В лютому 2019 року Терещенко презентував книгу "Життя після 16:30". У ній він висловив власну філософію про те, як розпочати життя після важкого поранення.
З дитинства мріяв здійснити подвиг
Більшу частину життя я працював на телебаченні. Був супутниковим інженером – організовували телемости. Часом працював і оператором. Це була моя улюблена робота. Перед війною працював головним інженером на підприємстві.
Я, власне, з дитинства хотів бути військовим. В мене дядько був замполітом, майором. Він постійно мені кітеля свої віддавав, фуражки. Я грався у війни. Мені було навіть шкода, що Друга Світова війна, на якій ми росли, закінчилася і я не зможу повоювати, здійснити подвиг. На строкову службу потрапив до стройбату. Засмутився, що не потраплю в Афганістан і там не захищатиму і не доводитиму переваги соціалістичного ладу.
Потім змирився, що не зроблю військову кар’єру. Але, так сталося, - прийшла війна, і ми всі стали пов'язані зі Збройними силами.
Коли розпочався Майдан, я ходив на народні віче в Миколаєві. А в лютому, як почалися розстріли, багато моїх знайомих поїхали в Київ. А я, напевно, злякався. 47 років. Дуже переживав, коли людей розстрілювали. Я сидів перед телевізором, засинав, зі страхом прокидався... Коли Майдан переміг, я поїхав в Київ, пройшовся по алеї Небесної сотні, подивився на молоді обличчя з фотографій, віку мого сина. Мені стало дуже соромно.
Фото: З особистого архіву Олександра Терещенка
Зробити так, що війна не стосується нашої сім’ї, було неможливо
Коли захопили Крим, я зрозумів, що буде війна. І якщо я не піду зараз, то не поважатиму себе решту свого життя. Я пішов до військкомату, сказав, що готовий. Крім того, моєму сину виповнювалося тоді 18-20 років, я розумів, що він не служив, і його відправити туди – це вірна загибель. А зробити так, що нашу сім’ю це взагалі не стосується, не можна. Я мав піти, щоб це не прийшло в Миколаїв.
Війна всіх змінює, там все сприймається інакше. От, дивишся на зорі і розумієш, що завтра їх можеш не побачити. Я розмовляв з друзями телефоном, вони один з одним сварилися, не розмовляли. Я говорив: "Хлопці, ви не розумієте, що таке війна. Завтра когось з вас може не стати". Це такі дрібниці. Зовсім по-іншому починаєш цінувати родину, близьких, кожен момент свого життя. І ці чудернацькі високі фрази "Батьківщина, гімн, прапор", там це вже набуває форму реальності.
Фото: З особистого архіву Олександра Терещенка
В кінці вересня 2014 року була друга ротація 79-ої бригади. Наш 2-ий батальйон отримав відпустку. Ми їхали додому і почули, що 1 батальйон заходив міняти 3 полк спецпризначення і два наших БТРа викотилися на сєпарський танк. Були знищенні. Семеро хлопців загинуло, були важкі 300-ті. Для нас це був шок. Перший подих війни поряд. Ми не знали хлопців з 1 бату, але розуміли, що це вже особисте. У нас було бажання помсти.
Наш ротний сказав, що треба міняти добровольців, 1 батальйон. Нас зібралося чоловік 30, додалися хлопці з розвідроти, наше угруповання очолив Жуков (Євген Жуков, позивний "Маршал", на той час командир роти розвідки 79-ої миколаївської окремої аеромобільної бригади).
