Хвороба історичної пам’яті
Я належу до істориків, які вірять, що історія має сенс, значення, вплив на наше життя. Але не та історія, про яку ми весь час дискутуємо – наприклад, як ставитись до Бандери чи битви під Сталінградом. Історія та історична пам’ять – це різні речі.
Історична пам’ять є відображенням історії у кривому дзеркалі. Вона формується переважно у школах. Усе, що ви знаєте про історію зі школи, здебільшого неправда. До прикладу, Київська Русь. Її не існувало. Це концепція, яку видумали історики ХІХ століття. Насправді ж була просто Русь. Не було й Візантійської імперії – її мешканці вважали себе римлянами, романами. Візантію ж придумали історики XVI століття. Таких прикладів багато.
Історична пам’ять – це ніби хімія, яку виділяє наш організм: вона може нас лікувати, а може отруювати, затьмарюючи мозок. Яскравий приклад – Росія: там народ отруєний історією. Певна доза історичної пам’яті необхідна для формування патріотизму. Людині потрібні міфи – не неправдиві історії, а щось глибоке й зрозуміле без пояснення. Для росіян таким міфом є Велика Вітчизняна війна. Цей міф, як і всі інші, не має стосунку до правди чи неправди – це певний ментальний дороговказ.
В Україні є певні стабільні об’єднавчі образи, острівці консенсусу в суспільстві. Це козаччина. Це трійця ХІХ століття – Тарас Шевченко, Іван Франко та Леся Українка. Це також, хоч як це дивно, Михайло Грушевський, чий портрет наші перші президенти поспішили повісити у своїх кабінетах. Цей міф був створений свідомо.
Національні символи – синьо-жовтий прапор, гімн "Ще не вмерла" - значна частина країни наприкінці 80-х та на початку 90-х сприймала негативно. Остаточно легітимізувались вони тоді, коли Оксана Баюл здобула олімпійську медаль 1994 року: під час вручення медалі підняли прапор і заграв гімн. Іще одним об’єднавчим міфом є Голодомор.
Ми переможемо
Я не маю сумніву, що ми виграємо війну з Росією. В "Новой газете" було на цю тему цікаве інтерв’ю Ігоря Юрґенса. Росія займає одну сьому частину земної кулі, а її частка валового продукту – лише 2%. Це приблизно стільки, скільки в маленьких Нідерландів. Чи може країна, маючи таку велику площу, виграти війну проти Заходу, який має 60% валового продукту?
Час, коли війни вигравали варвари, закінчився приблизно в XVI столітті. Відтоді вигравала завжди цивілізація. Так, Росія виграла війну з Наполеоном 1812-го та Другу світову, але вона виграла війну не проти, а разом із Заходом. Участь Заходу була дуже важливою для перемоги. Зараз інша ситуація: якщо Захід не на боці України так, як ми цього хочемо, то він точно не на боці Росії.
Теперішню війну я порівняв би з кінцем Першої світової, коли від масштабних операцій перейшли до окопної війни. Окопну війну програє той, у кого першого вичерпаються ресурси, хто має слабший тил. Порівнюючи потенціал Європи й Росії, я не бачу шансів Росії протриматись довго. Та очевидно, що це триватиме більше, ніж місяць-два, а в українській ситуації це досить багато.
ЧИТАЙТЕ: Шпигунська гра Москви: Чому Росія виграє у війні розвідок в Україні
І все ж ми переможемо. Українське питання – одне з перших, у якому Вашингтон і Брюссель досягають консенсусу. Проблема Європи зараз у тому, що вона не має європейської ідентичності, а лише національну – тих, хто вважає себе європейцями, не більше 10%. Україна дає шанс на відновлення Європи, її пробудження від сну. Багато експертів уважають теперішню Україну найкращою Європою: тут є люди, готові жертвувати всім, навіть життям, за європейські цінності. Скільки європейців з інших країн ладні це зробити?
Революція Гідності – це не просто гарна метафора. Дуже добре про це сказав Тімоті Снайдер: "Європа зараз потребує прози, але вона потребує й поезії". Україна – це поезія.
Чи буде Майдан-3
Зараз "Народний фронт" грає роль партії війни, а "Блок Петра Порошенка" - роль партії перемир’я. На цій грі побудовані переговори з Європою. Але я не впевнений, що Яценюк щиро хоче війни, а Порошенко перемир’я. Президент підходить до ситуації прагматично, розуміючи, що країні немає чим воювати. Українські ресурси вичерпні. Тут навіть оголосити загальну мобілізацію чи воєнний стан неможливо – постане питання ресурсів, яких Україна не має. Тому Порошенко намагається виграти час, дипломатично заморозити конфлікт, перепочити й дістати якомога більше ресурсів. Це його спосіб мислення, й на цьому він утрачає популярність. Набагато краще в Україні продається образ Яценюка – лідера, готового воювати. Хоча він так само розуміє, що воювати нам нічим.
ЧИТАЙТЕ: Ефективний спосіб підтримки економіки - скорочення невиправданих держвидатків, - Олег Гаврилишин
Важливо, щоб ця війна не закрила нам вікно можливостей і не послужила виправданням відмови від реформ. Ми зараз маємо два фронти: один перед нами – це наш противник, а другий позаду – це корупція, яка так само поїдає наші сили. Є приклади держав, які проводили реформи, воюючи: Ізраїль, Південна Корея.
Покоління тих, кому зараз двадцять-тридцять років, хоче змін. Це головний революційний актор, що не зійшов зі сцени. Тому, якщо наша еліта не матиме політичної волі проводити реформи, варто чекати новий Майдан.
Підготувала Тетяна Руденька
