Владика Борис (Ґудзяк), ректор УКУ:
"Основний виклик у тому, чи ми можемо повірити, що Бог працює серед нас"
Будучи сьогодні менше теоретиком, а більше покликаним до певної практичної праці, я би хотів звернути увагу на те, що є, з моєї точки зору, для Церкви у XXI столітті найбільший челендж. Це великий виклик для нас в Україні, для нас - греко-католиків, для нас - християн, для нас - українців.
Думаю, сьогодні це колосальний виклик в Західному світі, який я трохи краще знаю, в якому я тепер живу і, мабуть, цей виклик в глобальному контексті.
Для Церкви, для християн, для нас з вами є основним питання, чи можемо ми глибинно, вільно, радісно повірити в те, що наше духовне життя, християнське церковне життя не має тепер якогось спаду, що це не є час завершень і старості Церкви, а що ми ще навіть не почали, що Церква є молода, що євангелізація можлива, що свідчення служіння, спілкування без боязні і підозрінь можливе, що духовне життя є можливим.
Борис Гудзяк. Фото: ucu.edu.ua
Ми дивимося на останні двадцять століть і часто думаємо, яка була траєкторія Церкви, християнства – підйом християн в Західній Європі, поширення цього на інші континенти. Велика місія в час раннього модерну. А тепер, начебто, йде спад.
Ми сьогодні не зацікавлені в абстрактній Церкві, яка є десь там. Перед нами є питання про те, які є виклики для нас з вами. Я думаю, що основний виклик у тому, чи ми можемо повірити, що Бог працює серед нас. Є різні причини, чому в це нелегко повірити, чому Петро і Павло і всі ми з вами, які є їхніми послідовниками, сумніваємося у своїй вірі. Але дуже важливо поставити собі питання: чи ми на потопаючому кораблі, чи я на стихії, яка гасне і висихає, чи тут йде мова про істину та автентичність, яка не міряється статистикою. Ми маємо приклад Петра і Павла, але ми маємо навіть тут присутніх священиків, монахів, мирян, які трималися цієї віри навіть у неможливих обставинах. І мали відкритість на те, щоб Господь дав мужність в неможливих ситуаціях вірити, що Бог є присутній і працює.
Віктор Єленський, професор УКУ, доктор філософських наук, президент Української асоціації релігійної свободи:
"Від того, як Церква буде помічати, розуміти і співіснувати з іншими великою мірою залежить не тільки майбутнє самої Церкви, але й майбутнє всього людства"
Як сказав Зиґмунт Бауман, ота безліч розмов, які ведуться про ідентичність в сучасному світі говорить про людство навіть більше, ніж зміст розмов саме про ідентичність. Тобто ідентичність, пошуки себе в глобалізованому світі стають осердям процесу, який робить світ єдиним цілим.
Що означає для Церкви зіткнення світу, його стиснення, перетворення на single place. Це означає, що Церква у своєму служінні і своєму розвитку не може не помічати іншого. Тобто, від того, як вона буде помічати, розуміти і співіснувати з іншими великою мірою залежить не тільки майбутнє самої Церкви, але й майбутнє всього людства.
Віктор Єленський. Фото: Радіо Свобода
Світ стає єдиним цілим. Церква діє в різних соціокультурних контекстах і це є викликом для неї. Це значить, що в одних місцях Церква має справу з дуже експресивним християнством бідних, молодих, таких, які твердо знають, що християнству всього світу мало, які впевнені, що заклик Христа "ідіть до краю Землі і хрестіть всі народи" – це заклик персонально для них. З іншого боку, має справу зі світом, де для Церкви залишилося тільки місце бути Церквою. Вона не мусить влаштовувати притулки для бідних, бо цим може зайнятися держава, вона не повинна зважати на те, любить її держава чи не любить, вона не повинна взагалі звертати уваги на якісь суспільно-політичні речі такою мірою, як це є в третьому світі. Для неї залишився зв'язок з Богом, культурна пам'ять і вертикальний зв'язок. Це зовсім інші контексти і виклики.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чи хотіла Церква рятувати євреїв від Голокосту?
Ще один інституційний виклик для Церкви – це інституційна втома. Ми вчора дуже довго дискутували, обговорювали проблеми міжцерковних відносин, релігійно-політичних рухів і пан Роман каже: це все дуже цікаво і глибоко, але де серед цього всього місце для Христа?
Звичайно, що для Церкви постійне нагадування про те, що треба підняти свій погляд понад інституційними проблемами, понад диптихами, понад тим, хто буде над тими диптихами шостим, а хто дванадцятим.
