Як пише Тімоті Ґартон Еш у британській The Guardian, поки її лідери збираються у Британії, Європа стикається з викликами ззовні та зсередини, а Джей Ді Венс як напарник Дональда Трампа лише посилює тиск.
Надзвичайна нова версія того, що раніше мало назву "Концерт Європи", збирається сьогодні у Бленгеймському палаці, в самому серці Англії. Понад 40 європейських національних лідерів, а також керівники ключових міжнародних інституцій нашого континенту зберуться на один день, щоб поспілкуватися. Це лише четверта зустріч Європейської політичної спільноти (ЄПС), дітища президента Франції Еммануеля Макрона. Ексклюзивний виїзний день не призведе до жодних колективних висновків, але це гарна нагода поміркувати про крихкий стан нинішнього європейського порядку.
По-перше, це чудова можливість для нового прем'єр-міністра Великої Британії Кейра Стармера показати, що Британія повертається до ролі провідного гравця в європейському концерті, як це було протягом століть. Місце зустрічі називається Бленхейм, тому що ця земля і гроші на будівництво палацу на ній були подаровані Джону Черчиллю, 1-му герцогу Мальборо, на знак визнання його лідерства в битві при Бленхеймі 1704 року. Хоча англійці традиційно пам'ятають цю битву як одну зі своїх великих перемог над французами, насправді це була битва біля баварського села Бліндгейм, в якій британські, голландські, німецькі, австрійські та данські війська захищали те, що все ще називалося Священною Римською імперією, від французів і баварців. Коротко кажучи, Британія виступала як європейська держава, об'єднавшись з однією групою європейських союзників проти іншої.
Тоді, як і зараз, йшлося про найвищі посади в Європі. Але якщо сьогодні питання про те, чи буде Урсула фон дер Ляєн перепризначена на посаду президента Єврокомісії, вирішується мирним голосуванням у Європарламенті (сьогодні Європейський парламент переобрав Урсулу фон дер Ляєн головою Європейської комісії на другий п'ятирічний термін. За призначення фон дер Ляєн проголосував 401 депутат Європарламенту, проти – 284 – iPress), то на початку 1700-х років питання про те, хто має стати наступним королем Іспанії, вирішувалося у більш традиційний європейський спосіб – війною. Від війни за іспанську спадщину до суто метафоричної "війни" за брюссельську спадщину.
У Бленхеймському палаці британські господарі також можуть запросити своїх континентальних гостей оглянути скромну спальню, де у 1874 році народився Вінстон Черчилль, нащадок Черчилля XVIII століття. Цей Черчилль ХХ століття відіграв вирішальну роль у звільненні Європи 1945 року, а потім став далекоглядним прихильником об'єднаної Європи, побудованої на примиренні між Францією і Німеччиною.
Отже, для Стармера настав ідеальний час і місце, щоб продовжити "перезавантаження" відносин з Європейським Союзом, до якого енергійно приступив його уряд. У своїй попередній заяві новий британський прем'єр сказав: "Ми повинні зробити більше і піти далі.., щоб наші майбутні покоління з гордістю озиралися на те, чого наш континент досягнув разом".
Однак реальність така, що Британія вийшла з ЄС, і Brexit не можна легко скасувати, навіть якщо уряд Стармера виявить намір це зробити, а він цього не робить. Отже, головне питання, що стоїть за цією зустріччю, залишається відкритим. Нинішній європейський порядок є безпрецедентним в історії і не має аналогів ніде у сучасному світі. Більшість європейських країн є демократичними державами, об'єднаними в численні інститути мирного співробітництва і вирішення конфліктів – більшість із них входять до ЄС і НАТО, майже всі – до Ради Європи і всі – до Організації з безпеки і співробітництва в Європі, яка ледь дихає. Але чи стає цей порядок міцнішим у відповідь на нові зовнішні і внутрішні загрози? Чи він починає тріщати і руйнуватися, як, рано чи пізно, руйнувалися усі попередні європейські порядки?