Спочатку ми зайшли в Піски. Там ми ще раз відчули, що війна – це серйозно, коли чекали темряви для заходу в ДАП. Під’їхала наша обшарпана 64-ка (танк Т-64) на стволі було написано "Барсик", а у танкіста була нашивка "Барс". Він весь був в мазуті, вусатий, в нашоломнику, із втомленими очима. Підійшов, перехрестив нас в БТРі і сказав: "Хлопці, шість хвилин на висадку, вигризку інакше нас спалять! З Богом!". І я зрозумів, що це справжня війна. Коли зайшли в аеропорт, наші два БТРи в темряві зупинилися біля старого терміналу. Стріляли звідусіль, трасери літали. Ми кричимо "Свої!", з матами, тягнемо все на собі. Добігаєш в темряву, чиясь рука тебе хапає і тягне. І "ласкаво просимо в термінал!"
Фото: З особистого архіву Олександра Терещенка
Моя війна була досить короткою. Я пробув тиждень. Якраз наступного дня ми мали їхати в Краматорськ, прийшла наша зміна…
Коли за нами приїхали БТРи, сєпари почали дуже активно обстрілювати нас. Ми давали відсіч. В якийсь момент я побачив поруч зі своїми ногами гранату із зірваним кільцем. Поряд були інші хлопці та іншого виходу, як відкинути її, не було. Не вистачило кількох секунд, вона розірвалася у мене в руках.
Я зосередився на технічних моментах,
бо годування з ложечки, перетворвює на інваліда
Періоду страшної депресії в мене не було. Можливо, тому, що це сталося в аеропорту. ДАП був знаковим місцем. Мене евакуювали в Дніпро, там мене зустріла помічник губернатора Тетяна Петрівна Губа.
Мені влаштували таку зустріч, ніби я планету від марсіан врятував. В лікарні була неймовірна підтримка. Приходили бабусі, пхали мені по 500 гривень, казали, що всі лікарні обійшли, мене шукали. Матері з дітьми приходили, чоловіки – шалена підтримка.
Навіть, коли я прокинувся першого дня, побачив, що замість рук у мене бинти, не розумів для чого поруч сидить психолог. Ну, сталося так, втратив руки, але була якась впевненість, що все буде в мене добре. Звичайно, це все було під впливом знеболювальних.
Фото: З особистого архіву Олександра Терещенка
Наступного дня приїхала моя сім'я. Я сам подзвонив дружині, мені лікар дав телефон. Сказав, що я живий, тільки без рук. Для неї це був шок. Син не міг наважитися до мене зайти. З ним попрацював психолог. І потім були реанімація, лікування ока, яке я досі лікую.
Перш за все, я дав собі установку, що суїцид – це гріх і слабкість. Цей варіант повністю відкидався. Скільки кому жити, ніхто не знає. Відповідно треба максимально щасливо чимось займатися. І головне – не жаліти себе і не намагатися розчулити когось.
Дружина з сином приїхали, сестра в сльозах, я їм сказав: "Соплі всі підібрали і все буде добре". Зразу налаштував себе, що треба зосередитися на технічних моментах – немає рук, а як мені самому їсти? Я показав, щоб пришили мені ложку до напульсника, напульсник одягав на культю, все – їв сам. Бо, годування з ложечки, робить з тебе інваліда. Треба зосереджуватися на цьому. І вимикати будь-яку жалість до себе.
В мене була впевненість, що поставлять протези і вони замінять руки. Всього ж одразу не знаєш. Дивишся інформацію - біонічні протези заміняють 70% функцію руки. Думав: "Ну, нормально. Що таке 30%? Ну, в носі не зможу колупатися, ще щось". Був впевнений, чекав протезування. Через рік, коли протезувався, зрозумів, що протези не замінять всього. Але, все одно, не було в мене "все пропало".
Фото: З особистого архіву Олександра Терещенка
В кінці життя важливим буде те, скільки життів ви врятували
Почав займатися громадською діяльністю. В основному це була медична реабілітація. У 2015 року мені подзвонили з Києва і сказали, що їм треба в осередок громадської ветеранської організації людина з інвалідністю. Спочатку мені говорили, що там нічого серйозного не доведеться робити, а коли ми зареєструвалися, почали приходити хлопці з проблемами, я зрозумів, що тут не все так просто і це така робота, де треба щось робити. Вважаю, в нас одна із найдієвіших організацій. Ми проводимо щотижневі збори по понеділкам. 30-50 чоловік приходить кожного тижня, планують свою роботу, пропонують, обговорюють. Це дуже важлива робота. Вона дає розуміння, що немає коли розслаблятися. Є хлопці, є питання, які потрібно вирішувати. Наша організація нічого ні в кого не випрошує, ми навпаки, пропонуємо варіанти. Підходимо системно.