Із цим пов'язаний ще один глобальний виклик, який стоїть перед Церквою. Ми здогадуємося в глибині своєї душі, читаючи Біблію, що перетворення суспільства і перетворення світу не настає внаслідок нарощення інституційних переваг, не настає унаслідок відкриття нових церковних інститутів, не настає автоматично унаслідок того, що якась та чи ніша церковна одиниця нарешті будує свій храм.
Те, що відбувається впродовж 25 років в Україні можна дуже умовно визначити, як десекуляризацію. Якщо секуляризація – це процес змішання релігії і публічної сфери, то тепер ми бачимо, що впродовж цих 25 років релігія поверталася в публічну сферу.
Я нещодавно читав дисертацію, де аналізуються 30 музичних творів львівських композиторів за останні 15 років. Це духовна музика – літургійна і позалітургійна. Тільки Папі Іванові Павлу ІІ в Україні зведено 115 пам'ятників. Тобто існують видимі повернення. Кількість релігійних організацій збільшилася в шість разів. Було вісім монастирів, сьогодні їх десятки. Тобто ми бачимо релігійне повернення.
Але, якщо ми подивимося на моделі цієї десекуляризації, то досить чітко видно, що в Україні є їх принаймні дві: одна модель – десекуляризація знизу, відновлення релігійного життя, це більш або менш висока участь людей в релігійному житті, це контроль моральних настанов; друга модель – десекуляризація згори, коли йдеться про перетворення релігії або якоїсь однієї конфесії на ідеологію, коли будівництво храмів не супроводжується адекватним збільшенням релігійної участі людей, коли не простежується зв'язок із зростанням релігійних інституцій і моральним станом суспільства.
Цифри релігійної участі в одних регіонах України не просто суттєво, а шокуюче відрізняються. Цифри засуджених за вироком суду, інфікованих ВІЛ/СНІД, абортів… Шокуючий розрив. Це свідчить про те, що друга модель десекуляризації є спробою зверху замінити панівну в суспільстві ідеологію, заповнити брак ідентичності і встановити якусь систему ідейно-політичних переконань, яка була замішана на одній конфесії.
Мирослав Маринович, віце-ректор УКУ, правозахисник, дисидент:
"Церква опиняється в ситуації цухцванґу, коли кожна дія, кожен крок є програшним"
До просвітництва Церква була однією з гілок влади. З утвердженням просвітництва Церкву було усунуто від безпосереднього управління суспільними процесами. Секулярна держава жила своїми законами, а Церква змушена була жити і служити у тих рамках, які не вона задавала. Це спричинило певне психологічне відчуження. В якомусь сенсі Церква перестала нести відповідальність за те, що відбувалося у певній державі. Вона й далі проголошувала свої істини, попереджувала про хибність суспільного розвитку, але оскільки суспільство її не слухалося, то Церкві не залишалося нічого іншого, як умити руки й дати можливість суспільству переконатися у хибності свого шляху.
Я не хочу засудити просвітництво, яке зробило фантастичну роботу, бо ця епоха цілком слушно виступила проти ідеологізації християнства, зведення його до заборон, які служили зашморгом для людського духу. Дух не витримує цього і був змушений скинути цей зашморг, що пішло на користь Церкві.
Мирослав Маринович. Фото: Радіо Свобода
Але важливо зазначити, що змінився формат, у якому звучав голос Церкви. Як писав швейцарський політолог Урс Альтерматт, "сучасне суспільство характеризується плюралістичною ситуацією, у якій церкви намагаються порятувати свій суспільний чи особовий зміст не понад інституціями, а поряд із ними".
З того часу Церква існувала за тим самим принципом, що існує держава Ватикан. Вона діяла в рамках більшої світської держави, проте зберігала своє власне законодавство, свою незалежність. "Католицьке середовище намагалося, наскільки це було можливим, ізолювати вірних від небезпек модерної епохи. Практично всі проблеми релігійно-етичного характеру духовенство списувало на хиби конструкції сучасного світу. У результаті, католицизм більше ніж в попередні часи набув рис ригористичного моралізму. Дехто називав це ситуацією гетто. Але, хай там як, Церква, діючи в рамках конституції спроможна була зберегти свою ідентичність як Церква. Тобто, релігійний світогляд і секуляризм існували паралельно.
