Боротьба Києва, у разі успіху, може дати поштовх демократизації в усьому світі та сприяти прискоренню політичних перетворень в інших країнах. Попри те, що російсько-українська війна є лише одним із симптомів ширших деструктивних міжнародних тенденцій, її результат визначатиме напрямок світового розвитку.
Популярні, але помилкові вирази на кшталт "українська криза" або "війна в Україні" вводять багатьох в оману, змушуючи вважати, що російсько-українська війна є виключно східноєвропейською проблемою. Згідно з цим хибним уявленням, українське керівництво, яке було б більш покірним росії, могло б уникнути цієї злощасної війни. Мовляв, Київ все ще може зупинити ризики, що поширюються від "війни в Україні" на інші сфери та регіони, якщо пристосується до російської агресії.
Якщо розглядати російсько-українську війну в історичній та порівняльній перспективі, то вона виглядає інакше. Це лише одна з кількох форм пострадянського імперіалізму москви і лише одна з граней більш масштабного регресивного розвитку з кінця XX століття. Напад росії на Україну – це повторення або прелюдія патологій, знайомих Східній Європі та іншим частинам світу. Нібито "українська криза" не є чимось особливим чи локальним. Вона є не стільки спусковим гачком, скільки проявом більш масштабних деструктивних тенденцій.
Водночас російсько-українська війна – це велика битва за майбутнє Європи та принцип непорушності кордонів. Ба більше, це війна за право України на існування як повноправного члена ООН. Конфлікт має справді глобальне значення.
Проте перебіг і результати війни можуть або прискорити, або стримати, або повернути назад більш широкий політичний, соціальний і правовий занепад в усьому світі. Часткова перемога москви в Україні назавжди порушить міжнародне право, порядок та організацію і може спричинити збройні конфлікти та гонку озброєнь в інших місцях. Успішна оборона України від російської військової експансії, навпаки, матиме далекосяжні позитивні наслідки для світової безпеки, демократії та процвітання у трьох напрямках.
Перемога України, по-перше, призведе до стабілізації заснованого на правилах порядку в ООН, який виник після 1945 року і зміцнився після саморозпаду Радянського блоку і Союзу після 1989 року. Це, по-друге, спричинило б відродження міжнародної демократизації, яка зупинилася на початку XXI століття і потребує поштовху, щоб почати все заново. По-третє, українська національна оборона і державне будівництво сприяють глобальним інноваціям і пожвавленню в різних сферах, від технологій подвійного призначення до державного управління – сферах, в яких Україна стала лідером.
Стабілізація міжнародного порядку. Перемога України над росією не буде локальною
російсько-українська війна – це лише одна з кількох спроб потужних держав розширити свої території після закінчення Холодної війни. Кілька ревізіоністських урядів намагалися або планують встановити свою непрохану присутність у сусідніх країнах. Відповідні військові операції були або будуть наступальними, репресивними і неспровокованими, а не оборонними, гуманітарними і превентивними. Деякі ревізіоністські автократії намагаються або мають спокусу спробувати замінити міжнародне право принципом "сила має рацію".
Прикладом раннього періоду після закінчення Холодної війни є анексія Іраком Кувейту в 1990 році, яка була миттєво скасована міжнародною коаліцією 1991-го. Інший приклад – реваншистські напади Сербії на інші колишні югославські республіки, якими колись керував Белград. У цей період росія почала створювати так звані "республіки" в Молдові (тобто Придністров'я) і Грузії (тобто Абхазію і Південну Осетію). Водночас москва безжально придушила появу незалежної Чеченської республіки на своїй власній території.
Лише нещодавно кремль звернув увагу на Україну. У 2014 році москва створила "народні республіки" Донецька і Луганська та незаконно приєднала Крим до російської федерації. Вісім років потому росія також незаконно включила Донецьку, Луганську, Запорізьку та Херсонську області України до складу своєї офіційної території.
