякуванням і примусом. Зрештою, якщо адміністрація Трампа насправді ненавидить НАТО, хоче вийти з нього і їй більше не можна довіряти, чому б не поставити їх на місце: це було б "чудове телешоу", як сказав Трамп про свою сутичку з президентом Зеленським, і, сподіваємось, переляканий Конгрес США та деякі інші американські спільноти, що становлять інтерес, можливо, нарешті встали б і чинили опір новій зовнішньополітичній орієнтації Америки. А якщо цього не станеться, Європа отримає зиск від абсолютної ясності, що створить короткострокову небезпеку, але також і значні можливості.
Паралельно із цим може статися так, що Канада і Данія, особливо, виграють від відкритої заяви про підтримку з боку міжнародного лідера і будуть вдячні за неї. Відсутність такої підтримки може стати для них і для інших членів Альянсу сигналом, що НАТО – це корабель, який тоне, і що слова капітана більше не мають для них значення.
Нарешті, існує вплив обраного Рютте підходу з огляду на громадську думку, який був не зовсім позитивним.
Висновок
З обох боків питання є аргументи. Можливо, Рютте був занадто м'яким, занадто гнучким, коли перебував у Вашингтоні. Хоча він, безумовно, домігся веселощів і згоди, про які український президент Зеленський міг тільки мріяти, він також вирішив миритися з коментарями, які жоден союзний лідер не повинен вимовляти про іншого союзника. Водночас, якщо прийняти досить песимістичні сценарії щодо майбутнього НАТО, то, можливо, Рютте просто намагався виграти час і уникнути зайвих роздратувань. А може бути й так, що інші столиці країн-членів Альянсу хотіли, щоб він вчинив саме так.
