Коли на виборах 2006 року Комуністична партія України, набравши 3,96% голосів, ледве проскочила до Верховної Ради, багато хто ставив на цій політсилі жирний хрест. Здавалося, що по завершенні V скликання комуністи спочинуть із миром у політичному небутті разом із піонерськими краватками, чергами, ковбасою по 2.20 та іншими атрибутами ідеології, країни й режиму, які перестали бути актуальними двадцять років тому.
Та вже на наступних, дострокових, парламентських виборах вони, мов зомбі з Мавзолею, віджили з понад п’ятивідсотковим результатом. А на виборах 2012-го за Компартію віддали свій голос понад 13% виборців. Єдина політична сила в історії незалежної України, що мала своє представництво в усіх семи скликаннях, повертає втрачені позиції.
Історія існування Комуністичної партії в умовах незалежності України розпочалась із заборони її діяльності через участь у спробі державного перевороту 19-21 серпня 1991 року (ГКЧП). Та вже за два роки партія відродилась і на виборах 1994 року здобула найбільшу кількість мандатів у Верховній Раді. Після ліквідації КПУ значна частина вчорашніх комуністів примкнула до новоствореної Соціалістичної партії України Олександра Мороза, яку згодом розколола Наталія Вітренко. Так постали троє потужних гравців лівого флангу української політики, які до 2002 року мали свої фракції у Верховній Раді.
На виборах 2002-го не здолала прохідний бар’єр партія Вітренко, 2007-го – Мороза; обидві маргіналізувались – в останніх виборах Прогресивна соціалістична партія України навіть не брала участі, а СПУ здобула 0,45% голосів. Регулярні спроби об’єднати "українську лівицю" не були переконливими й не мали наслідків. Компартія залишилась єдиною потужною силою з соціалістичною ідеологією; вона теж пережила розкол, спричинений амбіціями лідера кримських комуністів Леоніда Грача, але зуміла вистояти.
Декларовані Компартією робітничо-селянські ідеї погано поєднуються із способом життя, який веде більшість її лідерів. Проте, попри всю карикатурність анахронічної радянської риторики, комуністи послідовно дотримуються своїх гасел, що дозволило їм згуртувати ядро електорату. Цим ядром є люди пенсійного й передпенсійного віку, що ностальгують за життям у Союзі. Соцопитування соціологічної компанії "Рейтинг" засвідчило, що 10% українців ідентифікують себе як "радянська людина". З вересня 2010 року по серпень 2012-го цей показник зріс на 2%.
За даними екзит-полу тієї ж компанії "Рейтинг", 76% цьогорічного електорату комуністів – люди віком за 45, третина - за 65. Попри поширену думку, що електорат Компартії поступово вимирає, цього разу саме люди старшого віку стали запорукою успіху червоних. Адже люди віком від 50 років є найбільш дисциплінованою частиною виборців, вони звикли ходити на вибори ще за радянських часів, коли це було обов’язково. Попри те, що в загальній структурі виборців тих, кому за 50, є лише 42%, серед тих, хто прийшов проголосувати, їх виявилося 49%. Натомість, молоді віком від 18 до 34 років серед виборців загалом є 33%, а проголосувати прийшли тільки 26%. Така тенденція цілком на руку Компартії.
Протягом виборчих перегонів комуністи не лише не ідентифікували себе із владою, частиною якої вони фактично є, а й усіляко критикували її. Така поведінка, характерна для КПУ з моменту її відродження 1993 року, втім, ніколи не заважала їй співпрацювавти з владою у парламенті й уряді. Як зазначив Левко Лук’яненко: "Компартію купили та приручили за часів Кучми". І за часів Кучми, і протягом помаранчевої п’ятирічки, й після приходу до влади Партії регіонів Компартія вміло конвертувала свою "золоту акцію" у хлібні посади та матеріальні блага.
Вміння бути при владі й видаватись поза нею допомогло комуністам і цього разу: згідно з опитуванням "Рейтингу", 54% прихильників КПУ збирались обрати цю політичну силу на знак протесту проти курсу Віктора Януковича, й лише 18% - на знак його підтримки. Влада, зі свого боку, була зацікавлена в тому, щоб голоси тих виборців, які розчарувались у Партії регіонів, перетікали не до опозиції, а до політичної сили, з якою завжди можна домовитись.
Утім, миритися з успіхами комуністів регіонали були готові лише до того моменту, коли вони починали загрожувати їхнім власним перемогам. І, на відміну від, наприклад, представників Народної партії Литвина, з червоними мажоритарними округами не поділились.