Як Церкві відстоювати моральний лад? Найпоширеніша реакція серед багатьох християн – це реактивно відторгнути цю реальність і повернути собі допросвітницьку парадигму. На зміну агресивних законів, дати свої закони, які будуть змушувати людей жити християнським життям
Сьогодні настає момент, коли Церква починає втрачати можливість зберегти свою ідентичність навіть у своєму "гетто". Сучасна секулярна держава починає приймати закони, які випливають із радикально іншої антропології, ніж її має Церква. Церква опиняється в ситуації цухцванґу, коли кожна дія, кожен крок є програшним.
Одна з бід випливає з того, що ми не помітили викривлення принципу нейтральності держави щодо різних систем переконань. Цей принцип традиційно має назву принципу секулярності держави, оскільки він історично був сформульований у той час, коли панівними світоглядними системами були релігійні.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Папа Франциск: мене засмучує священик із новою моделлю автомобіля
Отже, держава, декларуючи свою нейтральність, бачила перед собою передусім релігійні системи переконань. Тому в українській Конституції (ч.3 ст.35) є запис, що жодна релігія не може бути визнана державою, як обов’язкова. Принцип нейтральності ніби збережений. Але ця логіка точно відповідає епосі просвітництва – часу, коли людство повірило у всемогутність науки, у спроможність людського розуму сформувати нову етику та облаштувати життя. Тут наука виступає, як об’єктивна і нейтральна платформа, яка дає можливість подолати конфесійні, релігійні партикуляризми. Але тоталітаризми XX століття поховали цю ілюзію. Знайшли своє підтвердження слова Анрі де Любака "історія людства засвідчила, що людині цілком під силу збудувати суспільство без Бога, але це суспільство виявилося нелюдським. Наука сама опинилася на лаві підсудних".
Ось лише кілька фраз. Сімона Вейль:
Тягар, що лежить сьогодні на плечах учених і тих, хто пише про науку є таким гнітючим, що вони навіть більше, ніж Гітлер, винні у його злочинах
Не менш переконливим є Збіґнєв Бжезінский:
Ми вступили в епоху, коли наука перестає бути лише інструментом контролю людини над зовнішньою реальністю і стає знаряддям підкорення внутрішньої реальності людини. Інакше кажучи, наука вже не вдовольняється досягненням контролю над середовищем, в якому живе людина, але отримує шанси значною мірою маніпулювати самою людиною
Вчені заговорили про тотальне унауковлення світу, а Даніїл Андрєєв зробив висновок, що "утворився величезний вакуум духовності і гіпертрофована наука не спроможна його заповнити".
Ось чому оптимістична стрункість тої візії, яку мало просвітництво захиталася. З одного боку, низка вчених з усього світу визнали себе віруючими і заперечили антагоністичність науки і релігії. Як сказав колись Макс Планк? "ідучи шляхом науки, я прийшов до Бога". А відомий космолог Міхал Гернер ніяк не може зрозуміти, "як освічені люди можуть бути аж такими сліпими аби не бачити, що наука займається нічим іншим, як розшифровкою того, що створив Бог. Наука – це спільне зусилля людського розуму прочитати божий розум".
Красномовну формулу оцього взаємного пошанування, взаємодоповнення дав Папа Іван Павло ІІ у своїй енцикліці "Віра і розум": "Наука може очистити релігію від помилок і забобонів, релігія може очистити науку від ідолопоклонства та фальшивих абсолютів".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Шон-Патрік Лаветт: Кожна велика людина, якій вдалося досягти змін, починала з того, що вийшла із зони комфорту
Але з іншого боку, у наш час проявилася одна закономірність, яка не відразу впадає у вічі. Який зміст ми вкладаємо у поняття "наука"? Насправді нинішня епоха ототожнює науковий світогляд і арелігійний світогляд. Для мене це різні поняття. Науковий світогляд – це дисциплінована спроможність людини аналізувати феномени природи чи буття. Дисципліноване означає, що наука не служить ідеології. Тоді як арелігійна свідомість – це ідеологічна свідомість, вона заряджена певним чином, а наука нейтральна.
Цікаві речі проявилися у нас у внутрішньоукраїнських дискусіях. Кілька років тому прозвучала заява приблизно 150 українських вчених, у якій автори обстоювали думку, що уявлення про природу і людину можуть спиратися лише на сучасні наукові знання, у яких за означенням відсутнє поняття Бога. Тому вони протестували проти надмірного входження релігії у публічну сферу. Цим автори стверджують, що держава може толерувати в публічній сфері лише арелігійний світогляд. Мені здається, що в цьому твердженні є серйозна підміна понять – різниця ідеологічності і неідеологічності. Ми повинні розрізнити науку від арелігійної системи переконань, яка співіснує разом із релігійними системами переконань. Держава, виходячи з принципу нейтральності, повинна не допустити монополії жодної з них.
