У першу чергу Україна, а за нею і Європейський Союз схильні передбачати жахливий кошмар: що, як у листопаді 2024 року американські виборці оберуть до Білого дому президента, який вирішить припинити підтримку Києва або навіть різко скоротить участь США в НАТО? Виборча невизначеність і демонстрація роз'єднаності в Палаті представників протягом останніх тижнів, а також ризик зростання внутрішньої напруженості, якщо війна на Близькому Сході пошириться, лише підживлюють такі похмурі думки.
Останній пакет суттєвої допомоги Україні від президента Байдена, зокрема його жорсткі слова щодо росії, та перші прибуття ракет більшої дальності ATACMS, принаймні на деякий час, послабили критику щодо того, що зобов'язання адміністрації США все ще занадто обмежені, щоб уможливити повну перемогу. Попри це, дехто ставить під сумнів, що американці бачитимуть російську поразку до кінця, як в Україні, так і деінде.
Зростання внутрішніх протестів і дії деяких республіканських конгресменів, які, вочевидь, чутливі до кремлівських наративів, можуть зруйнувати те, що видається новим імпульсом, частково пов'язаним із кращим розумінням "горизонтальної війни москви".
Якщо така катастрофа розгорнеться, Європа не буде готова замінити Сполучені Штати. Вона, безумовно, може вжити заходів для зміцнення свого оборонного потенціалу, задіяти всі ресурси правосуддя, щоб спробувати відповісти на додаткові виклики міжнародному праву, які створить перемога Трампа або одного з його двійників, і зміцнити свою економічну й соціальну згуртованість – я вважаю, що це слід робити вже сьогодні.
Але навіть якщо Європа увійде в економіку війни в повному розумінні цього терміну, як запропонував президент Макрон у червні торік, все одно мине більше десяти років, перш ніж вона зможе набути військового потенціалу звичайних озброєнь Сполучених Штатів. Якщо додати до цього потенціал ядерного стримування США, основу глобального стримування, викладеного в статті 5 Вашингтонського договору, то витрати на оборону кожної європейської держави повинні були б становити, за деякими оцінками, 6% або 7% ВВП, а не нинішні 2%. Зрозуміло, що ні уряди, ні громадськість не підтримають це, особливо враховуючи супутню необхідність скорочення видатків у таких сферах, як соціальна підтримка та охорона здоров'я.
Тому далеко не факт, що Європа сама по собі, навіть включно з Великою Британією і Норвегією, зможе протистояти високоінтенсивній агресії звичайних озброєнь з боку росії. Франція, чиї ядерні ударні сили є незалежними, повинна буде радикально переглянути свою ядерну доктрину, а Лондон, чиї сили стримування інтегровані в НАТО (і наразі оновлюються за 38 мільярдів доларів), повинен буде зробити те саме.
Першою жертвою стала б Україна. Майбутнє Молдови як вільної країни також опинилося б під питанням, як і довгострокова безпека країн Балтії, і навіть інших країн Центральної та Східної Європи. Балкани можуть знову стати вогнищем війни. Південний Кавказ вкотре потрапив би під контроль кремля, опір Грузії був би швидко зломлений, а прагнення Вірменії до незалежності від своєї колишньої колоніальної влади було б придушено в зародку.
Дебати про європейську стратегічну автономію, в сенсі не як послаблення трансатлантичного зв'язку, а як здатність діяти, якщо Вашингтон відмовляється це робити, логічно виринають в Європі. Але хоча для ЄС життєво важливо значно посилити свої оборонні зусилля, повна стратегічна автономія в середньостроковій перспективі видається ілюзорною.
Парадоксально, але вона може навіть зменшитися, якщо США підуть. Відчуваючи безпорадність перед обличчям російських і китайських загроз, деякі країни можуть піддатися спокусі піти іншим шляхом. Не в змозі протистояти цим небезпекам самотужки, тобто без Америки, відцентрові тенденції всередині ЄС можуть посилитися.
З моменту початку повномасштабної війни росії проти України 24 лютого 2022 року єдність Атлантичного альянсу та відданість США – незалежно від меж – були запорукою єдності Євросоюзу. Блок знав, що його підтримують і захищають.
У разі американської невдачі деякі країни-члени можуть трагічно намагатися врятувати свої шкури, кинувшись назад в обійми москви. Тріщини вже з'являються: певні держави – зокрема, Угорщина, Австрія, Греція, а в майбутньому, можливо, і Словаччина – не застосовують санкції в повному обсязі, не наважуються заарештувати заморожені активи російського Центрального банку, зокрема, і не бажають брати на себе зобов'язання щодо вторинних санкцій.
Це означало б катастрофічне повернення до ситуації, що передувала початку повномасштабної війни росії. Це також посилило б небезпеку на європейському континенті, а не лише в Україні, оскільки рф розпочала багатовимірну атаку.
Картина похмура, і вона, безсумнівно, реалістична. Наразі в адміністрації Байдена є вікно можливостей у кілька місяців, протягом яких вона повинна зробити все можливе, щоб запобігти найгіршим ризикам.
Перш за все, вона має продовжувати йти тим шляхом, який був прокладений у промові президента Байдена в Овальному кабінеті 19 жовтня. Конкретно кажучи, це означає йти до кінця, не лише в захисті Києва, але й у перемозі над росією. Ризики, пов'язані з повною поразкою рф, є меншими, ніж до початку повномасштабної агресії москви. На кону стоїть не лише порятунок українських життів, але і створення ефекту маховика, від якого вже не буде вороття назад.
По-друге, не чекаючи саміту НАТО у Вашингтоні в липні 2024 року, США мають прискорити вступ України до Альянсу. І тут іншій американській адміністрації, якщо Джо Байдена не переоберуть, буде важко поставити це досягнення під сумнів. Така еволюція має стосуватися і Молдови. Водночас, щоб протистояти Ірану як партнеру москви в дестабілізації світу, їм потрібно буде сформувати нову глобальну політику щодо Близького Сходу, а не лише Ізраїлю – яка була відсутня надто довго.
Нарешті, США значно підвищили б свою міжнародну легітимність, ставши учасником Римського статуту Міжнародного кримінального суду. Це дало б їм сильнішу позицію для того, щоб відстоювати повне правосуддя для російських діячів, винних у воєнних злочинах, злочинах проти людяності та злочині геноциду в Україні.
Сполучені Штати більше не є єдиними у відповіді на акти агресії, вчинені ревізіоністськими державами, але вони залишаються необхідними для будь-якого рішення. Вони залишаються незамінною силою.
Президент Байден почав публічно визнавати те, до чого зобов'язує американська сила. Йому треба швидко оцінити наслідки. Це, безумовно, стане і політичним активом на майбутніх виборах. Так, повна перемога в Україні принесла б йому значну користь і всередині країни.
Джерело: CEPA