Реакція міжнародної спільноти на перегляд кордонів росією залишилася половинчастою, на відміну від реакції на іракську та сербську спроби 1990-х років. Боягузтво Заходу лише спровокувало подальший російський авантюризм. Зараз москва вимагає від Києва добровільного виходу з усіх частин чотирьох материкових областей України, які росія анексувала у 2022 році. Це включає, як не дивно, навіть деякі частини української території, які російським військам так і не вдалося захопити. Кінцевою метою кремля залишається ліквідація України як суверенної держави.
Водночас Пекін порушує усталені правила поведінки в Південно-Китайському та Східно-Китайському морях і активізує підготовку до силового приєднання Китайської Республіки на Тайвані до Китайської Народної Республіки. Венесуела оголосила про територіальні претензії до сусідньої Гаяни. Інші ревізіоністські політики по всьому світу можуть виношувати подібні плани.
Офіційне приєднання москвою українських земель є унікальним, оскільки росія є постійним членом Ради Безпеки ООН, яка була створена для запобігання подібним загарбанням. Поведінка росії також особлива з огляду на її статус офіційної ядерної держави та уряду-депозитарію за Договором про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) 1968 року. Тим не менш, москва намагається зменшити або навіть знищити офіційного члена ООН і неядерну державу, підриваючи всю логіку режиму нерозповсюдження і його особливі прерогативи для п'яти постійних членів Ради Безпеки ООН, яким ДНЯЗ дозволяє мати ядерну зброю.
Водночас російський напад на Україну не є чимось винятковим, ані географічно, ані в часі. Це лише один із кількох нещодавніх симптомів більш загального російського неоімперіалізму. Це також лише один з аспектів ширших експансіоністських і реваншистських тенденцій у всьому світі.
Незважаючи на це, перемога України над росією буде не просто локальним інцидентом, а подією набагато ширшого значення. Вона може стати важливим фактором у запобіганні або зверненні назад міжнародного ревізіонізму кордонів і територіального іредентизму. І навпаки, поразка України або несправедливий російсько-український мир посилить колоніальний авантюризм у всьому світі. Боротьба України за незалежність є для світового співтовариства як проявом ширших проблем, так і інструментом їх вирішення.
Відродження міжнародної демократизації. Для нього потрібна перемога України
Напад росії на Україну кидає виклик таким принципам, як мирне вирішення конфліктів, національний суверенітет і непорушність кордонів. Це також є ще однією негативною глобальною політичною тенденцією початку ХХІ століття, а саме занепадом демократії та відродженням автократії. Ця регресивна тенденція проявляється через протистояння між росією та Україною.
Головною внутрішньою детермінантою російського нападу на Україну є те, що різні війни путіна, починаючи з 1999 року, були джерелом популярності, цілісності та легітимності його недемократичного правління. Іноді не беручи до уваги при аналізі російської громадської підтримки авторитаризму, окупація, підкорення і репресії таких народів, як чеченці, грузини і українці, знаходять широку підтримку серед пересічних росіян. Їхня підтримка переможних військових інтервенцій, особливо на території колишніх царської та радянської імперій, є головним політичним ресурсом і соціальною основою дедалі більш авторитарного режиму путіна.
Регресивні тенденції, безумовно, вже спостерігалися у напівдемократичній росії Єльцина в 1990-х роках, наприклад, у Молдові та Чечні. Однак за часів путіна на посаді прем'єр-міністра (1999-2000, 2008-2012) і президента (2000-2008, 2012-) жорстокість російських реваншистських військових операцій в росії і за її межами стрімко зросла. Ця радикалізація є наслідком не лише ескалації російського іредентизму як такого, але й наслідком фундаментальних змін у російському політичному режимі. Зростання зовнішньої агресивності москви відбувається паралельно зі зростанням внутрішніх репресій після приходу до влади путіна в серпні 1999 року.