Тому запис в українській Конституції мав би звучати не так: "жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова", а так: "жодна система переконань не може бути визнана державою як обов’язкова". Тоді все стане на місце. Тому що сьогодні арелігійна система переконань отримала монополію на перебування у публічній сфері, що радикально міняє ситуацію.
Секулярна держава, залишаючи в публічній сфері лише арелігійний світогляд, фактично йому сприяє, оскільки вилучає з публічної сфери усіх його релігійних опонентів. Така позірна нейтральність обертається преференціями одній системі переконань – системі, у якій відсутнє поняття Бога. Проте ця монополія є такою ж небезпечною, як свого часу монополія Церкви. Небезпека цього моменту полягає у тому, що оця глобальна етика, яка сьогодні пропонується як альтернатива не є нейтральною, як її намагаються подати. В її основі лежить засадничо інша антропологія, яку держава починає тепер обстоювати на законодавчому рівні. Як сказав Здислав Краснодембський, "криза полягає не в тому, що норми втілюються у реальність частково або перекручуються, а в тому, що ми сумніваємося у важливості будь-яких норм, усіх ідеалів".
Той самий Збіґнєв Бжезінский говорив про небезпеку агностичного релятивізму, що призведе до страшного понятійного хаосу, суспільної деморалізації, політичного роздроблення та інтелектуальної дезорієнтації.
Італійський філософ Джанні Ваттімо писав:
З релігійної точки зору, загроза християнству, яка походить від техно-наукового суспільства полягає у тому, що у щораз більш матеріалістичному, споживацькому і вавилоноподібному світі відбувається розмивання сакральних цінностей, втрачаються тверді, суворі характеристики божественної справедливості, а з ними й саме поняття гріха, реальність зла, а, отже, необхідність спасіння
Сьогодні настає момент, коли Церква втрачає можливість зберегти свою ідентичність, навіть перебуваючи у своєму замкнутому просторі. Прекрасною ілюстрацією може послужити полеміка довкола поняття сім'ї. У деяких країнах священик сьогодні зобов’язаний дати шлюб гомосексуальним парам, оскільки його відмова зробити це буде порушенням закону і каратиметься державою.
Як Церкві обстоювати цей моральний лад? Найпоширеніша реакція серед багатьох християн – це реактивно відторгнути цю реальність і повернути собі допросвітницьку парадигму. На зміну агресивних законів, дати свої закони, які будуть змушувати людей жити християнським життям. Заперечуючи ліберальну розгнузданість свободи, заперечити часом людську свободу як таку, законодавчо заганяючи людину до щастя, до правильного життя.
ДИВІТЬСЯ ФОТО: Релігія як життя: фотоісторії Фердинандо Шана
У результаті дуже часто виникає фундаменталістська реакція, яка є не менш небезпечною, ніж те, що відбувається. Церкві важливо зберегти деякі сутнісні речі: уникнути небезпеки ідеологізації, бо спроба насадити християнство силою, викликає реакцію спротиву на ідеологічний характер цього впливу. Церква руйнується від ідеологічності. По-друге, така реакція на проблему робить ведмежу послугу самій моралі. Як сказав Роберт Шпеман, "відсутність свободи виключає людину із сфери моралі, бо її рішення не підлягають моральному оцінюванню через їхню вимушеність під тиском зовнішнього по відношенню до цієї людини закону".
Поль Рікер сказав: "мені видається, що відтепер ми неспроможні встановити таку форму морального життя, яка б була простим підпорядкуванням чужій волі. Навіть якщо це вища воля, що виступає як воля божественна. Бог, якого ми шукаємо, не буде джерелом моральної зобов'язаності, автором настанов, який би мітив печаттю абсолюта етичний досвід людини".
Третій аргумент, чому це небезпечно. Тому що нормозахисна функція Церкви є лише однією гранню, однією стороною медалі. Другою важливою стороною є нормозаперечувальна функція, яка формується вічнооновлювальною дією Святого Духа. Коли Святий Дух бачить, що якась норма вийшла з ужитку, він її замінює. І Церква має бути репрезентантом Святого Духа так само, як тоді, коли вона захищає ту норму, яка справедлива. Так твориться парадокс Церкви – вона є одночасно берегинею норми і джерелом вічного оновлення.
