RSS
CУСПІЛЬСТВО СТАТТІ

Чи хотіла Церква рятувати євреїв від Голокосту? Частина І

"Я пам’ятаю, що прийшли два озброєні українці і забрали мого батька. Мені було соромно – як українці, мої друзі, могли таке зробити?"
Про Голокост євреїв під час Другої світової війни написано чимало. На території України було знищено близько 900 тисяч євреїв. Досі між істориками тривають гострі суперечки про роль українців у Голокості. Усім відомо, як у Львові митрополит Андрей Шептицький рятував сотні єврейських життів. Однак, обізнаний читач запитає: чому Яд Вашем, офіційний меморіал в Єрусалимі, присвячений жертвам Голокосту, досі не присвоїв Шептицькому звання "Праведника світу"? В Українському католицькому університеті нещодавно відбулася лекція на тему "Болісні травми минулого: історична правда та імперативи сумління" канадського історика Марка Царинника, який, досліджуючи архіви, дійшов висновку, що Шептицький не зробив всього, що міг зробити, щоб припинити убивство євреїв.
Чи хотіла  Церква рятувати євреїв від Голокосту? Частина І Марко Царинник. Фото: dic.academic.ru

Модератором зустрічі був Мирослав Маринович, віце-ректор Українського Католицького Університету у Львові, правозахисник і публіцист.

Мирослав Маринович

Наша країна перебуває на специфічній землі. За словами історика Тімоті Снайдера, ці землі просякнуті кров'ю, це землі, які ніяк не виплутаються із фатуму трагічних ювілеїв. Минає один трагічний ювілей, приходить другий. Ми повинні постійно переривати ці ювілеї для того, щоб з одного боку пізнати правду, з іншого пережити її і віддати історію Богові, залишивши собі світлу візію майбутнього.

У назві нашої конференції є два ключі, щоб не допустити диктату отих ювілеїв. По-перше, потрібна історична правда і її буде тяжко прийняти. Ми бачимо, як щоразу під час кожного обговорення якихось складних моментів у кожного народу, їм важко прийняти правду про себе ту правду, яку б їм хотілося забути.


Мирослав Маринович. Фото: radiosvoboda.org

Ми хочемо підійти до цієї правди з якимось етичними вимірами, хочемо зрозуміти, що правда – це лише частина нашої дороги. Щоб пізнати правду і закінчити на цьому - треба ще пропустити її через душу і віддати історію Богу.

У своїй енцикліці "Caritas in Veritate" Папа Бенедикт XVI стверджував, що немає любові без правди і правди без любові. Тільки в правді любов спалахує і може жити справжнім життям. Правда є світлом, що надає любові сенс і цінність.

Конфліктами пронизане все наше життя. І ми з вами не застраховані, що конфлікти вичерпалися в історії. На жаль, вони чекають нас в майбутньому. Чому? Тому, що конфлікт, як пише перший параграф підручника з конфліктології, це природна річ.

Коли я вперше прочитав цю фразу, вона мене вжахнула. Як це може бути природнім? Ми ж наче хочемо жити в безконфліктному середовищі. Але це міф. Ми не зможемо жити без конфліктів.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Голокост: День пам'яті чи боротьби із ревізіонізмом? (частина 1)

Що натомість важливе? Важливо зрозуміти, який конфлікт є природнім. Природнім є конфлікт інтересів, бо кожна людина і кожен народ має свої специфічні інтереси, які не завжди легко узгодити із інтересами сусіда. Але конфлікт інтересів не повинен переростати в збройний конфлікт. Ми повинні навчитися цивілізовано залагоджувати і якось їм запобігати. Ось чому не ставмо собі за мету уникати конфліктів, але ставмо собі за мету уникати силових конфліктів, вміймо шукати розв'язку. Яким чином?

Пропоную вам провести такий експеримент: візьміть в руки нагірну проповідь Ісуса Христа, але не як християни, які вірять, а як фахівці, які хочуть дослідити причини конфліктів і шлях їхнього запобігання. Це надзвичайно цікаві враження. Одного разу я подивився з цього погляду на нагірну проповідь. І ті формули, які нам виглядають кумедними, нереалістичними мають за собою фантастично глибокий зміст. Їх можна дужу легко перекласти на сучасну мову конфліктології, замінивши усі ці дивні вислови на більш професійну термінологію.

Марко Царинник

Четверо чоловіків, одного з яких ледь видно на лівому краю кадру, несуть мари. Те, що вони високо підносять коліна і розмахують вільними руками підказує, що вони біжать притьмом. Ми не розуміємо, що вони несуть, поки не помічаємо руку, що звисає з цих нош, а потім помічаємо трупи, які лежать поруч. Далі ми помічаємо дві примарні постаті, що стоять ззаду. На одному з них чорна або брунатна борода, на другому - сива. Чоловік одягнутий в чорну рясу. Знаємо, коли і де знято це фото. 


