Ось і зав'язка стрічки "The immigrant", що в українському прокаті має назву "Фатальна пристрасть". Початок режисерської роботи Джеймса Грея нагадав мені історію моєї бабусі. Її звали Ніна. Її було 18, коли вона разом із чоловіком та двома дітьми сіла на корабель, що йшов до Америки. Щоправда, Південної. Моя бабуся у 1937 році тікала з Рівненщини, яка була на той час польською землею, шукати щастя в Аргентині. Кількамісячний перехід по воді забрав у неї не лише сили, а й дітей. На переповненому кораблі не вистачало місць, харчів і прісної води. Поодинокі хвороби переросли в епідемію. 2-річний Юрко й однорічна Катруся захворіли - і на аргентинській "землі обітованній" потрапили до лікарні. Лікарні, де їх не змогли врятувати.
Героїня Маріон Котіяр навіть зовні мені нагадала мою бабусю. Тому я з особливою уважність прикипіла до екрану. Хотілося порами шкіри відчути переживання іммігранта. До речі, саме ця назва ("Іммігрант") для фільму видається більш вдалою, ніж заїжджена до дірок україно-російська версія "Фатальна пристрасть" (рос. "Роковая страсть").
Історія полячки Еви і моєї бабусі українки Ніни далі втрачають будь-яку схожість. Моя бабуся для заробітку грошей переймає у місцевих жінок ази швейної справи і починає шити на замовлення. Ева ж переймає мистецтво любовних утіх і починає торгувати своїм тілом. Саме так, за словами її "рятівника"-сутенера Бруно (роль якого виконує Хоакін Фенікс), жінці вдастся заробити багато грошей і витягти з лікарні власну сестру.
А далі у "Фатальній пристрасті" постають моральні питання. Чи вартий непевний результат такої ціни? Чи виправдана ця жертовність? Чи правильно переступати через себе заради врятування найріднішої людини? І як говорить сама героїня Котіяр: "Невже прагнення вижити - це гріх?"
От тільки замість заглиблення у психологічну драму фільм переходить у якийсь жіночий роман. Виявляється, сутенер Бруно відчуває ту саму, винесену в назву стрічки, "фатальну пристрасть" до Еви. Та і його кузен - фокусник Орландо (Джеремі Реннер) - обіцяє полячці вічне кохання після їхньої спільної втечі.
Після 60-хвилин перегляду я почала поглядати на годинник - і зауважувати, що це лиш половина стрічки. 120-хвилинний фільм для будь-якого режисера - це відвертий виклик. І Джеймс Грей з ним не впорався. Глядацьку перевірку на "динаміку/затягнутість" він провалив. Хоча із зали я вийшла у захопленні від операторської роботи Даріуса Хонджи, який вдало відтворив Манхетен двадцятих років. А ще, звісно, я досі думаю над екзистенційним питанням: "Прагнення вижити - це гріх?"
Мирослава Ульяніна
журналіст каналу "1+1", ведуча, блогер
