Очевидно, найбільш очікуваними на полях Генасамблеї ООН були виступи В. Путіна і Б. Обами. Багато фахівців ще до того і опісля говорили, що не варто очікувати від цих виступів чогось надзвичайного. Вас здивували меседжі, які послали світу лідери обох держав? Чи це були просто символічні промови?
Назва цього заходу говорить сама за себе. Асамблея – це збори, зібрання, можливість з міжнародного майданчика висловити ті тези, які хочуть почути на глобальному рівні у міжнародному суспільстві. Тому, вважаю, якихось особливих несподіванок у виступах не було. Не було чогось такого, чого б ми не знали. Інша справа, що аналітики, журналісти завжди хочуть знайти у цих промовах якісь натяки на зміну політики, в першу чергу, провідних держав. Особливо, в контексті загрози нового витоку так званої нової "холодної війни", чи "холодного миру", або як зараз модно ще називати – "гібридної холодної війни".
ООН є механізмом, що існує вже більше 70 років. Чому, на Вашу думку, Росія так відверто захищає незмінність інститутів ООН: Ради Безпеки, Генасамблеї, особливо інституту вето. В той же час, західні держави навпаки наполягали на реформуванні, яке давно назріло.
Широковідомими є циклічні теорії, коли міжнародні системи проживають так звану молодість, зрілість і старіння. Мабуть, ми сьогодні переживаємо процес вимирання Ялтинсько-Потсдамської системи, оскільки очевидно, що ООН як інструмент цієї системи себе в цьому форматі вичерпав, в першу чергу, якщо говорити про безпекові аспекти. Не буду говорити за всю організацію, оскільки є успіхи в гуманітарній сфері. Росія, як правонаступниця СРСР тримається за цей релікт, продукт завершення Другої світової війни, але світ змінюється, а ООН не модернізується, що і є основною проблемою ефективності цієї організації.
Тим не менше, варто й дещо захистити інституціоналізм. Очевидно, що наскільки прогресивним буде розвиток ООН, настільки успішнішою стане співпраця між державами на міжнародній арені. Якщо буде далі застій – реалісти, неореалісти мають можливість говорити про "баланс сил". Тому оце протистояння "за" чи "проти" реформування ООН відображає готовність одних держав залишити все так як є, тобто "статус кво", а інших – щось змінити. Дуже добре, вважаю, що питання реформ підняла Франція – постійний член РБ ООН, намагаючись зрушити це питання з мертвої точки, закостенілий механізм вето, а також розширення складу учасників, що було відзначено у виступі Порошенка.
В цьому контексті одразу виникає запитання, а що Україні дасть місце непостійного члена, про яке говорив Президент?
Рупор. Майданчик, наразі, поки нічого більше. Про якісь ефективні механізми говорити не доводиться, але лобіювати питання і виставляти їх на порядок денний – це хороший шанс для нашої держави.
Як би Ви оцінили виступ Порошенка? Очевидно, це був сильний та емоційний виступ, а Президент, на відміну від інших лідерів, навіть не читав промови з листочка. Нещодавно наткнувся на цікаву думку С. Гавриша. За його словами, на Генасамблеї ООН стався дуже цікавий епізод. "Проходячи повз Порошенка за день до його виступу, Обама привітався з ним і запитав, коли він збирається відпочивати в Криму? На думку Гавриша, це був прямий натяк для українського Президента включити питання про анексію Криму і визнання Росію агресором до порядку денного сесії. На жаль, українські дипломати цього не почули.
Виступ справді був емоційним і це вписується в формат Генасамблеї – висловитись емоційно, розказати світу, що тебе "болить". Водночас, в кулуарах зовсім інші питання піднімаються, там потрібен більш прагматичний, холодний підхід. Так, Порошенко нагадав про агресію Росії проти України та ситуацію на Донбасі, але разом з тим не вимагав відповідних рішень від країн-учасниць ООН. Не поставив питання про припинення цієї війни і визнання нарешті Росії агресором, що дуже важливо.
Чи можна сказати, що Захід "проковтнув Крим"?
Мені видається, що вся геополітична боротьба сьогодні відбувається в контексті змагання за Крим (незважаючи на те, що цю проблематику ніхто публічно не зачіпає).
Вся російська авантюра на Донбасі була призначена для політичної легітимації анексії Криму. Фактично закопали кримську проблематику на Донбасі, а тепер і Донбасом прийдеться поступитись.
Вся російська авантюра на Донбасі була призначена для політичної легітимації анексії Криму. Фактично закопали кримську проблематику на Донбасі, а тепер і Донбасом прийдеться поступитись. А для політиків і великих держав Крим залишиться як довготривалий компроміс між Заходом і Росією.
Якщо зміниться влада в Росії, і за найоптимістичнішим варіантом, зміниться зовнішня політика, чи буде тоді ставитись питання про повернення Криму Україні?
Це буде означати повну поразку на виборах того, хто підніме це питання. Будь-який політик, яким би ліберальним він не був, якщо візьме курс на повернення Криму, він програє вибори в Росії. Анексія Криму є внутрішньополітичним заручником будь-якої російської еліти. Можливо зміняться суспільні настрої, але це дуже довготривалий і практично нереальний процес.