Марко Царинник. Фото: ucu.edu.ua

Це одна із шістьох світлин, які знято у Золочеві 3 липня 1941 року. Ми знаємо, чиї це трупи – це жертви НКВС. Ми дивимося на подвір'я в'язниці, де НКВС розстріляв 600 в'язнів перед тим, як утекти від наступу Вермахту вночі з 1 на 2 липня. Ми знаємо, хто несе ці трупи – євреї, яких зігнали і силоміць привели до в’язниці під час погрому, що лютував у Золочеві 3 і 4 липня.

Але хто ці примарні постаті в габітах? Греко-католицькі священики? У Галичині в 30-40 роки вони не носили бороди. Православні священики? Вони носили бороди, але їх у Галичині було обмаль на той час. Може це монахи студитського чину? Вони носили бороди і їхній монастир знаходився в Уневі за 30 кілометрів від Золочева. Що привело їх до в’язниці? Хтось з їхніх братів загинув тут або вони прийшли влаштувати жертвам християнський похорон? Чому вони так спокійно споглядають?

Багато написано про взаємини Митрополита Андрея Шептицького з єврейською громадою, про стосунки з німецькою владою під час окупації України 1941-44 років і про його спроби рятувати євреїв. Але нічого не написано про ставлення церкви в цілому до євреїв.            

Сьогодні я хочу поділитися з вами деякими своїми знахідками і поговорити про те, як греко-католицькі священики і монахи ставилися до євреїв і поляків.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Голокост: День пам'яті чи боротьби із ревізіонізмом? (частина 2)

Але почнімо трохи раніше. В 30-ті роки у Львові виходив католицький місячник "Дзвони". Його підтримували Митрополит Шептицький і отець Йосиф Сліпий. 1933 року в журналі опублікував статтю "Вплив жидів на сучасне письменство і культуру" М.Лучицький. Автор почав від того, що серед радянських письменників, які пишуть українською мовою, є багато прізвищ та облич родом із палестинської шляхти або активних членів Червоної армії та ГПУ. Скрипник, Хвильовий, Досвітній – всі вони були або євреї, або чекісти. У Галичині була подібна ситуація, на думку Лучицького. Комуністичну акцію тут вели євреї.

"Видавництва "Чайка" у Відні і у Лейпцигу були в єврейських руках. Перше форсувало протихристиянську белетристику жидівсько-масонського покрою, друге – основоположників жидівського плоду – соціалізму. Та й українські газети були зажиджені – ніякої протижидівскої статті ніяка українська газета вам не надрукує", - писав Лучицький. Подібне було і в поляків. Автори криміналу, сексуалізму і порнорафії в більшості були євреями. І майже вся польська преса була в єврейських руках. Подібне також було і в Німеччині. Догітлерівська німецька література теж була страшно зажиджена. Життєва практика показує, що жиди  в більшості, як носії культури є розкладовим елементом".

"Час нам ще привітний, щоб усвідомити собі грозу невидимої газової атаки, заложити маски і одягнути охоронний одяг, творити українську культуру на засновках католицької церкви, а всім розкладовим елементам виповісти рішучий бойкот", - резюмує Лучицький.


Митрополит Андрей Шептицький. Фото: blogspot.com

10 липня 1941 року, після того, як Вермахт прийшов до Львова, Митрополит Шептицький видав послання до духовенства про організацію парохій. Шептицький дав парохам розпорядження вести списки народжених,  убитих і вивезених, а також робити списки людей, які щиро служили більшовикам на шкоду громади. Ці списки не для того, щоб мститися їм, а щоб стерегтися і не допускати до ніякої громадської праці.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Річниця визволення концтабору Аушвіц: 77370 шукає 77369

З надією, що в тих звітах є згадки про події, про які я говорив на початку, я почав шукати їх в архівах у Перемишлі і Львові. Я швидко оцінив, що, починаючи з 20-их років церква вимагала, щоб парохи щороку складали "правоздання про релігійно-моральний стан своїх парафій".

Деякі парохи звітували, що в їхній парафії все гаразд, деякі скаржилися про злидні. Часто вони подавали статистику населення і називали кількість українців, євреїв і поляків. Також часто вони подавали новини про шкідливі впливи на парохію. З цього погляду найчастіше згадувалися схизматики – тобто православні. На другому місці стояли сектанти – баптисти, свідки Єгови, адвентисти і штундисти. Інколи були скарги, що римо-католицькі парохи відвертають населення від греко-католицької церкви або не дозволяють правити службу. Були скарги про соціалістів і комуністів, були також і про євреїв.