Два перших сплески агресивності кремля по відношенню до Заходу і України не випадково відбулися після українських подій 2004 і 2014 років. Вони мали багато спільного з перемогами ліберально-демократичної Помаранчевої революції та Євромайдану тих років. Внутрішній розвиток України ставить під сумнів імперські претензії росії, оскільки вона виводить найбільшу колишню колонію з орбіти москви. Демократизація української держави також є концептуальною контрмоделлю авторитаризму в посткомуністичному світі. Саме її існування кидає виклик легітимності пострадянських автократій у росії, білорусі, Азербайджані та Центральній Азії.
Отже, боротьба України за незалежність – це не лише захист міжнародного правопорядку, але й боротьба за світову демократію. Змагання між про- та антидемократичними силами має глобальний характер і загострювалося ще до початку російсько-української війни, паралельно з нею та незалежно від неї. Водночас протистояння між російським самодержавством та українською демократією є особливо епічним.
У разі перемоги України виграє міжнародний альянс демократій, а вісь автократій навколо росії програє. За такого сценарію не лише інші демократії стануть більш безпечними, впевненими в собі та енергійними, але й, ймовірно, з'явиться більше демократій – насамперед у посткомуністичному світі від Східної Європи до Центральної Азії. Дифузія, побічні ефекти або ефекти доміно можуть також спричинити нові або редемократизацію в інших місцях.
І навпаки, перемога росії підбадьорить автократичні режими та антидемократичні групи в усьому світі. За такого сценарію демократичне правління і відкриті суспільства будуть затавровані як слабкі, неефективні або навіть приречені. Нещодавній занепад демократії в усьому світі буде менш вірогідним і може продовжитися або прискоритися. Хоча "українська криза" не є причиною нинішніх проблем демократії, її успішне розв'язання пожвавило б процес демократизації в усьому світі.
Інновації, що можуть бути передані. І від Заходу Україні, і українські – Заходу
Третім, поки що недооціненим аспектом внеску Києва у глобальний прогрес є зростаюча кількість нових і частково революційних українських когнітивних, інституційних та технологічних досягнень, які можуть бути застосовані в інших країнах. Ще до ескалації російсько-української війни у 2022 році Київ ініціював деякі внутрішні реформи, які також можуть бути актуальними для модернізації інших країн з перехідною економікою. Після перемоги Євромайдану або Революції Гідності в лютому 2014 року Україна почала докорінно перебудовувати відносини між державою та суспільством.
Це включало створення кількох нових антикорупційних інституцій, а саме спеціалізованого суду та прокуратури, а також агентства з питань запобігання корупції та бюро розслідувань. Новизна цих інституцій полягає в тому, що всі вони займаються виключно запобіганням, розкриттям та переслідуванням хабарництва. У квітні 2014 року Україна розпочала масштабну децентралізацію системи державного управління, яка призвела до глибокої муніципалізації країни. Реформа передала значні повноваження, права, фінанси та відповідальність з регіонального та національного рівнів органам місцевого самоврядування об'єднаних територіальних громад, які стали основними осередками влади в Україні.
Революція Євромайдану також призвела до реструктуризації відносин між державними та неурядовими організаціями. На початку незалежності Україна, як і інші пострадянські країни, страждала від відчуження між державними службовцями та громадськими активістами. Після Революції Гідності ця прірва почала скорочуватися. Наприклад, відомий київський "Реанімаційний пакет реформ" – це коаліція незалежних аналітичних центрів, дослідницьких інститутів та неурядових організацій, яка готує критично важливе нове реформаторське законодавство для Верховної Ради.
Крім того, у 2014 році Україна, Молдова та Грузія підписали Угоди про асоціацію з ЄС нового і поки що унікального типу. Ці три двосторонні гігантські пакти виходять далеко за рамки старих договорів Євросоюзу про зовнішню співпрацю і включають так звані поглиблені та всеосяжні зони вільної торгівлі між ЄС та цими трьома країнами. Починаючи з 2014 року, Угоди про асоціацію поступово інтегрують економіки України, Молдови та Грузії в європейську економіку.