Фото: З особистого архіву Олександра Терещенка
Коли я був у США, познайомився з ветераном В’єтнамської війни, українцем за походженням Славком Вірло. І він розповів як вони поверталися з В'єтнаму. Я пригадав як це відбувається у нас, коли кажуть: "Я тебе туди не посилав". Ветерани повертаються "зайвими" в якійсь мірі. Багато хлопців починають думати, що це було дарма. Особливо, коли вони проектують це на загиблих товаришів. Не всі це витримують.
США це вже пройшли, а ми на такому етапі. В Америці зараз відбувається дуже системна робота державна, волонтерська. Кожен ветеран може знайти для себе психологічну підтримку на різних рівнях. Існують громадські організації, люди, які на державні гранти роблять ветеранські будинки. Дуже надихає повага до ветерана. Навіть мені говорили, коли там представляли: "Дякую за службу". Мені це дуже було приємно. Це потрібно робити у нас. Потрібно впроваджувати шану, подяку до ветеранів.
Так я працював три роки. Два дні на тиждень "ветеранствував". Але набув суспільної ваги. І якось у 2018 році мені зателефонували, я почув знайомий з ДАПу голос "Маршала". Він розповів, що відкривають патрульну академію, нову, американського зразка, і потрібен заступник з виховання. Хотіли, щоб був ветеран з такими травмами, щоб хлопці на нього дивилися і розуміли, що не треба падати духом, щоб мотивував. Він сказав, що я можу подумати, стільки часу, скільки мені треба. Я відключив зв’язок і зрозумів, що вже вирішив. Звичайно, це був невеликий шок, але виклик. Я розумів, що якщо не прийму це рішення, шкодуватиму. В першу чергу – це був особистий виклик – чи зможу я фізично перенести переїзд у інше місто, роботу з 8:00 до 18:00, адже налаштовувався одразу працювати на загальних умовах, без поблажок. Коли прийшов до Князєва (Сергій Князєв, голова Національної поліції України) на співбесіду, він сказав: "Якщо ми не доведемо до ладу цю реформу, вся кров хлопців, які загинули, буде марною". Я зрозумів, що немає куди діватися.
Фото: З особистого архіву Олександра Терещенка
В мої обов’язки входило виховання молодих поліцейських. Я завжди їм намагався донести, щоб вони ніколи не здавалися, не опускали рук. Пояснював, що вони зробили важкий вибір. І, насправді, сам не впевнений, чи у їхньому віці мав би мужність – обрати таку професію – важку, складну, невдячну. Часто вони їдуть на лінію, рятують людям життя, а їм грублять, обзивають. Вони постійно ризикують життям. Я їм кажу, що життя дуже коротке і в кінці свого життя вони розумітимуть скільки життів врятували. І це основне.
Фото: З особистого архіву Олександра Терещенка
Кожного ранку в академії ми виконуємо гімн і в мене сльози на очах. За прапор розірву будь-кого, якщо хтось зневажатиме його. Насправді, дуже багато хлопців і дівчат підходять до мене і дякують. Я бачу, як горять в них очі.