Яка доля сьогодні у Мінських угод? Сьогодні говорять про так званий "постмінський період". Ми знаємо, що Україна відмовилася продовжувати Мінськ. Чи можуть вибори на окупованому Донбасі знову запустити ескалацію конфлікту? І що буде існувати замість Мінська?
Чув багато тез про зміну формату, нав'язаний більшою мірою Путіним "Нормандський формат" – це його так звана стратегія розділити Європу, оскільки в Росії не сприймають ЄС як одне ціле, а грають на протиріччях між Францією, ФРН, Великобританією і т.д.
Яка доля Мінська? Вона впирається в проблему кулуарності світової політики, недемократичності, адже ми, люди, абсолютно не впливаємо на переговори в кулуарах. Мало того, що немає доступу до переговорів, так вони ведуться людьми, які взагалі не дотичні до народу – контактна група, до прикладу. І навіть якщо рішення приймають особи держави – то це виконавча влада, яка є лише опосередкованим джерелом народу. Наші прямі представники формують і призначають доволі сумнівних осіб, які вирішують конкретні проблеми громадян – життів людей, біженців, внутрішньо переміщених осіб, прямі проблеми народу.
2 жовтня буде зустріч щодо виборів, думаю вже все домовлено, тільки нам оголосять про результати. Виглядає так, що сторони досягли прориву, що буде компроміс. Хоча я можу бути невдалим пророком. Ймовірно, вибори все таки будуть проведені на окупованій частині України.
2 жовтня буде зустріч щодо виборів, думаю вже все домовлено, тільки нам оголосять про результати. Виглядає так, що сторони досягли прориву, що буде компроміс. Хоча я можу бути невдалим пророком. Ймовірно, вибори все таки будуть проведені на окупованій частині України.
У випадку з Мінськом є два сценарії – подальша ескалація, або, на жаль, згасання, в нашому випадку – замороження конфлікту. У мене Мінські угоди асоціюються з Нагірно-Карабахською Мінською групою ОБСЄ. Як ми знаємо ще з 1990-их років ситуація досі неврегульована.
Мій прогноз щодо Донбасу – конфлікт буде замороженим. І це вписується в доктрину національної безпеки РФ – формується так званий "пояс нестабільності" із Абхазії, Пд. Осетії, Придністров'я, Донбасу. Це факт. У всіх стратегічних документах РФ записаний термін "близьке зарубіжжя" і туди потрапляє й наша держава. Це не тільки географічний термін, а й ідеологічний, ціннісний, соціально-економічний. І українській владі треба з цим рахуватися. Очевидно, що ця нова Сирійська авантюра призначена для того, щоб Захід закрив очі на Донбас, чи принаймні на Крим.
Мій прогноз щодо Донбасу – конфлікт буде замороженим. І це вписується в доктрину національної безпеки РФ – формується так званий "пояс нестабільності" із Абхазії, Пд. Осетії, Придністров'я, Донбасу. Це факт. У всіх стратегічних документах РФ записаний термін "близьке зарубіжжя" і туди потрапляє й наша держава. Це не тільки географічний термін, а й ідеологічний, ціннісний, соціально-економічний. І українській владі треба з цим рахуватися. Очевидно, що ця нова Сирійська авантюра призначена для того, щоб Захід закрив очі на Донбас, чи принаймні на Крим.
Тобто виходить так, що вторгнення Росії в Сирію це допомога Заходу?
Це жертва, яку прийдеться заплатити Путіну за Донбас і Крим. Хоча, в Сирії у Росії завжди були власні інтереси, військова база ще з радянських часів і можливість впливати на Середземноморський регіон.
Мабуть надважливим питанням сьогодні для України є проблема Донбасу. Цей конфлікт навіть у замороженому вигляді буде гальмувати нашу економіку, процеси реформ. Сьогодні наша держава витрачає 5 млн. доларів щодня на цю війну, мільярди потрібні на відновлення цієї території. Окрім того, серед суспільства висловлюється популярна думка – а навіщо нам Донбас із населенням, яке себе українським не вважає, буде заважати Україні на її євроатлантичному шляху.
Так вони й до того заважали і були противниками як НАТО так і ЄС. Ну така в нас Україна – різна і строката. Цей конфлікт – це така патова для нас ситуація: ні нашим, ні вашим. Це своєрідний цугцванг, ініційований Росією. Можливо на рівні громадянина переважають думки залишити цей Донбас, цю проблему. Всі люди тяжіють до того, щоб скинути тягар, який вони не хочуть все життя за собою тягнути. Але тут треба мати на увазі, що буде, якщо такий сценарій втілиться в життя. Для Порошенка це буде означати його повний політичний крах, його кар'єри. Оскільки є сусідні регіони, де потужний олігархат, який тільки чекає на його прорахунки. Коломойський трохи побрязкав м'язами і замовк, однак він нікуди не зник, а лише вичікує помилок Президента.