Ігор Калетнік. Фото: 40ka.info
Одного з комуністів при владі, голову Державної митної служби Ігоря Калетніка, згадують серед ключових спонсорів виборчої кампанії Компартії. "Український Тиждень" називає в числі тих, хто фінансує КПУ російського бізнесмена Костянтина Григоришина, братів Ігоря та Григорія Суркіса, а також російську владу. Газета "День" додає до цього переліку екс-керівника Державного управління справами (ДУСя) часів Ющенка Ігоря Тарасюка, власника торгової марки "Наша ряба". Підозри щодо останнього підтверджує аналітик Віталій Філіпповський, а політолог Михайло Басараб стверджує, що інвестиції Тарасюка в комуністів пов’язані з тим, що партія в новому парламенті спробує взяти під контроль агропромисловий сектор. Представники ж самої Компартії та її лідер стверджують, що збирали гроші на кампанію протягом двох років.
Допомогла комуністам на цих виборах і чітка поляризація українського суспільства під час виборчих кампаній, яку можна простежити з 2002 року. Аналізуючи результати пропорційної частини виборів, можна пересвідчитись, що сумарні результати умовно "проросійських" і "проукраїнських" політсил щоразу були приблизно однаковими.
Приміром, 2002-го "Наша Україна", Блок Юлії Тимошенко та Соцпартія здобули разом 38,02%, а Компартія, "За Єдину Україну" й СДПУ(о) – 37,7%.
2006-го БЮТ, "Наша Україна" та СПУ зібрали 41,93%, а Партія регіонів, КПУ, Народний блок Литвина та Народна опозиція Наталії Вітренко – 41,17%.
На дострокових виборах 2007-го регіонали, комуністи, Литвин та ПСПУ Наталії Вітренко здобули 45,04%, а БЮТ і "Наша Україна – Народна Самооборона" - 45,21%. Тут мусимо винести за дужки 2,86% Соцпартії, за яку після переходу з помаранчевого в біло-блакитний табір могли голосувати як "проросійські", так і "проукраїнські" виборці.
Картина дещо змінилась на виборах 2012-го: якщо раніше різниця між сумарним результатом "проросійських" і "проукраїнських" не перевищувала 1%, то тепер опозиційні "Батьківщина", "УДАР" і "Свобода" здобули 49,94%, а Партія регіонів із комуністами – 43,18%.
Перевагу опозиції можна пояснити кількома чинниками: по-перше, радикальним розчаруванням у команді Януковича значної частини її традиційних виборців, по-друге, виключенням із бюлетенів графи "не підтримую жодного кандидата", внаслідок чого голоси "противсіхів" відійшли опозиції, передусім "Свободі".
Ще одне пояснення полягає в тому, що далеко не всі прибічники партії "УДАР Віталія Кличка" належать до умовно "проукраїнського" електорату. Відсутність ідеологічного наповнення дозволила партії Кличка перетягнути на свій бік частину електорату, яка 2010-го в першому турі президентських виборів віддала голоси за Сергія Тігіпка. Такий висновок можна зробити, переглянувши опитування "Рейтингу" про можливий формат співпраці у Верховній Раді: 28% тих, хто мав намір проголосувати за "УДАР", підтримували ідею коаліції цієї політсили з Партією регіонів. Таким чином, можна припустити, що приблизно чверть виборців "УДАРу" належать до умовної "проросійської" половини. Якщо відняти цю чверть від результату опозиції і додати до владного, то отримаємо такі цифри: "проукраїнські" партії – 46,44%, а "проросійські" сили – 46,68%. І знову результат менший за 1%.
В межах кожної з цих умовних категорій голоси виборців досить вільно перетікають від однієї політичної сили до іншої. Поки не відбудеться капітальної реструктуризації електоральної мапи України, Компартія, яка сьогодні є єдиним конкурентом Партії регіонів на "проросійській" половині, має шанси втримати свої позиції.
Проте пояснювати самим лише перетіканням голосів 13-відсотковий результат Компартії навряд чи справедливо. Однією з головних його передумов стала грамотна агітаційна кампанія. Один із авторів її концепції Андрій Золотарьов назвав критерії успіху політсили, на яку працював: "До честі комуністів, вони зробили ряд правильних практичних висновків з кампаній 2007 і 2010 років, провели роботу над помилками і серйозно підготувалися до кампанії 2012 року. Комуністи почали діалог з виборцем не за півроку до виборів, а за півтора. До свого виборця вони дійшли раніше, "розбудили" його. Крім того, комуністам вперше вдалося масово використати зовнішню та телевізійну рекламу, чого не робилося раніше". Гасла, з якими партія звернулась до виборців, пан Золотарьов називає "максимально чіткими, конкретними та реалістичними".
Ці гасла, стилізовані під агітаційні плакати радянської доби та поезії Володимира Маяковського, були повсюди. Комуністи вперше у своїй історії витратили такі великі кошти на виборчу кампанію. Вони не цурались ніякої реклами – як легальної (білборди, сітілайти, телевізійні та радійні ролики, преса), так і прихованої – джинси. Шеф-редактор групи видань "Телекритика" Наталія Лигачова зазначила, що комуністи дуже грамотно обрали одним із своїх інструментів рекламу на телебаченні, адже їхній потенційний електорат проводить біля телевізора багато часу. За підрахунками Першого національного, саме КПУ розмістила на цьому каналі найбільше реклами та агітаційних фільмів – сумарно на 34 290 секунд (приблизно 9,5 годин).