Окрім загальних викликів, таких як надзвичайна ситуація з кліматом, штучний інтелект та міграція, наш континент стикається з трьома основними геополітичними викликами: США на чолі з ймовірним наступним президентом Дональдом Трампом; росія путіна, яка веде війну проти України; та постзахідний світ, який виявила російсько-українська війна. Після замаху на Трампа і призначення Джей Ді Венса його віцепрезидентом стає дедалі більш імовірним, що Трамп переможе на виборах 5 листопада, спробує змусити Україну вести переговори за "мир" з росією і вимагатиме від європейських членів НАТО робити більше для власної оборони. В інтерв'ю, опублікованому в червні цього року, Венс припустив, що мирна угода для України може передбачати заморожування ліній територіального поділу "десь близько до того, де вони є зараз" і гарантувати незалежність Києва, "але також і його нейтралітет". Це було б поразкою для України і перемогою для путіна.
Що стосується європейської безпеки у більш широкому сенсі, то в нещодавньому коментарі для Financial Times Венс написав, що "Сполучені Штати занадто довго забезпечували безпеку Європи". "Спостерігаючи за атрофією європейської могутності під американським протекторатом, – додав він, – розумно запитати, чи не полегшила наша підтримка Європі ігнорування власної безпеки".
Справедливе запитання. Правду кажучи, дивно, що через більш ніж 80 років після висадки американських військ у Нормандії – разом з британцями і канадцями – для звільнення Західної Європи від нацизму, Європа все ще так сильно покладається на те, що називається "пустушкою" – США.
Тепер справа за нами, європейцями, – дати Україні можливість досягти того, що можна буде правдоподібно назвати перемогою у 2025 або 2026 році, і взяти на себе важку ношу для власної оборони. Незважаючи на те, що на нещодавньому Вашингтонському саміті НАТО відзначалася підтримка України з боку Заходу і збільшення європейських оборонних витрат, Європа все ще далека від того, щоб мати колективну політичну волю і військові засоби для досягнення першої з цих цілей власними силами, а друга – так само під питанням. Перемога путіна стала б не лише трагедією для України: вона також означала б хронічну дестабілізацію європейського порядку, побудованого після 1945 року, спочатку лише на Заході, а з 1989-го поширеного на Центральну і Східну Європу.
Хоча трансатлантичний Захід загалом об'єднався, щоб підтримати Україну і накласти санкції на росію, він виявив, що Китай, Індія, Туреччина, Бразилія і Південна Африка із задоволенням продовжують вести бізнес із цим неоколоніальним агресором. Сі Цзіньпін з Китаю та Нарендра Моді з Індії сприймають путіна як цінного союзника. І ці неєвропейські великі та середні держави зараз мають достатню економічну та військову силу, щоб протистояти зусиллям навіть об'єднаного Заходу. Отже, війна в Україні демонструє, що ми вступили у постзахідний світ.
Для країн у всьому світі це уможливлює те, що Моді назвав "багатовекторністю": культивування численних, мінливих зв'язків з різними партнерами для переслідування власних інтересів. Навіть всередині Європи Сербія робить це досить успішно, як і, що найбільш шокуюче, Угорщина Віктора Орбана, незважаючи на те, що вона є членом ЄС і НАТО. Згадайте нещодавні поїздки Орбана обговорювати капітулянтський "мир" для України з путіним, Сі й Трампом. І вгадайте, де відбудеться наступне засідання ЄПС, цього какофонічного концерту Європи? У Будапешті в листопаді цього року.
Ось така Європа збирається на один день у позолочених салонах Бленгеймського палацу, розриваючись між зовнішніми викликами, які створюють очевидну потребу в більш концентрованій, ефективній європейській владі, і внутрішніми, які означають, що ми навряд чи зможемо її досягти.
Джерело: The Guardian