Ці та інші регуляторні інновації мають ширше нормативне значення і більший політичний потенціал. Вони пропонують шаблони реформ, інституційні моделі та історичні уроки для інших нинішніх і майбутніх країн, які перебувають на шляху демократичних перетворень. Досвід України може бути корисним для різних держав, які переходять від традиційного до ліберального устрою, від патримоніальної до плюралістичної політики, від закритого до відкритого суспільства, від олігархії до поліархії, від централізованого до децентралізованого правління та від простого співробітництва до глибшої асоціації з ЄС.
Хоча постреволюційні зміни в Україні є актуальними насамперед для країн з перехідною економікою, її досвід та інновації, пов'язані з війною, також становлять інтерес для інших держав – не в останню чергу для членів і союзників НАТО. Таке поширення стосується як накопичених Україною знань про гібридні загрози і способи протидії їм, так і швидкої технологічної і тактичної модернізації українських збройних сил і сил безпеки, які борються з російськими військами на полі бою і в тилу. З 2014 року Україна стала набагато більше, ніж будь-яка інша країна на землі –об'єктом багатоваріантних атак москви з використанням нерегулярних і регулярних сил у медіа- та кіберпросторі, у внутрішній і міжнародній політиці, а також на її інфраструктуру, економіку, культурні, релігійні, освітні та наукові інституції.
З 24 лютого 2022 року Україна веде драматичну боротьбу за виживання проти номінально набагато сильнішої країни-агресора. Уряд, армія та суспільство України мали швидко, гнучко та ґрунтовно адаптуватися до цього екзистенційного виклику. Це включало в себе швидке впровадження нових видів і застосувань озброєнь, як-от різноманітні безпілотні літальні, морські і наземні апарати, а також їх управління за допомогою штучного інтелекту. У широкому спектрі військових технологій і технологій подвійного призначення Україна повинна була швидко і ефективно впроваджувати інновації, щоб протистояти смертоносній російській атаці.
У багатьох інших сферах, таких як виробництво і збереження електроенергії, електронний зв'язок, транспорт у воєнний час, перевірка інформації, екстрена медицина, широкомасштабне розмінування, посттравматична психотерапія, реінтеграція ветеранів, і це лише деякі з них, український уряд і суспільство повинні й будуть реагувати швидко і рішуче. Хоча Україна часто покладається на іноземний досвід, обладнання та тренінги, вона постійно розробляє власний новий набір, підходи та механізми, які потенційно можуть бути корисними в інших країнах. Ці нові українські знання та досвід будуть особливо корисними для держав, які можуть зіткнутися з подібними викликами в найближчому чи віддаленому майбутньому.
Все залежить від Києва. Від перемоги України
Ескалація так званої "української кризи" у 2022 році стала лише одним із проявів міжнародної напруженості, що накопичувалася раніше і незалежно від неї. Водночас російсько-українська війна не є тривіальним проявом цих ширших тенденцій і не є периферійною темою у світових справах. Перемога росії над Україною матиме серйозні наслідки для пострадянського регіону і не тільки. І навпаки, успіх України у захисті від геноцидної агресії росії та досягнення справедливого миру матиме стабілізуючий та інноваційний вплив далеко за межами Східної Європи.
Окрім того, що це реваншистська війна колишнього імперського центру проти своєї колишньої колонії, напад росії на українську демократію зумовлений російською внутрішньою політикою. Це результат реавторитаризації росії з 1999 року, яка є наслідком більш значних регресивних тенденцій у стані глобальної демократії. Україна стала не стільки тригером, скільки головною жертвою нещодавніх деструктивних міжнародних тенденцій.
Водночас боротьба України може зробити вирішальний внесок у протидію глобальному поширенню реваншизму. Вона може відродити світову демократизацію і допомогти прискорити політичні перетворення в інших країнах. Українська перемога і відновлення можуть врятувати від російського імперіалізму не лише Україну, але й її сусідів. Боротьба України також сприяє вирішенню численних більших проблем сучасного світу.
Джерело: National Interest