Фото: argumentua.com
Прихована реклама була не менш усюдисущою за легальну – зокрема, показовими є приклади СТБ та УНІАН. За підрахунками Інституту масової інформації, кожен п’ятий замовний матеріал вихваляв саме Комуністичну партію. За кількістю джинси комуністи наздоганяли навіть Наталію Королевську, хоча їхня прихована реклама не справляла такого нав’язливого враження й не зустріла такого спортиву суспільства, як джинса "України – Вперед!".
Використовували комуністи й свій медійний ресурс. Телеканал "Гамма", що належить синові лідера комуністів Андрієві Симоненку, під керівництвом дружини Петра Миколайовича Оксани Ващенко став рупором КПУ. Своєрідною платформою для поширення позиції комуністів стало інтернет-видання та інформаційне агентство "Голос", а однойменну газету безкоштовно роздавали у київському метро. Вдалу агітаційну кампанію Компартії в медіа пов’язують передусім із менеджерським талантом пані Оксани.
Цією кампанією комуністам удалося довести, що вони – не групка маргіналів, що ностальгують за Союзом і готуються вилетіти з політичної арени вслід за своїм перестарілим електоратом, а динамічна політсила, здатна змінюватись, домовлятись, робити висновки з невдач і ризикувати.
Друга дружина Симоненка вдало провела агітаційну кампанію КПУ. Фото: livestory.com.ua
Натомість, провалом закінчилась боротьба висуванців Компартії на мажоритарних округах – вони не здобули жодної перемоги. Навіть найсильніші з них, зокрема Спиридон Кілінкаров, Алла Александровська та Євген Царьков, не спромоглися здолати кандидатів від влади. Шалена боротьба комуністки Катерини Самойлик із регіоналом Олексієм Журавком на Херсонщині забезпечила перемогу "третій силі" - самовисуванцю Федору Негою. Поняття "червоного поясу" - частини України, де населення традиційно голосує за комуністів – уже в минулому, а електорат КПУ всюди в меншості.
Іще однією проблемою на шляху до конвертування електоральних цифр у реальні здобутки можуть стати непомірні апетити комуністів. Здобувши високий результат, послідовники Ілліча спробували диктувати владі свої умови: за словами депутата-опозиціонера Бригинця, комуністи вимагали за входження до більшості 300 мільйонів доларів. А також, за інформацією "Дзеркала тижня", залишити на посту голови митниці Ігоря Калетника. Регіонали не піддались і почали формувати більшість самостійно, домовляючись із самовисуванцями й вербуючи "тушок" у лавах опозиції.
Цей процес, утім, пішов не так гладко, як хотілося б регіоналам – ПР ще недавно заявляла про те, що їй удалося залучити в ряди своєї фракції 223 багнети, але перші дні Ради VII скликання показують зовсім інше. Крім того, опозиції вдалося "протиснути" на останньому засіданні ВР попереднього скликання зміни до регламенту, що стосуються особистого голосування депутатів. Схоже, що опозиція, завдяки бійкам та блокуванню трибуни, всерйоз налаштована добиватися виконання цієї норми. Ці події та зміни в регламенті, котрі мали на меті не дозволити КПУ сформувати в новому парламенті фракцію, підштовхнули регіоналів та комуністів до того, щоб врешті-решт домовитися. Про те, що їм це вдалося свідчить створення фракції КПУ в парламенті та їхнє синхронне голосування з ПР.
Фото: byut.com.ua
Поки що комуністи зацікавлені бути в тісному контакті з владою й грати роль ручної опозиції, а Партія регіонів їм це дозволяє. Однак чи довго дозволятиме їм грати в цю гру їхній електорат, на прихильність якого можуть претендувати більш переконливі проросійські сили?
Симбіоз із біло-блакитною владою, від якого комуністи фактично узалежнились, може зіграти поганий жарт із ними в майбутньому. Цілком імовірно, що саме Петра Симоненка регіонали спробують протягнути у другий тур 2015-го, щоб забезпечити тріумфальну перемогу Вікторові Януковичу. Цей фокус 1996-го використав Борис Єльцин у Росії, а 1999-го – Леонід Кучма з тим-таки Симоненком в Україні.
Проте це здійсненно лише за умови, що опозиція розпорошить голоси своїх прибічників, виставивши кількох кандидатів. Якщо ж регіонали матимуть вигіднішого кандидата в суперники-лузери для Януковича, вони можуть, дозбиравши "тушок", відмовитись від недешевих послуг Компартії у ВР.
Тож конфлікт із Партією регіонів може стати для комуністів першим кроком на шляху до маргіналізації та цілковитого зникнення з політичної арени, яким до них покотилися СДПУ(о), СПУ, ПСПУ, НДП, "Наша Україна" та інші колись могутні партії.
Автори: Назарій Заноз, Олена Клименко