Суспільству ХХІ століття потрібна людина, яка є добровільним носієм релігійної свідомості і не допускає перетворення її в релігійну ідеологію. Це єдина спроможність зберегти віру живою. Моральні приписи мають служити опертям людині, а не кайданами, не зашморгом, які її позбавляють свободи.
Джордж Вайгель, католицький теолог і бібліограф Блаженного Папи Івана Павла ІІ:
"Цивілізація витрачала свій духовний капітал дуже давно. І сьогодні вона досягла моменту, коли черпає свої останні ресурси"
Люди, які представляють найрізноманітніші культури у цілому світі, відчули у Папі Івані Павлу ІІ голос істини, голос розуму. Чому здавалося, що він своїм життям підсумував ці речі у такий спосіб, який не вдалося повторити будь-якій іншій постаті у другій половині ХХ століття.
Джордж Вайгель.Фото: ucu.edu.ua
Мені здається, відповідь на питання про Церкву походить не з етнічного походження Папи. Відповідь на це питання варто шукати не у його талантах, а у його вірі. Кароль Войтила був християнським учнем, який пережив радикальне навернення і справді вірив і присвятив своє життя ідеї, що Ісус Христос є відповіддю на те питання, яке ставить перед собою кожне людське життя. Це переконання дало Войтилі глибинне розуміння історії наших часів. Минулої осені ми відзначили 50-річчя відкриття ІІ Ватиканського собору. У 1959 році комісія, яка готувала розклад собору звернулася до всіх єпископів світу з питанням, про що вони хочуть говорити на соборі.
Кароль Войтила, якому тоді було 40 років і він був єпископом-помічником у Кракові, надіслав одну з найбільш вражаючих відповідей. Він не прислав список проблем, а надіслав філософський есей, у якому поставив питання: чому ХХ століття, яке розпочалося із таких високих надій на майбутнє людства видало дві світові війни, три тоталітарні системи, гори трупів, океани крові, найбільше переслідування Церкви за всю її історію, Аушвіц, Гулаг, Голодомор в Україні. Чому це сталося? Войтила у листі відповідає, що Західний світ пережив глибоку антропологічну кризу. Ця криза йому здавалася засадничою підставою усіх жахіть ХХ століття. Але це також вказує і на шлях в інше майбутнє. Войтила казав, що Церква повинна рятувати проект західного гуманізму, показавши істину щодо людства, яку виявила свята віра Ісуса Христа.
Не існує історичної неминучості, ситуація не мусить бути такою, як вона є, а криву історії можна зігнути у більш людський напрямок
Іван Павло ІІ переніс переконання щодо християнського гуманізму до Ватикану у жовтні 1972 року. І через вісім років він застосував це переконання. За ці дев'ять днів він створив революцію совісті, сумління, яка повалила найбільшу тиранію в історії людства. Він зробив це, не розмовляючи про політику, економіку або філософію, він досяг це через розмови про істину.
Це надзвичайне досягнення, якого добився не політик або економіст, а пастир. Це надзвичайне досягнення пастиря показує, що не існує історичної неминучості, що ситуація не мусить бути такою, як вона є, а криву історії можна зігнути у більш людський напрямок.
Що це означає для нас сьогодні? Дозволю собі запропонувати думку, що західна цивілізація живе на останніх ресурсах своєї культурної і духовної спадщини. Цивілізація витрачала свій духовний капітал дуже давно. І сьогодні вона досягла моменту, коли черпає свої останні ресурси. Як на мене, це пояснює різні труднощі, з якими зустрічається західний світ у такий момент, коли ми начебто мали досягнути прогресу, свободи і достатку.
Те, що ми називаємо західною цивілізацією вийшло із плідної взаємодії Єрусалиму, Афін та Риму. Біблійна релігія, грецький раціоналізм і римське право. Біблійська віра, яка навчила Захід, що життя – це не лише послідовність подій, це дорога, це подорож звідкись кудись. Афіни навчили Захід, що існують істини у нас, які стосуються цілого світу. І був Рим, де вважалося, що право важливіше за грубу силу, але не завжди дотримувалося цього. Якщо скласти ці три ідеї докупи, ми отримуємо західну цивілізацію.
У ХІХ столітті висока західна культура відкинула Єрусалим на бік. Бога з Біблії було відкинуто в ім'я так званого атеїстичного гуманізму. Це такий гуманізм, у якому Бога Біблії вважали ворогом цього людства.
Підготував Ярослав Іваночко