Один із священиків Немирівського деканату 1931 року написав, що в його селі справи йдуть непогано, але "Немирів є осідком сельробів на цілу околицю і майже вся молодіж комуністична і в злуці з жидами". У деяких звітах були натяки на приховані драми. Молодий українець написав листа до консисторії, що його наречена єврейка, яка вихрестилася і перебувала в монастирі. Її батьки звернулися до суду і отримали дозвіл забрати її на тій підставі, що вона неповнолітня. Її наречений просив церкву захистити її дати їй можливість.

Були й скарги на парохів. Як член правління місцевого кооперативу, один парох мав ділові стосунки тільки з євреями. Інша скарга стосувалася пароха, якому закидали, що він п’є і спить з учителькою-полькою в жидівських стайнях.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Про жидів і українців" з історичного погляду

Але найкурйозніша історія – це справа молодого чоловіка, який прийшов до греко-католицького священика 1942 року з проханням вихреститися. Парох звернувся до консисторії за інструкціями. Молодий чоловік пояснив, що його мати була греко-католичка, яка вийшла заміж за єврея. Її чоловік виявився п’яницею і його забрали на лікування. За його відсутності дружина прийняла квартиранта греко-католика. Молодий чоловік був нащадком цього зв’язку. Коли повернувся з лікування чоловік, він прийняв хлопця за свого сина і виховав його як єврея. Але тепер, в 1942 році – а ви знаєте перед чим тоді стояли євреї, молодий чоловік хотів повернутися до віри свого справжнього батька. Я не знайшов в архіві відповіді парохові від консисторії – чи парох і церковна влада розуміли, що молодий чоловік пародіював історію Ісуса Христа?       

Найцікавіше інтерв’ю, яке я знайшов фондах – це інтерв’ю сестри Марії, монахині, студійського уставу, яка народилася в Перемишлянах 1923 року. Її батько, Габрієль Ляхер, був власником крамнички з тютюном і солодощами. Її мати, Мальвіна, була господинею. Фаня не вивчила ідишу, каже, що говорила польською або українською з батьками. Габрієль Ляхер був байдужим до релігії, але, як каже його донька Фаня, дуже акуратно виконував всі приписи Мойсеєвого закону. Коли совєти прибули до Перемишлян, Фаня і дві її подружки стояли до вікна і дивилися на процесію. Мальвіна Ляхер плакала. "Мамо, чого ти плачеш?", - спитала Фаня. "Діти мої, ви не знаєте. Йдуть комуністи. Це безбожники, приходять для нас страшні часи", - відповіла мати.

Навчаючись у школі, Фаня познайомилася із Володимиром Заплатиньским. "Зав'язалася між нами чиста молодіжна симпатія. Я не аналізувала, що він українець, а я ізраїльтянка. Я знала, що він є членом ОУН", - розповідала Фаня.

Вермахт прибув до Перемишлян 1 липня 1941 року. Того ж дня відкрито поховання жертв НКВС і розпочато, як розповідала Фаня, "акцію на жидів". "Я пам’ятаю, що прийшли два озброєні українці і забрали мого батька. Мені було соромно – як українці, мої друзі, могли таке зробити? Але то були чужі. Я їх не знала", - розповідала Фаня. Тоді її батько повернувся додому завдяки втручанню Володимира Заплатинського. Він розповідав, що його привели до тюрми і там вже було дуже багато жидів і для нього навіть не було вільного місця.


Отець Омелян Ковч. Джерело: ugccsm.org.ua

Кількома днями пізніше в Перемишлянах підпалено синагогу XVIII століття. Українці, євреї і ксьондз побігли до отця Омеляна Ковча. "Робімо що не будь", - сказали вони йому. Отець Ковч був парохом греко-католицької парафії у місті. Фаня його знала і вчилася в школі з його донькою. В 1934 році, коли польська поліція прийшла забирати Ковча у табір Береза Картузька, всі жиди пішли заступитися за нього і влада не взяла його. Тепер, у липні 1941 року Ковч побіг до синагоги зі своїм сином Мироном, студентом богослов'я у Львові. При дверях стояли німецькі вартові. Ковч знав німецьку. Він закричав на вартових. Вони розбіглися. Ковч розбив замок і виніс першу людину, на яку натрапив. "Втікайте, бо скоро прийдуть вас розстрілювати", - гукнув він. За свідченням сестри Марії, отець Ковч вихрещував натовпи євреїв у своїй церкві. У цьому євреї бачили можливість придбати арійські папери і врятувати своє життя. Старання отця Ковча привернули увагу німців. Наприкінці 1942 року його заарештувало гестапо. Митрополит Шептицький вступився за нього. Йому сказали, що Ковча звільнять, якщо він перестане вихрещувати євреїв. Отець Ковч відмовився.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Гавриїл Костельник. Священик, який пішов на компроміс із державою

У серпні 1943 року отця Ковча вислали до Майданека. Там він допомагав в’язням і відкидав спроби звільнити його. З табору він не вийшов.