Коли приносиш суспільну користь, не відчуваєш себе інвалідом –
це в першу чергу реабілітація
Я не ставив за мету написати книгу. Писав у Facebook пости. Перший пост-оповідання написав про момент поранення, яке я пам’ятав дуже чітко, тому, що свідомості не втрачав. Писав з гумором. Він набрав багато вподобайок. Людям було трохи жахливо читати, я розумію, адже писав не про те, як впав і носа розбив. Почали мене заохочувати, щоб я писав далі. Я писав про такі речі, які вигадати неможливо – взяв гранату, вибухнуло, впав і так далі… До мене ці оповідання почали приходити. Як я в Мечці лежав, в офтальмології. Від початку вирішив, що писатиму все без внутрішньої цензури. Де страх, там страх, де сміх, там сміх. Інакше, це не цікаво нікому – ні мені, ні, тим більше, читачам. По-друге, я себе не силую, мовляв, я письменник, треба писати. І коли вже зібралося 14 чи 15 оповідань про те, як я був в реанімації, як вчився їсти заново, як їхав у потязі, летів у літаку, і інші речі, мені з Миколаєва написав редактор газети Володимир Пучков. Він запропонував видавати книгу. Я казав: "Почекайте, бо воно з мене завтра перестане виходити і що я туди писатиму?". Він дочекався, поки оповідань стало 30. Ми опублікували в газеті "Вечірній Миколаїв", потім в літературному альманасі. Потім він взявся за мене серйозно, фактично сам редагував.
На кожне оповідання я витрачав 1,5-2 години. Але такого, щоб я писав без перерви не було. Мене підбадьорювали і надихали ті люди, які в Facebook писали коментарі і ставили вподобайки. Я розумів, що Facebook – це не показник. Дехто, можливо, ставив вподобайку не читаючи, щоб підтримати мене. Важко відрізнити співчуття до автора і цікавість до самого тексту. Книга – це вже трохи інше. Людина не купить її, щоб зробити послугу мені. Я вирішив спробувати. Так вийшла книга "Життя після 16:30" (час, коли отримав поранення).
Але, навіть у передмові в книзі я сказав, що не маю амбіцій письменника. Не хочу бути в літературі, як Поплавський в музиці, коли він виходить на сцену і примушує себе слухати. Для мене важливо, якщо хтось прочитає, в кого є фізичні, моральні, психологічні проблеми, і побачить, що можна жити. Для мене це буде важливішим, ніж 10 тисяч проданих примірників книги. В книзі описана моя особиста філософія. Коли приносиш суспільну користь, – не відчуваєш себе суспільним баластом, овочем, інвалідом – це в першу чергу реабілітація і для мене самого. Мені прикольно, коли отримую зворотній зв’язок від книги.
Фото: З особистого архіву Олександра Терещенка
Вважаю, тим, хто був на війні, важливо про це писати зараз, бо через п’ять років виявиться, що нас там взагалі не було. Напишуть генерали, люди, які того не бачили. А коли минуть роки, ти навряд чи сядеш це писати. Треба писати по гарячих слідах. Ми ж не пишемо історію завершеної війни. Це оповідання, повісті, романи людей, які бачили це. Час розставить по місцям хто писав на злобу дня, з чужих слів, а хто власні переживання і враження.
В мене часто запитують, чи планую написати другу книгу. Але такої мети я перед собою не ставлю. Пишу про якісь епізоди з життя. Це, як я кажу, моя філософія, коли я з гумором долаю якусь ситуацію. Мені постійно здається, що я вже в занадто комфортних умовах. І постійно намагаюся себе виштовхувати – дружині кажу, що буду з сестрою, сестрі кажу, що з другом. А сам в Києві "один вдома". Два тижні ходжу на роботу, на службу, по магазинах абсолютно сам. Долаю якісь речі, які раніше здавалися складними. Наприклад, мені не приходило в голову, що я можу сам собі закапати око. На третьому році зрозумів, що це абсолютно не складно. Є про що писати. І чим більше я заганятиму себе в такі умови, тим більше буде тем для написання. В мене зараз є близько п’яти оповідань. Зараз часу менше, муза рідше приходить. Набереться хоч такий об’єм, як перша книга – напишу. А як ні, то не примушуватиму себе і читачів читати те, що написано під примусом.