На жаль влада є заручником цього олігархату, хоч і сам президент "походить з цих країв". Ми бачимо, як йому важко дається відійти від бізнесу і за це його критикують і справедливо, оскільки він зберігає вплив на масмедіа, зберігає ці функції олігарха, контролює публічну думку, тим більше має бізнес інтереси в країні агресора. Сподіваюсь він це усвідомлює, можливо навіть використовує це як карту, козир і на переговорах з РФ.
Думаю, в будь-якому випадку треба домовлятися. Росія нікуди не зникне. Проблема ця не зникне.
Хотілось би зачепити проблему суб'єктності. Очевидно, що це болюча для суспільства тема. Українське суспільство не хоче думати, вірити, що десь там за нас (як державу) можуть вирішувати важливі питання. Наскільки повноцінним суб'єктом сьогодні є Україна у своїй зовнішній та внутрішній політиці? Чи можливо існує, як модно сьогодні говорити, "глобальний договорняк" щодо нашої держави?
Ну очевидно, що вся ця ситуація вписується в системні теорії міжнародних відносин. Чим слабша держава, тим більше на неї впливає міжнародна система, чим сильніша – тим більше вона вже впливає на систему. Ця система з її центрами силами впливає і накладає на Україну обмеження, примушує до певних дій. Якщо ми говоримо про реформу децентралізації, скандальну, де фактично президент, грубо кажучи, шантажує парламент, фракції, коаліцію, щоб набрати більшість. Тут якраз яскравий приклад нав'язування системою певних рішень об'єкту. Зі сходу (Росії) – агресивний вплив, із Заходу поміркований вплив і цей тиск з обох боків і визначає зовнішню і навіть внутрішню політику.
В той же час не можна говорити, що Україна тримається осторонь політичних процесів на міжнародній арені, оскільки певною формує якийсь порядок денний, з певних позицій не відступається, але в даному випадку у процентному співвідношенні я би розцінював – 70% на 30%, на користь об'єктності нашої держави. Хоча, дуже хочу помилятися в цьому.
В цьому контексті, наскільки реформи є нашим спасінням у ситуації ймовірного замороженого конфлікту на Донбасі? Сьогодні всі говорять що все залежить від уряду, а як же суспільство? Чи готове воно до реформ?
Як ніколи готове. Було більш готове рік тому, тепер вже менше. Цей шанс був прогавлений. Це був унікальний шанс. Як говорили – "куля в лоб". Треба було пустити собі цю кулю в лоб. Може сьогодні були б політичні дивіденди від цього. Сьогодні суспільство вже оцінило б реальну політичну та економічну кулю в лоб.
Сьогодні суспільство готове жертвувати своїм добробутом на користь змін в державі, реформ?
Вже менше. Знову зростає недовіра до влади. Знову ці всі знайомі нам історії, корупція, внутрішньополітичні чвари, розколи. В нас нема ідеологічних партій. В нас партії іменні, як от партія Порошенка, прив'язка до лідерів, а лідери це люди, вони також мають якісь свої психологічні проблеми, які вони переносять на суспільство. Нема ідеології, фундаменту, кістяка. Лідери мінятись мають, а кістяк залишатись. Ті самі депутати були, тепер вони знову при владі.
Скільки часу залишилось в теперішньої влади на ці реформи? Майдан може знову повторитись? Адже, тепер люди не будуть довго чекати. Чи я помиляюсь?
якщо не буде реформ, революція може відбутися десь через 5 років. Якраз коли закінчиться термін Порошенка. Часу мало у влади.
Можна так статистично зобразити цю ситуацію: мирний майдан відбувся у 1991 році. Пройшло 13 років і у 2004 році – революція. Наступна революція відбулася через 10 років у 2014. Тобто скорочується ця відстань незадоволення людей. Суспільство стає більш нетерплячим, це хороший знак з одного боку. З такою тенденцією, якщо не буде реформ, революція може відбутися десь через 5 років. Якраз коли закінчиться термін Порошенка. Часу мало у влади. А реформи мають відбутися не окозамилюванням. Є певні зрушення, але вони повільні. Проте не в останню чергу завдяки громадянському суспільству. Це чи не єдиний наш шанс: нове покоління молодих людей.
Тобто молоді громадянські активісти самі повинні робити ці реформи, не чекаючи на владу?
Так. Це так звані ініціативи знизу догори. Багато хто критикував, що відомі журналісти пішли у владу – Лещенко, Наєм. Я навпаки вітаю ці процеси. Це набагато краще ніж те, що стільки військових пішло в Раду, хоча серед них також є хороші фахівці. Краще нехай парламент не мілітаризується, а стає більш прозорим та публічним. Ця тенденція – це шанс українського суспільства. Якщо цей експеримент не увінчається успіхом, я буду критично ставитися до України, як держави. Це єдиний двигун який може врятувати на даному етапі. Були в нас політики радянської спадщини, Кравчук, Кучма – представник радянського бізнесу (Південмаш), Ющенко – ліберал, але бухгалтер, фінансист. Тепер при владі міжнародник-економіст, бізнесмен. Пора продукувати представників відкритих професій, щоб країну очолила особа, яка представляє наприклад журналістську професію, чому ні.