У Рожнятові був отець Василь Костюк, який під час проповіді в грудні 1943 року сказав: "Дякуємо німцям, що вони нас звільнили від більшовицької зарази, від червоних московських банд. Серед нас залишилися більшовицькі недобитки, яких треба негайно знищити. Моліться Богу, щоб німці швидше розбили комуністів". Отець Костюк потім пояснив, що він мав на увазі: "Німці дали нам можливість взяти зброю в руки, і ми повинні бити нашого ворога – жидівсько-більшовицьку голоту, яка замучила сотні наших найкращих братів".

Митрополит Андрей Шептицький мав репутацію приятеля євреїв, знав ідиш і іврит, двічі їздив до Палестини з паломниками. В деяких галицьких містечках збудували синагоги з дерева, яке подарував митрополит. У Львові Шептицький вклав гроші у будівництво єврейської лікарні Лазаря на вулиці Рапопорта. 

Але на початку ХХ століття він ототожнював соціалізм із євреями.

В останні роки перед війною митрополит розкривав думку влаштувати ще одну східнохристиянську церкву чи громаду, в якій євреї прийняли б християнську віру, але зберегли усі свої звичаї і мову. Це мала б бути громада, яка б становила ще одну церкву східного обряду.  Проповіді і сповіді мали б відбуватися ідишем.

1 липня 1941 року, день після того, як німці прийшли до Львова, у місті почав лютувати погром. Двоє старійшин єврейської громади міста прибігли до рабина Єзекіїля Левіна на вулиці Колонтай (сучасна Менцинського). Один з них був адвокат доктор Ландал, інший – редактор Хенрик Шерц. На вулицях Львова били і вбивали євреїв. Вони мали тривожну звістку про те, що у місті розлючений натовп нападає на євреїв.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чому церква так себе поводить?

Вони благали Левіна піти до Митрополити Шептицького і просити, щоб він ужив свого авторитету і припинив це насильство. Левін був знайомий з Шептицьким з 1935 року. Довідавшись, що римо-католицька церква у Львові не збирається привітати митрополита із сімдесятиріччям, він ініціював привітання від єврейської громади і опублікував його у кількох тижневиках. Митрополит і рабин швидко знайшли спільну мову. Вони обоє були провідниками своїх вірних і обоє були начитаними філософами.


Собор Святого Юра у Львові. Джерело: photo-lviv.in.ua

З ініціативи Левіна в часописі "Наша опінія" почали появлятися статті про українські справи і рецензії на українські книги. Коли в Галичину прийшли перші совєти, митрополит шукав у рабина порад. Син рабина Курт Левін пригадував, що в цей час – 39-41 роки до його батька пізно ввечері часто приходили переодягнені в цивільне отці.

З 1 липня 1941 року євреям у Львові навіть виходити на вулицю було небезпечно. Але рабин погодився піти до Шептицького. Одягаючи чорний плащ, капелюх, рукавиці, він попросив свого сина перекласти з польської на українську кілька речень і вирушив з Ландалом на Святоюрську гору.

Коли вони сказали при брамі хто вони і з ким хочуть бачитися, монах покликав Йосипа Сліпого, який на той час був коад’ютором митрополита. Той повів їх до Шептицького.

Марко Царинник (Торонто, Канада) – письменник, редактор, перекладач і науковий дослідник. Закінчив студії англійської літератури в університеті Темпл. Член Нью-Йоркської групи. Друкував також фільмознавчі й літературознавчі есеї, зокрема про Олександра Довженка. У 1980-х роках Марко Царинник працював як дослідник Голодомору і видав на цю тему десятки публікацій, серед них збірник документів "The Foreign Office and the Famine: Britain and the Great Famine of 1932–1933" (Kingston, Ontario: 1988). 

Підготував Ярослав Іваночко

Підписуйтесь на iPress.ua в соціальних мережах Twitter, Facebook та Google+. Будьте в курсі останніх новин. Якщо ви помітили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити редакцію
Розкажіть друзям!

Читайте новини також російською мовою.

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ
НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

КОМЕНТАРІ (0) +

Додати коментар

03 05 2013 11:44
МЕДІА
iPRESS РАДИТЬ
СТАТТІ